Українці в Цусімській битві. Як у російсько-японській війні гартувались офіцери майбутнього Українського флоту

Цусіма — це острів у Корейській протоці між Південною Кореєю і Японією. Цусімською називають також південно-східну частину Корейської протоки між островом Цусіма і Японією. Звідси до України — понад 7 тис. км по прямій. Здавалося б, що може їх поєднувати?

Цусімська протоки назавжди увійшла в історію як місце вирішальної морської битви російсько-японської війни, яка відбулася 115 років тому — 27-28 травня 1905 року. Цусіма — це наймасштабніше зіткнення на морі у період між Трафальгарською битвою 1805-го та Ютландською битвою 1916-го. Найбільша битва епохи броненосних флотів, найжорстокіша і найганебніша поразка на морі в історії Росії. Вона відкинула російський військово-морський флот із 3-го місця у світі одразу на 6-те, зумовила остаточну поразку у війні, крах далекосхідної експансії Петербурга і повернення від океанічної до континентальної стратегії, стала каталізатором розгортання революційних процесів усередині імперії. Водночас Цусіма вивела Японію на рівень наймогутніших держав світу, а її військово-морський флот — на 5-те місце після британського, французького, німецького й американського. Це спонукало Токіо до продовження загарбницької політики в Азії та Океанії, край якій поклала тільки капітуляція Японії 1945 року.

Перебіг самої битви не є предметом розгляду нашої статті. Зацікавлений читач без труднощів знайде вичерпну інформацію на цю тему. Але для усвідомлення масштабів розгрому російського флоту наведемо такі дані. Із 38 кораблів — 21 загинув, 7 здалися у полон японцям, 6 відступили до портів нейтральних країн і були роззброєні до кінця війни, 1 повернувся на Балтику. І тільки 1 легкий крейсер і 2 есмінці виконали завдання, зумівши прорватися через Цусімську протоку і Японське море до Владивостока. 5045 моряків загинули, 7282 потрапили у полон, 2110 були інтерновані. На цьому тлі втрати японського флоту видаються мізерними — 3 маленькі міноносці, 117 загиблих і 538 поранених моряків. Тобто японців у битві полягло у 43 рази менше, ніж їхніх противників.

Цусімська битва є невідʼємною складовою історії Японії і Росії, однак анітрохи не менше стосується історії України. Значну частину екіпажів російських кораблів (хоча 36 із них були сформовані на Балтійському морі й тільки 2 — на Чорному) становили українці й вихідці з України — як офіцери, так і прості матроси. Деякі з них навіть у безнадійному становищі виявили справжній героїзм. І саме про український вимір Цусімської баталії піде мова далі.

Скільки українців узяли участь у Цусімській битві?

Точну відповідь на це запитання дати неможливо, оскільки в нашому розпорядженні немає поіменного списку учасників битви із зазначенням їхньої національності або місця народження. У послужних списках часів Російської імперії такої інформації не містилося взагалі, натомість, обовʼязково вказували віросповідання і станове походження людини.

Однак збереглися списки загиблих "нижніх чинів" (від боцманів до кочегарів 2-ї статті) з окремих кораблів російської ескадри, оприлюднені циркулярами Головного морського штабу протягом 1905-1906 років. Здебільшого там зазначено, із якої губернії походивши загиблий.

Автор проаналізував списки з чотирьох ескадрених броненосців — "Князь Суворов", "Імператор Олександр III", "Бородіно" і "Наварін". Екіпажі цих кораблів загинули майже у повному складі (з "Олександра ІІІ" не врятувався взагалі ніхто), разом дали понад 60% загиблих із російського боку. Якщо порахувати "нижніх чинів" девʼяти із пʼяти українських губерній (Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської), отримаємо таке:

"Князь Суворов" — 192 із 830 (23,1%),

"Імператор Олександр ІІІ" — 188 із 793 (23,7%),

"Бородіно" — 135 із 779 (17,3%),

"Наварін" — 116 із 646 (18%).

Загалом із 3048 "нижніх чинів", загиблих на чотирьох кораблях, 631 був вихідцем із українських губерній (20,7%). Ці дані є неповними, але якщо екстраполювати їх на загальну картину, то дійдемо вірогідного припущення: не менше 1/5 особового складу російської ескадри становили українці й вихідці з України — а це понад 3200 осіб.

Розглянємо їхню участь у битві на конкретних прикладах.

