Церква Великої Перемоги. Як Кремль перетворив 9 травня в радянський великдень

Параду Перемоги не буде. Точніше, буде, але мало хто його побачить. Адже він буде проводитися або високо в небі - а люди давно розучилися піднімати голови до неба, - чи в Мінську, але їхати туди не благословляється.

Непохитне рішення Олександра Лукашенка провести парад на честь 75-річчя Перемоги виявилося серйозним ударом для московських "братів". Їм самим, напевно, рішення не проводити парад на своє найголовніше свято далося непросто. 75 років, культ Великої Перемоги, "безсмертний полк", "можемповторить", народ як ніколи потребує чогось духопідʼємного і консолідуючого. Але... Москва - на піку коронавірусної епідемії. Провести святкування в повному обсязі зараз так само (якщо не більше) неможливо, як неможливо було відкрити храми для масових богослужінь на Великдень.

Те, що відбувається зараз з парадом Перемоги, взагалі парадоксальним чином повторює недавню історію з Великоднем. У Кремлі - як колись у патріархії - закликали сидіти вдома і дивитися по телевізору. І так ж знайшлися "стоятелі за істину", які визнали, що не прийти в цей день до Храму, до Бога" - тобто на Парад - це просто зрада подвигу. Тільки цього разу не Христа, а радянського народу-переможця.

У цьому сенсі промови Олександра Лукашенка дуже схожі на промови консервативних священиків і єпископів, які закликали віруючих не відмовлятися на Великдень від відвідування храму.

У Москві на Бацьку розлютилися - хоча постаралися офіційно уваги не подати. Жириновський, як водиться, зіграв роль юродивого на жалуванні - доніс до публіки своєю неповторною біснуватій манері, що Кремль не схвалює і що в Мінськ їхати не слід.

І що сказати, Лукашенко замахнувся на святе - на лідерську роль Росії як спадкоємиці СРСР у Великій Перемозі.

Можна сказати, в церкві Великої Перемоги намічається розкол - білоруський лідер нагадав, що саме його народ поніс у війні найбільші втрати і, до речі, був оспіваний радянською пропагандою за вірність спільній справі (почасти в противагу "зрадникам"-українцям) і раз у Москві відмовилися гідно відзначити "радянський великдень", то він запрошує всіх істинно віруючих до себе, до Мінська. Таким чином, один з "єпископів" церкви Великої Перемоги не підкорився вказівками "патріархії" і того й гляди сформує навколо себе альтернативний релігійний центр.

Таким чином, про релігію Великої Перемоги можна говорити як про доконаний факт - вона придбала все необхідне вже не просто для культу, але для інституційованої релігії - храми, іконографію, теологію, фундаменталістів, єретиків і навіть без п'яти хвилин розкольників.

Також можна констатувати провал проекту патріарха Московського Кирила, який довго намагався всидіти на двох стільцях, вірніше, об'єднати в одній церковній структурі дві релігії - християнство і цивільний культ Великої Перемоги.

Не зумів. Одна з релігій починає виглядати не просто зайвою, але повною протилежністю. Вираз "победобєсіе" говорить сам за себе. Та й щодо скандалу з мозаїками в головному храмі Збройних сил РФ можна судити.

Цікаво, що левова частка заперечень проти мозаїк храму торкнулася портрета Сталіна на другому плані. Нікого чомусь не обурило те, що весь центр композиції відданий маршалам і генералам, а не головному герою культу - безіменному і часто невідомому радянському солдатові, чиї риси можна хіба що вгадати в постатях, що грають роль рамки для центральної композиції. Невідомі солдати - рядові й командири, воєнлікарі і працівники тилу, - в офіційній іконографії культу Великої Перемоги були відсунуті подалі за спини, а то й за кадр, в якому красуються "митрополити" і "єпископи", в повному "літургійному" вбранні з усіма камилавками, палицями, набедренниками, наперсними хрестами і панагією. Точно так само, як невідомих солдатів в церкві Великої Перемоги не видно за блиском парадних мундирів вищого командування, не видні в РПЦ священики і миряни - які і суть церкви. Це ріднить дві новітні офіційні релігії РФ, але цього, як виявилося, ще не достатньо, щоб їх повністю ототожнити.

Однак головним питанням, що стрясають російський публічний простір, залишається оцінка постаті Сталіна: хто ж він - геній чи лиходій? Людина, яка добула для Великої Країни Перемогу, або чоловік, який кидав у топку своїх власних перемог сотні тисяч, мільйони життів? Це питання неминуче виявляється частиною теології Великої Перемоги.

На нього досить однозначно відповідають всі, крім послідовників культу. Для них же демонізація Сталіна, або, у більш м'якому і широкому варіанті, демонізація радянського/комуністичного режиму - те, що повинно розцінюватися як "сатанізм". Це межує з спробами переглянути результат Другої світової/Великої Вітчизняної війни, переписати історію - а це вже справжнє святотатство.

Видимою частиною такого святотатства є замах на культові споруди - демонтаж пам'ятників. Такі акції, як і "святотатні" заяви з приводу окупації радянським режимом чужих територій, зазвичай виявляються приводом для праведного гніву, спрямованого на "переписувачів історії".

Однак при найближчому розгляді виявляється, що цей релігійний запал стосується цілком земних матерій. Боротьба з пам'ятниками і пов'язана з ними переоцінка історичних подій вписується в контекст виходу колишніх колоній з політичного та ідеологічного кола, окресленого СРСР. Пам'ятники бойової слави - нескінченні Невідомі солдати, обеліски та меморіали були чимось на кшталт котячих міток. З їх допомогою Країна Рад закріплювала свою владу над територіями - і своїми, і окупованими, - і насаджувала свою релігію. Нікого не цікавили солдати, полеглі в бою за безіменну висоту біля села з невимовною для російськомовної щелепи назвою. Вони так і залишалися безіменними, невідомими, зниклими без вести. Це було дуже вигідно, оскільки вдови не отримували компенсацій, а безіменність солдата перетворювала його в повноправного представника радянського народу, такого ж безіменного і безликого, як і сам цей солдат.

