Церковне питання. Дасть "світ на Донбасі" новий шанс УПЦ МП
На тлі очікуваної перезавантаження відносин між Києвом і Москвою все частіше виникають схвильовані запитання про перспективи церковної політики. Володимир Зеленський, як ніби, самоусунувся від цієї проблеми. Але немає, на жаль, ніяких надій, що те ж саме зробить його кремлівський візаві. У церковної карти має бути місце в новому політичному розкладі.
Інтригуюча ситуація: у Православній церкві України з'явилися перші боязкі успіхи на міжнародній арені. Елладська церква визнала, що наша країна ніколи не виходила з канонічного підпорядкування Вселенського патріарха, і він, стало бути, має повне право розпоряджатися її долею. Ніяких зізнань в ефірі, але з єпископами ПЦУ тепер послужать не тільки ієрархи Вселенського патріархату, але також єпископи Елладської та Олександрійської церков. Процес визнання де-факто почалася.
Все йде до того, що ПЦУ згодом буде визнана якщо не всіма, то багатьма. В РПЦ, ймовірно, вже зараз це розуміють. І тепер їм потрібно шукати модус операнди з урахуванням присутності ПЦУ на своїй "канонічній території". Питання зводиться не до того, буде чи ні ПЦУ, а хто буде в ролі гостя або, швидше, заповідника на чужій території.
Так що давайте не скромничати: #миздобули.
Втім, ми рухаємося уздовж лінії власної історії не рівномірно, а ривками. І в даний момент знаходимося на відрізку можливого реваншу. У Моспатриархата в Україні непогане становище. Переходи в ПЦУ припинилися. Але, мабуть, з обох сторін підозрюють, що це затишшя - тимчасове. Тому Вадим Новинський, піклувальник про справи Моспатриархата в Україні, імітує божевільний принтер, завалюючи Ради церковними законопроектами, покликаними заблокувати можливість громадам переходити з УПЦ МП в ПЦУ, у всякому разі, разом з майном.
До законопроектів Новинського важко ставитися серйозно. Вадим Владиславович б'є по площах і робить все, щоб на тлі його яскравого, патентованого москвофільства будь-які компроміси Зе-команди з Москвою виглядали помірними.
Сам президент, як відомо, від церковної тематики ухиляється, нікого не підтримує, якщо не вважати суперечки зі Вселенським патріархом, пальцем до церкви не торкається. "Не вважати, звичайно, не виходить. Але для підозр щодо церковного реваншу Москви є й інші приводи. Зрештою, умиротворення Кремля без реверансу в бік його церковного департаменту навряд чи можливо.
Власне, називати цей реванш суто церковним не виходить. Сам вибір на користь Зеленського та його команди - це свого роду реванш. Але не проросійський і не прокремлівський, як люблять попліткувати в інтернеті. Це реванш СРСР. І в цьому контексті УПЦ МП опинилася в непоганому стані: для Зе-України УПЦ МП - це пострадянська церковна структура, яка набагато більш органічна, ніж "національна" ПЦУ.
Однією з проблем ПЦУ стало якраз те, що її позиціонують саме як національну церкву. У цій якості вона, як правило, протиставляється московської церкви - як національне імперському. Ідея про те, що протиставлення можна було побудувати по осі модерний проект версус радянська структура, бродить переважно в умах і навколоцерковних колах інтелектуалів і майже не проникає в маси. В результаті протиставлення українського та російського православ'я, київської та московської церков - це вибір між двома видами грунтівництва, або між українським почвенничеством та імперської універсальністю. Багато русько-православні роблять вибір на користь імперського не тому, що "російська", а тому що це доступний для їх розуміння ерзац християнського універсалізму.
Нова влада заявляє про намір повернути єдність країні і вже частково виконала обіцянку самим фактом свого обрання - так само як "УПЦ МП присутній у всіх регіонах України", всі регіони України в єдиному пориві проголосували за Зеленського. Україну об'єднує телевізор, і з цим не посперечаєшся. Але що об'єднує всі регіони України напевно - це пострадянська приналежність.