Командири кораблів

Щонайменше шестеро командирів кораблів, які взяли участь у Цусімській баталії, були українцями або виходцями з України.

Капітан 1-го рангу Володимир Миклуха — командир броненосця берегової оборони "Адмірал Ушаков". Походив із роду запорозьких козаків, молодший брат всесвітньо відомого мандрівника Миколи Миклухо-Маклая. Броненосець "Адмірал Ушаков" під час битви отримав пошкодження і відстав від кораблів своєї ескадри. Наступного дня, 28 травня, під час спроби прориву у Владивосток його перехопили японські броненосні крейсери "Івате" і "Якумо". Володимир Миклуха вирішив прийняти бій, а якщо можливості продожувати опір вичерпаються — затопити корабель. Коли після низки влучань "Ушаков" почав тонути, поранений Миклуха наказав своїм підлеглим рятуватися, а сам до останнього залишався на командирському містку. Опинившись у воді, температура якої становила всього 11°C, і побачивши японські рятувальні шлюпки, він гукнув англійською мовою: "Рятуйте спочатку матросів, потім офіцерів!" Японці забрали у ясир 339 моряків "Ушакова", але Володимир Миклуха помер у воді від втрати крові й переохолодження.

Капітан 1-го рангу Микола Лішин — командир броненосця берегової оборони "Генерал-адмірал Апраксін". Походив зі спадкових дворян Херсонської губернії. Потрапивши в оточення японського флоту на другий день битви, виконуючи наказ свого безпосереднього начальника контрадмірала Миколи Небогатова, здався у полон із кораблем. Після повернення до Російської імперії Лішина позбавили всіх чинів і нагород, засудили до смертної кари з заміною на 10-річне увʼязнення, але звільнили вже через 3 роки. Під час Першої світової війни Лішин пішов добровольцем у артилерійську частину, відзначився у боях, після чого Микола ІІ повернув йому чин капітана 1-го рангу і всі нагороди.

Капітан 2-го рангу Павло Левицький — командир бронепалубного крейсера 2-го рангу "Перли". Правнук українського художника-графіка XVIII століття з села Маячка на Полтавщині Григорія Левицького-Носа, внучатий племінник відомого портретиста Дмитра Левицького. Після битви вивів пошкоджений корабель до Маніли (Філіппінські о-ви), де був інтернований американцями. У 1918 році Павло Левицький у ранзі контрадмірала служив у військово-морському флоті Української держави.

Капітан 2-го рангу Микола Коломойцев (Коломєйцев) — командир ескадреного міноносця "Буйний". Народився у селі Покровка (нині Очаківського р-ну Миколаївської обл.). Під час битви його корабель підібрав із води 204 моряків загиблого броненосця "Ослябя", а також врятував штаб російської ескадри з командувачем віцеадміралом Зиновієм Рожественським із охопленого полумʼям флагманського броненосця "Князь Суворов". Однак "Буйний" теж отримав серйозні пошкодження. Вранці наступного дня Коломойцев наказав пересадити людей на інші кораблі, а міноносець затопив, аби не здати японцям. Сам потрапив у полон. За виявлений героїзм був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня і Золотою шаблею із ліпленням "За хоробрість".

Капітан 2-го рангу Йосип Матусевич — командир есмінця "Бєзупрєчний". Народився у Миколаєві, в родині дворян Херсонської губернії. На світанку 28 травня його міноносець із усім екіпажем (73 особи) загинув у нерівному бою з японським бронепалубним крейсером "Чітосе" і міноносцем "Аріаке".

Капітан 2-го рангу Костянтин Єгормишев (Єргомишев) — командир транспортного корабля "Іртиш". Походив із дворян Херсонської губернії. У бою 27 травня його корабель зазнав пошкоджень і втратив звʼязок із ескадрою. Єгормишев спробував прориватися до Владивостока, однак "Іртиш" через велику пробоїну в носовій частині набирав воду й почав тонути. Командир наказав спрямувати корабель до найближчого японського узбережжя і висадити команду. Хоча всі вони опинилися у полоні, але життя близько 250 моряків були врятовані.

Варто також додати, що есмінцем "Бравий" командував шурин майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського — лейтенант Павло Дурново. Його екіпаж урятував із води 183 моряки броненосця "Ослябя". Попри отримані пошкодження, "Бравий" ставши одним із трьох кораблів, яким вдалося дійти до Владивостока, а Дурново був удостоєний ордена Святого Георгія 4-го ступеня.

