Тридцять років тернів. Що таке незалежність

Тридцять років тому українці запалили далеку зірку, до якої йдуть і сьогодні, крок за кроком піднімаючись крутим схилом. Чи довго ще йти? Довго. Чи є бажаючі повернути назад? Так, їх теж чимало.

Тридцять років тому

Еклектичний був час, справжній розлом між минулим і майбутнім. Утім, не настільки вже й еклектичний, оскільки основні групи думок склалися ще тоді. За те, щоб Україна була в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України висловилися 70,2%. А на підтримку Акта проголошення незалежності України — 90,32%. Проти чого ж голосували 29,8%, які відповіли на перше запитання негативно?

Зіставивши відсотки відповідей "за" і "проти" на обидва питання, приходимо до висновку: ті,хто голосував "проти" у відповідь на перше питання, розпадалися на дві групи. Тих, хто б проти незалежності України в принципі, було близько 9,7%. Тих, хто був проти того, щоб українську незалежність обмежували рамки зомбі-СРСР — трохи більше 20%. З цього ми і почали свій шлях 30 років тому: 20% твердих прихильників незалежності України, 70% бажаючих зробити як було, але трішки краще, і 10% тих, у кого від слів "незалежна Україна" починалися корчі і йшла піна з рота, носа і вух.

Чи далеко ми пішли від цих цифр зараз? Судячи з підсумків голосувань — не дуже. Відсотків приблизно на пʼять. По одному відсотку за шість років. Утім, приріст, найімовірніше, був нерівномірним.

Багато це чи мало — 25% через 30 років? Мало, якщо ми твердо знаємо, до чого йдемо. Але чи знаємо ми це?

Що таке "незалежність України"?

Ось воно, найважливіше питання: якою має бути незалежна Україна? І що це взагалі таке в існуючих реаліях — державна незалежність? Загалом все начебто зрозуміло. В деталях — виникає маса питань.

Україна — європейська країна, не тільки з географії, але по життю і загальній культурі? Але Фінляндія — це Європа, і Польща — Європа, і Чехія, і Угорщина. І Німеччина, і Франція. І далі, карту в допомогу, але всі країни різні. І навіть з горезвісними європейськими цінностями в кожній з них все йде трохи по-своєму. Хоча головна європейська цінність все ж є, про неї розмова попереду.

В рамках тієї ж логіки європейська Україна теж повинна бути особливою, не схожою на решту Європи. Але якою? Чим ми повинні відрізнятися? Які європейські норми і звичаї ми можемо засвоїти, а які — ні, відкидаючи спроби навʼязати їх нам? У чому проявляється наша готовність відстоювати українську самобутність в рамках Європи? Чи можемо ми поступитися своєю самобутністю заради чого завгодно, навіть заради вступу в ЄС і НАТО? І чи потрібно нам вступати куди б то не було, переставши бути Україною і ставши усередненою "європейською країною"?

І ще: чи легко твердо "піти в Європу", остаточно відірвавшись від СРСР? І чи відірвалися ми за 30 років від Радянського Союзу — мертвого, але не упокоєного, чий привид бродить не тільки в Кремлі, але і в головах тих 9,7%, що були категорично проти української незалежності в принципі і, здається, нікуди не поділися і сьогодні? І чи можна було відриватися рішучіше?

У 1991 р., на перших президентських виборах, українці віддали перевагу дисидентам і висуванцям від нових партій, Чорноволу і Лукʼяненку, партапаратника Кравчука, яки, по суті, йшов на вибори від КПРС, хоча формально він і був незалежним кандидатом. Це був явний вибір тих самих 70,2%, які одночасно хотіли і "трошки незалежності", і дружби з Москвою. Але, якби трапилося тоді диво і пройшов у президентське крісло Чорновіл — не повторила б Україна шлях Грузії при Гамсахурдіа? Чи зміг би Чорновіл утримати владу від розпаду при опорі старого апарату, на боці якого зіграла б і Москва?