УПЦ МП також не втомлюється висувати себе на роль об'єднувача країни. Їй, звичайно, не змагатися з телевізором і "Кварталом 95", але у неї теж є пара сильних сторін. По-перше, зв'язку. Не тільки всередині країни, але і за її межами. Причому не де-небудь, а з країною, з якою Україна вже як би не воює, а домовляється. Піклування РПЦ і УПЦ МП, підкреслення їх ролі в справі обміну полоненими (навіть якщо в реальності ця роль була мінімальною) - характерний момент. По-друге, УПЦ МП об'єднує, звичайно, не країну, але дуже специфічний сегмент - людей, які, свідомо чи ні, не поспішають розривати свої відносини з радянським минулим, живуть уявленнями, смаками і ідеалами, сформованими в СРСР.
По цій лінії відбувається поділ між ПЦУ і УПЦ КП - за кордону СРСР (не географічною, само собою). ПЦУ багатьма прихильниками розглядалася і розглядається саме в контексті можливості вийти геть із структур made in USSR. В цьому її сила і перспективність. В цьому її слабкість на даному етапі, тому що бажаючих виходити з СРСР в Україні виявилося не так багато, як хотілося б. Хоча навіть 75 проти 25 - не так вже погано.
На даному етапі сила УПЦ МП в тому, що її пропозиція на духовно-ідеологічному ринку збігається з пропозицією чинної влади: "об'єднувати будь-яку ціну", цуратися "націоналізму" (що б це не значило в кожному конкретному випадку) і при цьому напоказ дистанціюватися від Москви, розуміючи, що більша частина електорату, і віруючих не так вже закохані в Путіна. Їм зовсім не потрібно в Росію. Як і в Україну, втім. Їх цілком влаштовує заповідник СРСР.
Для більшості українців - незалежно від конфесії та ідеологічних уподобань - Москва і Росія стали чужими. І це дійсно так: Росія, як і Україна, змінилася, але змінилося зовсім не так, як ми. Розійшлися доріжки.
Саме це може виявитися слабкістю УПЦ МП. Ми, м'яко кажучи, стали дуже різними, і ілюзія того, що російське православ'я здатне об'єднати дуже різні країни і народи, піддається серйозному випробуванню. Розрив України з Москвою - не просто політичний, але значно більш глибокий, світоглядний розрив - не може не позначитися на становищі Московського патріархату в Україні.
Ознаки майбутніх розбіжностей вже зараз можна розрізнити. Наприклад, поведінка наших предстоятелів - хоч митрополита Онуфрія, хоч патріарха Філарета - в порівнянні з патріархом Московським. Всі вони більш-менш представники одного покоління, всі родом з СРСР - осколки "великої країни" і по-своєму "великої епохи". Українські лідери здатні вести свою гру, продавлювати свої інтереси та ідеали, не вставати або, навпаки, вставати і йти. В той час, як патріарх Кирило в новому російському порядку не більш ніж менеджер, приставлений до одного з департаментів "корпорації Кремль".
Цікаво, що культовою фігурою за версією пропагандистів Московського патріархату все більше стає не незламний чернець Онуфрій, а митрополит Запорізький Цибулі, працює в жанрі сервильного галасу, зрозумілого і рідного нинішньої московської церковної політики. Поведінка митрополита Онуфрія щодо президента Порошенко здатне було налякати - воно являло собою занадто яскравий контраст з поведінкою патріарха Кирила щодо президента Путіна. І як би не напружувалися пропагандисти, досить мінімального зусилля, що б зрозуміти: справа зовсім не в тому, що "Порошенко не правий", а "Путін прав". Справа в тому, що в Україні одні відносини між владою і церквою, а в Росії - зовсім інші. Або навіть цікавіше: в Україні одна церква, а в Росії - зовсім інша.
У нашій країні зріє прагнення до модернізації державного проекту - провал кампанії Порошенко, побудований на посконной версії національної ідеї, тому підтвердження. Тому Україну виграє та церква, яка зуміє запропонувати суспільству модерний церковний проект.