Майбутні офіцери, адмірали й генерали Українського флоту

Окремою сторінкою в історії Цусімської битви є участь у ній моряків — майбутньої еліти Українського Державного Флоту періоду Української революції 1917-1921 років.

Одразу два контрадмірали, які командували Українським флотом на Чорному морі, малі за плечима досвід Цусіми.

Уродженець Севастополя лейтенант Михайло Саблін брав участь у битві як старший мінний офіцер ескадреного броненосця "Ослябя". Цей корабель був потоплений японцями найпершим — уже через годину після початку бою. Сабліну надзвичайно пощастило: його, пораненого, врятував із води есмінець "Бравий" Павла Дурново і довіз до Владивостока, завдяки чому він уникнув не лише, здавалося б, неминучої смерті, але й полону. В Українській державі 1918 року після нетривалого командування флотом він обіймав посади начальника військово-морської бази Севастополя і командувача портами Чорноморського басейну. Гетьман Скоропадський 8 липня 1918-го підвищив Сабліна до рангу віцеадмірала.

Щасливо склалася і доля його молодшого брата — уродженця Миколаєва лейтенанта Миколи Сабліна. У Цусімській битві він був вахтовим начальником крейсера 2-го рангу "Алмаз", який теж прорвався до Владивостока.

Лейтенант Вʼячеслав (Вацлав) Клочковський — старший вахтовий офіцер і помічник штурмана броненосного крейсера 1-го рангу "Адмірал Нахімов" — виконував свої обовʼязки протягом 26 годин битви до самої загибелі корабля, а далі врятував життя командира, підтримуючи його протягом кількох годин на морських хвилях. Обох підібрали японські рибалки. Протягом літа-осені 1918 року Клочковський командував Українським флотом і представляв морське міністерство Української держави перед німецьким командуванням у Криму.

Ще один учасник Цусімської баталії став генералом, а двоє — адміралами Українського флоту.

Капітан 2-го рангу Володимир Єрмаков — старший офіцер броненосного крейсера 1-го рангу "Володимир Мономах". Уранці 28 травня брав участь у затопленні пошкодженого корабля біля узбережжя острова Цусіма, до останнього перебуваючи на борту разом із командиром. Потрапив у полон. У 1918 році — генерал-лейтенант флоту, командувач Дунайської флотилії Української держави.

Капітан 2-го рангу Петро Паттон-Фантон-де-Веррайон — двоюрідний брат академіка Євгена Патона і двоюрідний дядько чинного президента НАН України Бориса Патона. Як старший офіцер бронепалубного крейсера 2-го рангу "Ізумруд" він узяв участь у героїчному прориві корабля вранці 28 травня з оточення японським флотом. Щоправда, у затоці Володимира крейсер потрапив на рифи, команда висадила його у повітря і пішки дісталася Владивостока. Попри це, Паттон-Фантон-де-Веррайон був нагороджений Золотою шаблею за хоробрість. 1918 року він — контрадмірал, член комісії з організації та реформування Українського флоту, начальник оборони портів північно-західного Чорноморського узбережжя.

Лейтенант Сергій Євдокимов — молодший мінний офіцер допоміжного крейсера "Урал". До останнього залишався на борту пошкодженого корабля, щоб затопити його і не залишити японцям. Отримав серйозну контузію, був підібраний з води буксирним пароплавом "Свір" і інтернований у Шанхаї. 1918 року він — контрадмірал, молодший флагман Чорноморського флоту, заступник начальника морського Генерального штабу Української держави.

Ще одним контрадміралом Українського флоту був Павло Левицький — колишній командир крейсера "Перли", про якого йшлося у попередньому розділі.

Значно більше ветеранів Цусіми знаходимо серед капітанів 1-го і 2-го рангів Українського флоту.

Лейтенант Симеон (Семен) Овод — уродженець Миколаєва, молодший артилерійський офіцер, командир носової 12-дюймової гармати ескадреного броненосця "Сисой Великий". Пошкоджений корабель затонув уранці 28 травня, а його екіпаж потрапив у полон. Після початку революції 1917 року Симеон Овод активно підтримував українізацію Чорноморського флоту. Ставши капітаном 1-го рангу, начальником Головного морського штабу УНР, а у 1918-му — товаришем (тобто заступником) морського міністра Української держави.