До 2014 р. в ідеї "дружити з Росією" більшість українців не бачило нічого поганого. Мало кого хвилювали геноцид в Чечні і агресія проти Молдови та Грузії. Не бентежили і розстріл Білого дому в 1993 р., і вибухи житлових будинків у 1999-му. Майже ніхто не усвідомлював, що ніякої "незалежної Росії", з якої могла б вступити в союз "незалежна Україна", не існує в природі. Що Росія, по суті, колонія Кремля, або, якщо хочете, Московської метрополії, яка викачує з Росії всі ресурси, відправляючи їх на Захід, і водночас обдурює російське населення огидною пропагандою. Що ніяка "дружба" з колоніальною імперією, що розкинулася в рамках МКАДа, неможлива в принципі. Що ця імперія, як ракова пухлина, розʼїдає колишні радянські республіки, втягуючи їх у свою орбіту і зводячи до положення колоніальної Росії, і будь-яке потурання "дружбі" з нею тільки прискорить цей процес.

Утім, Україна до грудня 2013 р. була вже майже повністю переварена Москвою. Цей ідилічний процес розчинення в Росії перервав тільки Майдан.

Так, Майдан виник зовсім не знизу. Він був породжений конфліктом олігархічних груп. Але без горючого матеріалу у вигляді тих самих 20% прихильників української незалежності поза "дружбою з Росією", які усвідомлювали реальну ціну "дружби" з Москвою, розгойдати Майдан не вийшло б ні в кого. Ці 20% в останній момент і висмикнули Україну з московської павутини, куди її заштовхував Віктор Янукович.

Але і Януковича обрали президентом громадяни України, а не закинуті на парашутах російські диверсанти. А його суперницею у другому турі була Юлія Тимошенко, тому обидва кандидати гарантували здачу української незалежності в Москву, хоча і трохи різними способами.

Визнаємо неприємну правду: не почни Кремль у 2014 р. гібридної війни проти України, він міг би дотиснути її і після Майдану, проштовхнувши на місце Януковича іншу, зручну для себе фігуру. Але в Кремлі, де до ведмежої хвороби бояться "кольорових революцій", просто завчасно запанікували. До того ж там занадто звикли диктувати Україні, щоб намагатися вести з нею переговори. Переговори з Україною і сьогодні залишилися неподоланним психологічним барʼєром для московських колонізаторів.

Здавалося б, війна, що триває з 2014 р., повинна була розставити всі крапки над "i", назавжди закривши питання про "російсько-українську дружбу". Вибух нацизму в Росії, чиє населення підтримало покидьків, які вербувалися "на Донбас" вже в самій Україні, показав і людоїдську суть кремлівського режиму, і загальну дегуманізацію росіян.

Україні ж російська агресія, здавалося б, дала шанс позбутися від морока "дружби з братнім народом". Але шанс не був реалізований: вибори 2019 р., що стали, по суті, вибором між двома шляхами: боротися до кінця чи "просто перестати стріляти", принесли українській незалежності чергову поразку від містечкової "якарізниця".

І знову Україну врятувала інертність прихильників "трошки незалежності, трошки з Росією". Розлючені патріоти мало-помалу почали змушувати капітулянтську владу відходити від ідеї негайної здачі країни Путіну. Це поки що не вирішило проблему до кінця, але принаймні відвело Україну на крок-другий від краю прірви, на дні якої чавкає, пожираючи покидьки, "русский мир".

ЄС нам не друг

Але кремлівський сировинний режим — частина західної економічної системи. ЄС, як героїновий наркоман на голку, міцно підсаджений на російський газ. Чи врятує Україну простий розворот "в Європу" від московської колонізації, якщо така колонізація обʼєктивно вигідна Євросоюзу? Чи можемо ми вважати Євросоюз загалом, а також дві його ключові країни, Німеччину і Францію, хоча б умовними союзниками України?

Навряд чи це так. Немає сенсу намагатися робити хорошу міну при поганій грі, заглядаючи в рот нашим "європейським партнерам" і соромлячись поставити Ангелі Меркель на пресконференції в Києві абсолютно природне запитання: "пані Меркель, ви знаєте Путіна не перший рік. Як по-вашому, він не Х…йло?"

