Назад у СРСР. Чому депутати не проти насильства в сім'ї
Петиція про підписання Стамбульської конвенції набрала необхідну кількість голосів для того, щоб її розглянув президент України. Однак ніяких надій на її швидку ратифікацію, на жаль, немає
У тому, як легко ставиться до петицій президент Зеленський, можна переконатися на прикладі петиції про вилучення Києво-Печерської лаври з користування УПЦ Московського патріархату. Президент досить відверто відкинув її, пояснивши це тим, що питання не в його компетенції - згідно із законом, цим повинен займатися Кабмін. Відмовка, м'яко кажучи, незграбна: президент зовсім не так безпорадний у питаннях церковних, а Кабмін зовсім не так всесильний. Наприклад, те, що лавра опинилася у користуванні УПЦ МП, стало наслідком політичної волі президента Кучми, який підписав указ про реституцію церковної власності. І Кабмін, який займався цим безпосередньо, звичайно, не заперечив президенту. Нинішній Кабмін теж, м'яко кажучи, не знаходиться в опозиції до глави держави. А значить, відмовка про повноваження не більше ніж відмовка. І я навіть не беруся засуджувати Володимира Зеленського - я б теж не знала, як вчинити в такій ситуації. Утім, я і не йшла в президенти.
Боюся, зі Стамбульською конвенцією ми ризикуємо отримати точно таку ж відмовку. І тут вона буде навіть більш суттєвою, ніж у випадку лаври, оскільки ратифікація конвенції - компетенція Верховної Ради. Звичайно, в парламенті у нас теж пропрезидентська монобільшість, що дає президенту чималі можливості на законодавчому полі. Але я сильно сумніваюся, що він їх використовує у випадку зі Стамбульською конвенцією. За тривіальної причини: Стамбульська конвенція - це "питання родини і моралі", а більшість українських громадян у питаннях такого роду дотримуються консервативних поглядів. Тому і сам президент зі своїм вельми ліберальним образом, і його друзі і колеги по "Кварталу 95" і Зе-партії - публіка вельми строката і ідеологічно, і в плані сексуальної орієнтації - раптом дружно оголосили себе консерваторами і встали на захист "здорової сім'ї та шлюбу". Фігурально висловлюючись, змінили-таки орієнтацію.
Стамбульська конвенція виявилася жертвою шахрайства: будучи присвячена захисту від насильства в родині, вона перетворилася в народній чутці в "конвенцію про гендер". Ризикну припустити, що не тільки для широкої публіки — у ВР достатньо депутатів, які її не читали і теж вірять у те, що конвенція ставить під загрозу суспільну мораль та інститут сім'ї. Що вона широко відкриває ворота для одностатевих шлюбів, "сексуальних збочень" та інших непопулярних в народі речей. І не те щоб "сексуальні збочення" (яких у конвенції немає) або навіть "гендерні ролі" (які в конвенції є) сильно їх використовували. Новітнього українського політика по-справжньому коробить тільки одна річ - падіння рейтингу. А тому і політичні рішення бувають правильні і неправильні, не корисні і шкідливі, а тільки популярні і непопулярні.
Так от, ратифікація Стамбульської конвенції може виявитися непопулярним рішенням. Публіка не зрозуміє, якщо депутати приймуть рішення "на користь ЛГБТ". Те, що конвенція спрямована на захист жінок від насильства в сім'ї, витісняється за поля суспільної уваги. У нас взагалі ідея захисту кого-небудь (особливо жінок) від насильства все ще вважається річчю не першої необхідності.
Головним противником конвенції в політичних колах традиційно називають церкву. І невдачі Стамбульської конвенції у Верховній Раді - будь-якого скликання - пов'язують саме з лобістською діяльністю церковних кіл.
У позицію церков варто внести ясність. Церква втручається в моральні питання й інакше вчинити не може. У неї є догмати, від яких вона не може відступити, і вона дає оцінки, орієнтуючись на ці догмати. Церква не може схвалити аборти, сурогатне материнство, одностатеві шлюби. Те, що церкві вдається лобізм краще, ніж іншим інститутам громадянського суспільства - зокрема феміністських організацій, говорить тільки про слабкості цього суспільства і цих організацій.
Але це не означає, що позиція церкви стосовно суспільної моралі взагалі і Стамбульської конвенції зокрема бездоганна. Дорікнути можна, наприклад, у тому, що її моралізаторський запал стосується переважно чужих ліжок і маток, у той час як інші пороки - корупцію, рвацтво, брехню і маніпуляції, агресію і нетерпимість, що пронизують наше суспільство зверху до низу, наші церковники делікатно обходять мовчанням. Справедливості заради скажу, що час від часу від деяких церков ми чуємо якісь судження з різних болючих для суспільства питань. Але ці думки, не посилені політичним хайпом, губляться і глухнуть, не доходячи до широких мас. Сильна в лобізмі, в комунікації церква нескінченно слабка - вона не вміє та не хоче говорити з суспільством і щось йому пояснювати. У результаті все, що більша частина публіки від неї чує, - "нізя", кинуте зверхньо.