Лейтенант Микола Дмитрієв — старший артилерійський офіцер броненосця берегової оборони "Адмірал Ушаков". Після загибелі корабля був урятований японцями із води і взятий у полон. У 1918-му — капітан 1-го рангу, тимчасово виконував обовʼязки молодшого флагмана Чорноморського флоту, начальника оборони Азовського узбережжя і військового губернатора Маріуполя.

Вахтовим начальником цього ж корабля служив лейтенант Дмитро Тиртов. Після повернення з японського полону він дослужився до капітана 1-го рангу. У листопаді-грудні 1918 року вступив до лав Окремого Полтавського добровольчого батальйону полковника Михайла Соболевського, який воював на боці гетьмана Скоропадського проти повсталих військ Директорії УНР. Знову потрапив у полон, але невдовзі був вивезений до Німеччини.

Лейтенант Олександр Зарудний — старший артилерійський офіцер бронепалубного крейсера 1-го рангу "Олег". Після битви був інтернований у Манілі на Філіппінах. Пізніше дослужився до капітана 1-го рангу, у липні-грудні 1917 року командував броненосцем "Синоп" Чорноморського флоту, а 12 серпня 1918-го був призначений військово-морським агентом Української держави в Османській імперії.

Штабс-капітан Корпусу інженерів-механіків флоту Олександр Ільютович — виконувач обовʼязків корабельного механіка есмінця "Бєдовий". На другий день битви корабель без спротиву капітулював перед японцями. Після повернення з полону Ільютович був виправданий на судовому процесі над офіцерами есмінця, дослужився до інженера-механіка капітана 1-го рангу, а 1918 року очолював комісію з питань Пінської (Мозирської) військової флотилії Української держави (Берестейщина, Пінщина і Мозирщина тоді належали до складу держави гетьмана Скоропадського).

Доля ще одного офіцера склалася настільки незвично, що нагадує справжній гостросюжетний блокбастер. Лейтенант Микола Мисников (інші варіанти прізвища — Місників, Містников, Мєстніков) був одним із дуже небагатьох ветеранів Цусіми, які перед цим 1904 року встигли взяти участь в обороні Порт-Артура від японців. Причому Мисников повоював і на морі, і на суходолі, отримавши за свої подвиги орден Святого Георгія 4-го ступеня. Напередодні капітуляції Порт-Артура він на маленькому 10-веслового катері з канонерки "Бобер" вирвався з блокованої фортеці до китайського порту Чіфу (Яньтай), за що цар дозволив йому залишити собі катер як подарунок.

Далі Мисников перебрався до Батавії (Джакарти), де під виглядом французького журналіста на прізвище Масел збирав і передавав російському командуванню інформацію про пересування японських кораблів. У Вʼєтнамі він приєднався до екіпажу крейсера "Адмірал Нахімов", отримавши посаду вахтового начальника корабля. На "Нахімові" брав участь у Цусімській битві, а після загибелі корабля потрапив у полон. У квітні 1918 року вже капітан 2-го рангу Микола Мисников став учасником походу Петра Болбочана на Крим. Владою УНР він був наперед призначений начальником оборони Кримського півострова, комендантом Севастополя і командувачем Чорноморського флоту, після чого наказав підняти українські прапори на всіх кораблях і по всьому узбережжю Криму. Проте вже на підʼїзді до Севастополя прямо в поїзді його заарештували німецькі військові, не давши змоги продовжувати свою діяльність.

Надзвичайно драматично Цусімська битва склалася для мічмана князя Карла Лівена — молодшого прапор-офіцера при контрадміралі фон Фьолькерзамі на ескадреному броненосці "Ослябя". Поранений в ногу, після загибелі корабля він був підібраний з води есмінцем "Буйний", потім евакуйований на борт броненосного крейсера "Дмитро Донський", де на другий день битви дістав ще одне поранення. Пошкоджений крейсер затопили вранці 29 травня, попередньо висадивши людей на острів Уллиндо, де їх узяли в полон японці. Князь Лівен протягом певного часу вважався загиблим, але після війни повернувся додому. 1918 року він служив представником морського міністерства Української держави в українсько-німецькій технічно-навігаційній комісії. Сприяв поверненню до України торговельних пароплавів, які утримувалися більшовиками у Новоросійську, за що 1 липня підвищений до капітана 1-го рангу.

Вахтовим начальником і командиром носових малокаліберних гармат "Ослябя" служив мічман Петро Бачманов. Він відбувся легким пораненням, а після загибелі корабля був підібраний з води есмінцем "Бравий" і довезений до Владивостока. Під час Першої світової війни став першим командиром підводного човна "Кашалот" Чорноморського флоту. Станом на 1918 рік — капітан 2-го рангу, 6 липня був призначений військово-морським агентом Української держави в Румунії.