Але пролита "руська кров" (навіть якщо вона була не російською, а, скажімо, українською, грузинською або бурятською) виявлялася достатнім внеском, щоб Велика Країна могла заявити свої права на цей шматок землі. І з цього приводу вона ставила тут пам'ятник - як нагадування про те, "чиїх будете".

Демонтаж цих капищ не має ніякого відношення до нацизму, війні і полеглим на полях битв. Це демонстрація ставлення до комуністичного режиму і самої Великої Країни. Це символ визволення - фізичного, політичного, духовного та ідеологічного. Вихід з церкви свідків Великої Перемоги асоціюється з духовним звільненням від радянського/російського диктату, це вихід з тюрми народів.

Нинішній російський режим з його культом Великої Перемоги, який він довів до абсурду, не просто проголошує себе спадкоємцем СРСР - він намагається скористатися своїм спадком. Мітки залишені радянським режимом і освячені церквою Великої Перемоги, - це частина геополітичного активу, який Кремль, як може, намагається зберегти. "Велика Перемога" має прикладне значення на зовнішньополітичному ринку.

Але і на внутрішньому ідеологічному полі ця язичницька релігія зовсім не зайва. Канонізувавши Велику Перемогу у якості радянського великодня, радянський - тепер і російський - режим йшов від суду. Не стільки від зовнішнього людського суду, скільки від суду совісті та історії. За простим стародавнім правилом: переможців не судять. Того, хто переміг, неможливо змусити визнати, що він був неправий хоч в чому-небудь - жорстокий, бездарний, нерозумний. Переможця не можна змусити переглянути свої позиції та вчинки, визнати помилки. Тому переможець часто і сам швидко стає переможеним - роблячи помилку, він на них не навчається. Але навіть після цілої низки поразок колишній переможець так і не дорослішає - він продовжує вражати своєю однією Великою Перемогою. Він експлуатує колишню перемогу в хвіст і в гриву, виправдовуючи нею не тільки злодійства і ганьбу авторів тієї Великої Перемоги, але прикриваючи нею і власні злодійства і ганьбу. Так сама ця Велика Перемога перетворюється у щось таке, від чого пристойним людям хочеться триматися подалі - хоч у Москві, хоч у Мінську, не кажучи вже про Польщу чи Литву.

Зате в такій інтерпретації Велика Перемога виявляється консолідуючою релігією. Приємно і легко асоціювати себе з чужою славою і майже неможливо змусити когось щиро асоціювати себе з чужим злодійством і ганьбою. Так народжується парадокс, при якому буває колективна гордість, але не колективне почуття відповідальності. Влада, яка запропонувала б своєму народові випробувати таке відчуття, приречена на загибель. Таке можна створити тільки з переможеним, коли він лежить перед тобою, напівмертвий, наполовину втоптаний в землю, оглушений одкровенням про свій злочин і нікчемність.

Християнська практика сповіді і випробування совісті приблизно дає уявлення про те, звідки росте і на що спирається рішення виправити своє життя - з усвідомлення своєї поразки і слабкості. З вкрай хворобливого душевного досвіду про свої помилки і недосконалості. Але в культі Великої Перемоги для такої духовної практики місця немає - переможець непідсудний нікому і нічому, включаючи власну совість. Та і його бог - Велика Перемога - нічого такого від нього не чекає і не вимагає. Це одна з причин, по якій культ Перемоги виграв історичну битву за російські душі у православної церкви.

Одна, але не єдина, звичайно, і навіть не головна. Але причини програшу російського православ'я культу Великої Перемоги не вписуються у формат цієї статті.

У пострадянській Росії так і залишилася недоторканою і невимовленою величезна травма, нанесена цілому суспільству Жовтневою революцією і всім тим, що слідувало за нею, включаючи і Велику Вітчизняну війну. За аналогією з нацизмом, цю травму зазвичай асоціюють з комунізмом. Але варто було б асоціювати не стільки з ідеологічною течією, скільки з конкретним - радянським - режимом.

Відмова промовляти цю травму виливається в культові практики, що дозволяють заглушити біль. Культ Великої Перемоги - це психотерапія для величезної країни. А той, хто проводить терапію - про це попереджають на перших лекціях на профільних факультетах вузів - отримують майже необмежену владу над пацієнтом. Саме тому з'явився дивний постулат про історію, тобто історію "Великої Вітчизняної" перевели в розряд релігійного догмату, щоб ніхто не надумав проговорити і вилікуватися.

Культ Великої Перемоги - це те, що утримує нас в СРСР. Якщо не геополітично, то психологічно - точно. Безвідносно до того, що перемога, дійсно, велика і добра, що вона трапилася. Безвідносно до того, що в цій війні зчепилися два людожерських режими - не рахуючи союзників, яким теж, напевно, непросто давалися ці союзи. Культ Великої Перемоги не дає нам повною мірою усвідомити те, що відбувалося зі світом і Великою Країною, замикаючи нас в рамки вигідного для служителів і охоронців цього культу догматах.

Цей культ так і залишає солдатів невідомими і витісняє їх за рамки своєї іконографії. Залишає за ними хіба що роль гною для режима та ідеології, а їх абияк закопані або навіть зовсім не поховані кістки не потрібні навіть як мощі блискучому, чужому і холодному храму Великої Перемоги, в якому ніхто не знайде ні світла, ні спокою, ні спокути.