Щодо Стамбульської конвенції це "нізя" відноситься, по суті, до одного слова - "гендер". Точніше, двох - "гендерні ролі". Офіційна позиція церковників полягає у відмові взагалі впускати слово "гендер" у правове поле України. Формально саме воно є перешкодою для ратифікації конвенції. Але це трохи лукава відмовка: слово "гендер" вже є в українському законодавчому полі - воно промайнуло в пакеті законів, які приймалися в обмін на безвізовий режим. Тоді воно теж викликало протест з боку церковних кіл, але парламентарії обрали безвіз, вони розуміли, що публіці він цікавіше, ніж гендер.
Я далека від того, щоб звинуватити у всіх проблемах жінок і Стамбульської конвенції саме церкву. Зрештою, священнослужителі не приймають рішення, а політики. Все, в чому можна дорікнути церковників, так це в тому, що вони дають можливість політикам діяти під прикриттям власного авторитету і самого Імені Бога. У тому числі займатися "шельмовством" і підміною понять, як це відбувається зі Стамбульською конвенцією. Я розумію, що це здається вигідною угодою. По-перше, церковники таким чином зберігають видимість впливу на політичний процес і на суспільство в цілому. По-друге, приємно, коли твою роботу по вихованню суспільства бере на себе хтось інший - у даному випадку держава. Нарешті, це просто приємно: утерти ніс лібералам і феміністкам.
Але виникають прокляті запитання. Я, наприклад, давно хочу, але соромлюся запитати: як церква ставиться до того, що люди, які починають свій виступ словами "Слава Ісусу Христу!", неодмінно закінчують яким-небудь соціальним атавізмом. Сексизмом. Визнанням права сильного принижувати і ображати слабшого. В кращому випадку просто умиванням рук у самому пілатовському розумінні цього слова: нехай б'ють, принижують, терплять, нам дуже шкода, що це відбувається, але ми не будемо втручатися. У цьому, вибачте, тепер і складається "слава Ісуса Христа"?
Або, наприклад, "здорова сім'я" як антитеза гендерної ідеології Стамбульської конвенції. "Здорова" - це, вибачте, яка? Коля + Валя, де Коля працює, а Валя гарна, - цього достатньо для "здоров'я"? А якщо ще й штамп у паспорті, відсутність контрацепції і порятунок чадонародженням - взагалі супер? А що при цьому Коля робить з Валею, і вони обидва зі своїми дітьми для здоров'я сімейних відносин, мабуть, не так вже важливо. Це зокрема. Нам же важливо, що дотриманий принцип: Коля + Валя.
Нічого, що в цій точці ми підозріло щільно зближуємось з російським миром? У них, бачите, теж скандал: рідні покійного нещодавно дитячого поета і письменника Успенського протестують проти того, щоб його ім'ям називали літературну премію. Причина та ж: дочка письменника заявила, що тато був тиран - знущався і фізично, і морально над домочадцями, і що ім'ям такої людини називати дитячу премію цинічно. І на відміну від гнилого Заходу, де питання про ім'я для премії відразу було би зніяковіло зняте і зам'яте, в Росії піднялася хвиля захисників улюбленого письменника від його дочки.
У Росії, як і у нас, не люблять скривджених і зневажають слабких, але, головне, там, як і у нас, принципи і перемоги важливіше, ніж конкретні людські життя і долі. Моральний урод цілком може бути героєм, і в цьому випадку для народу вже не важливо, що він моральний урод. Один з російських письменників так і сказав: я розумію її як дочку, але для нас абсолютно не важливо, що він робив з нею і з її матір'ю, нам важливо, що він зробив у літературі. Приватна людська драма - ніщо. Вона не важлива. Нею можна знехтувати, якщо є високі міркування. Інакше кажучи, лише б не "гендер", навіть якщо при цьому когось вбивають, ламають через коліно і засовують в пральну машину за порадою одіозного батюшки, колись українського, а нині московського священника.
Історія з премією Успенського - приклад того, що немає ні для нас, ні для них ніякого особливого шляху, що дозволяє поєднати традиційну мораль, під якою ховається наплювацьке ставлення до людини та її гідності, з європейськими амбіціями. Свій шлях - тільки назад у СРСР, де зневага одиницею в ім'я високих міркувань було канонізовано. Де голос одиниці, в тому числі її передсмертний крик, залишався тонше писку.
Головне шельмовство, яке створили зі Стамбульською конвенцією і продовжують творити з Україною політики при активному потуранні з боку церков, полягає в тому, що питання про домашнє насильство із області права було легким рухом руки перекинуте в область моралі. Це виявилося дуже легко зробити - перетворити питання про право людини на захист її життя, здоров'я і гідності в спекуляцію про "здоров'я сім'ї". Це означає, що в нашому уявленні так і не склалося не тільки уявлення про людську гідність, але навіть елементарна потреба в нормальній правовій системі, в центрі якої - права людини. Цю систему нам, як і раніше, успішно замінюють традиційні уявлення про те, що повинно, а що душешкідливо.
Стамбульська конвенція виявилася черговим каменем, на якому ми спіткнулися, черговим каменем, об який розбиваються надії, народжені Революцією гідності, - власне, про гідність і про остаточний вихід з СРСР.