Мічман князь Язон Туманов (Туманішвілі) — вахтовий офіцер і командир батареї з шести 75-мм гармат лівого борту ескадреного броненосця "Орел". На початку битви дістав тяжке поранення 28 дрібними осколками в спину і ще двома в руку, внаслідок чого провів майже добу в операційному пункті корабля. Наступного дня серйозно пошкоджений "Орел" капітулював перед японцями і був приведений в порт Майдзуру, де князя Туманова помістили до японського шпиталю. Він вилікувався і після війни повернувся додому. Станом на жовтень 1918 року — капітан 2-го рангу, служив штаб-офіцером для доручень при начальникові штабу головного коменданта портів Чорноморського узбережжя (Одеса).

Мічман Олексій Бодіско — вахтовий начальник транспорту "Анадир". Це був єдиний корабель ескадри, який під час битви відмовився від прориву у Владивосток і, маючи великий запас вугілля, повернувся на Мадагаскар, а звідти — на Балтику. Станом на 1918 рік Бодіско — капітан 2-го рангу, інспектор військових заводів Українського флоту.

Серед ветеранів Цусіми були й цивільні службовці. Колезький асесор Вацлав Шредерс — лікар-ординатор шпитального корабля "Кострома", відправленого на Далекий Схід із Одеси. На початку битви японці захопили судно і відконвоювали до порту Сасебо, але невдовзі відпустили згідно з вимогами Гаазької конвенції. У подальшому Шредерс став доктором медицини, статським радником (відповідник капітана 1-го рангу), у 1918 році перебував у резерві чинів морського міністерства Української держави, служив головним лікарем Севастопольського шпиталю і санітарним інспектором Севастопольського порту.

Заради справедливості необхідно зазначити, що для більшості вищезазначених осіб українська служба не була скороминущим епізодом карʼєри, після якого вони зробили вибір на користь російського Білого руху. Виняток становили Вацлав Клочковський, Олександр Ільютович, Вацлав Шредерс (продовжили службу в Польщі) і Володимир Єрмаков (перейшов до більшовиків). Про подальшу долю тільки одного — Миколи Мисникова — інформації досі не віднайдено.

Інші українці — учасники Цусіми

Дуже цікавою і водночас трагічною була доля лейтенанта Михайла Рощаковського — уродженця села Олександрівка (нині Рощахівка Бобринецького району Кіровоградської області), виходця з козацько-старшинського роду, нащадка бунчукових товаришів XVIII століття Захара і Петра Рощаковських. 1904 року Михайло брав участь в обороні Порт-Артура, врятував 18 моряків із загиблого броненосця "Петропавловськ". Командуючи есмінцем "Рєшитєльний", прорвався в китайський порт Чіфу (Яньтай), де його корабель захопили японці. У сутичці з ними Рощаковський дістав поранення, але зумів уникнути полону. Виїхав із Китаю до США, а звідти — до Санкт-Петербурга. Там домігся аудієнції у Миколи ІІ і наполіг на тому, аби йому дозволили приєднатися до 3-ї Тихоокеанської ескадри, яку відправляли на Далекий Схід. У Цусімській баталії був вахтовим начальником, командиром носової 10-дюймової гармати броненосця берегової оборони "Адмірал Сенявін". Цей корабель капітулював перед японцями вранці 28 травня, і Рощаковський провів у полоні вісім із половиною місяців. Після звільнення дослужився до капітана 1-го рангу. Під час революції емігрував до Норвегії, але потім повернувся до СРСР, майже одразу був репресований і 1938 року помер у таборі під Карагандою.

Мічман із Одеси Микола Сакелларі служив вахтовим офіцером ескадреного броненосця "Орел". У Цусімській битві прийняв командування батареєю 75-мм гармат після поранення мічмана князя Туманова. Сам був поранений і потрапив у полон. У подальшому став капітаном далекого плавання, у СРСР вважався засновником радянської школи штурманів, його імʼям названо півострів у Антарктиді.

Молодшим мінним офіцером "Орла" служив лейтенант Всеволод Модзалевський — старший брат відомого українського історика-генеалога Вадима Модзалевського. Корабельним лікарем броненосця "Адмірал Ушаков" був колезький асесор Павло Бодянський — двоюрідний онук знаменитого історика, філолога і письменника XIX століття Осипа Бодянського. Обидва після Цусіми пройшли через японський полон, а в радянські часи зазнали переслідувань і репресій.