Якби таке питання прозвучало, воно стало б ще одним кроком у напрямку до нашої незалежності. Але воно так і не було поставлене. Тим часом відсутність мужності визнати, що союзників в Брюсселі, Берліні і Парижі в України приблизно стільки ж, скільки і в Москві, тобто немає зовсім, так само згубна, як і неготовність остаточно поховати ідею "братерства з Росією". Звичайно, побоювання, що жорстка позиція України дасть Німеччині привід умити руки, сказавши, що вона не може захищати ідіотів, які йдуть назустріч своїй загибелі, не позбавлені підстав. Але тут є важливий нюанс. "Ідіотизм" України, з точки зору німецького прагматизму, укладений в її неготовності примиритися з Росією, прийнявши ситуацію, що склалася з втратою Криму і частини Донбасу, як нову реальність і змирившись з нею. З точки зору інтересів Німеччини існує гостра необхідність в торгівлі з Росією, це була б найкраща українська позиція. Але інтереси Німеччини не збігаються з інтересами України — і про це не можна забувати ні на хвилину. До того ж і Путіну не потрібен розорений Донбас — йому потрібно розорити до стану Донбасу всю Україну, зробивши її безсилою і покірною. І цей сценарій теж цілком відповідав би німецьким інтересам. Тому, коли наші умовні 25% спотикаються на ілюзорному "союзі" з ЄС, не помічаючи, що інтереси двох його ключових країн взагалі не включають в себе виживання України, це навіть більш небезпечно, ніж коли умовні 73% абсолютно подібним чином спотикаються на "братерстві" з Росією. Просто кажучи, на шляху до незалежності Україна поки кульгає на обидві ноги.

Усвідомлення того, що вибудовувати відносини ми можемо тільки з окремими європейськими країнами, а про ЄС загалом, так само як і про колишній "Союз вугілля і сталі", як про союзників, доводиться забути якщо не назавжди, то дуже надовго, не менш важливе, ніж усвідомлення неможливості будь-якого зближення з Росією. Неможливо мати в союзниках наркомана, схильного до жорстокого ламання, проти дилера, який посадив його на голку, і з тієї ж причини неможливо спиратися на Німеччину в протистоянні з Росією.

Національний егоїзм і прагматизм — ось дві головні європейські цінності. Ми станемо європейцями лише тоді, коли навчимося відкидати правила, які незручні нам, нехай вони хоч тричі вигідні всій решті Європи. Уміння твердо сказати "ні" і стояти на своєму — неодмінна якість, необхідна для побудови європейської культури і громадянського суспільства.

Другою нашою проблемою залишається російський хвіст, більше схожий вже на кишки, що тягнуться з розпоротого живота. Запхати їх назад неможливо — можна лише відрізати і зшити, сподіваючись, що все зростеться. І тому немає нічого страшного, коли ті, кому більше подобається жити в Росії, виїжджають з України та відмовляються від її громадянства. Страшно інше — те, що не всі вони бувають настільки послідовними. Допомогти таким нерішучим визначитися, прийняти остаточне рішення і реалізувати його на практиці — друга найважливіша задача на шляху до нашої незалежності.

Ми йдемо до набуття нашої спільної, вільної, європейської України дуже повільно і важко. Навіть через 30 років незалежність ще не посіла перше місце в списку наших пріоритетів. Нам варто було б повчитися твердості у поляків і угорців, чий шлях до незалежності теж був дуже довгий і непростий. Угорці, наприклад, ішли до неї 70 років, з 1848-го по 1918-й, а потім ще раз — з 1944-го по 1991-й. Польський шлях був ще довший і кривавий. Тридцять років у порівнянні з цим — дрібниця.

Сьогодні Україна переживає непростий час. Ми, як і раніше, висимо на волосині. Але, незважаючи на всі труднощі, ми, дуже повільно, шкутильгаючи, а часом просто падаючи і відкочуючись назад, усе-таки піднімаємося вгору, рухаючись в правильному напрямку. Ми не здалися за 30 років і не звернули. І це дає певний привід для радості в день 30-річчя початку нашого спільного шляху.