Цусіма принесла трагедію і на батьківщину великого українського живописця Іллі Рєпіна. Разом із ескадреним броненосцем "Імператор Олександр ІІІ" загинув його племінник (син молодшого брата Василя) — машиніст 2-ї статті Євген Рєпін.

Вражає своїм драматизмом історія Порфирія Деркача — селянина з Михайлівки на Поділлі (нині Бершадський район Вінниччини). Він служив кочегаром 2-ї статті на ескадреному броненосці "Наварін". Цей корабель дістав серйозні пошкодження в денному бою 27 травня, а вночі його добили японські есмінці. Із майже 700 членів екіпажу врятувалися тільки троє.

Одним із них був українець, який протримався у води 14 годин, плаваючи на кришці ящика. У напівнепритомному стані його підібрав випадковий британський пароплав, який потім затримали японці й привели у Сасебо. Але не змогли примусити капітана судна видати їм Деркача і зрештою відпустили корабель. Британці доставили Порфирія до російського консула в Китаї, який допоміг йому повернутися на батьківщину. Українець був нагороджений Георгіївським хрестом і побував на прийомі у Миколи ІІ. Приїхавши до рідного села, влаштувався ветеринаром, завів сім'ю, але девʼятеро його дітей померли в дитячому віці, а останній син загинув на фронтах Другої світової у 1945-му.

Цусімська битва у спогадах моряків-українців

Десятки, якщо не сотні моряків-українців залишили рапорти, донесення, описи і свідчення про свою участь у Цусімській битві, частково опубліковані невдовзі після завершення війни. Деякі згодом узялися за написання спогадів.

Уродженець Херсонської губернії Володимир Кравченко у чині надвірного радника (цивільний відповідник капітана 2-го рангу) служив старшим лікарем бронепалубного крейсера 1-го рангу "Аврора". Цей корабель, після 1917 року перетворений на один із центральних сюжетів радянської пропаганди, в Цусімській битві отримав пошкодження і був інтернований у Манілі. Кравченко першим у світі застосував рентгенівське обстеження поранених прямо на борту корабля — для виявлення переломів і уражень осколками. Написав мемуари під назвою "Через три океани".

Уродженець села Великі Будища (нині Диканського району Полтавської області) Володимир Костенко служив корабельним інженером на ескадреному броненосці "Орел", провів 9 місяців у японському полоні, а в радянські часи — 4 роки у тюрмах, таборах і "шарашках". Написав спогади "На "Орлі" в Цусімі". Костенко є одним із важливих персонажів знаменитого роману Олексія Новікова-Прибоя "Цусіма", де виведений під імʼям інженера Васильєва.

Ще один українець, прапорщик Олександр Шандренко (Шандоренко) — молодший корабельний механік крейсера "Ізумруд" — вів щоденник походу з Балтики на Далекий Схід, фрагменти з якого наведені у романі Новікова-Прибоя.

Памʼять про Цусіму в Україні

Хоч якою б далекою у часі й відстані не здавалася Цусімська битва, на теренах України збереглися принаймні два памʼятники, повʼязані з нею.

Перший — у селі Круподеринці Погребищенського району Вінницької області, на території колишньому маєтку графа Миколи Ігнатьєва. У водах Цусіми він втратив свого наймолодшого сина Володимира і племінника Олександра Зурова. 1914 року в памʼять про них і всіх загиблих моряків було встановлено двометровий хрест на гранітному моноліті з чотирма корабельними якорями біля підніжжя.

Другий — у місті Люботин Харківської області. Це надгробок лейтенанта Володимира фон Дена у колишньому маєтку князів Святополк-Мирських, із меморіальною дошкою, присвяченою Цусімській баталії. Найвірогідніше, могила є символічною: фон Ден перебував на борту "Імператора Олександра ІІІ". Цей броненосець був потоплений разом з усіма 867 членами екіпажу, і вкрай сумнівно, що у розпал битви інші кораблі зупинялися, аби підібрати з моря тіла когось із загиблих моряків.

***

На завершення хочеться зазначити, що російсько-японська війна 1904-1905 років залишається справжньою terra incognita для переважної більшості сучасних українців, а участь у ній наших співвітчизників — і поготів. Сподіваюся, що ця стаття сприятиме пробудженню суспільного і наукового інтересу до цієї теми.