Тоталітарна спадщина. Справжній спорт залишився тільки в паралімпійському русі
Успіх нашої паралімпійської збірної на Зимових іграх в Пхенчхані - сім золотих, сім срібних та вісім бронзових медалей, шосте місце в командному заліку - був зустрінутий значно тихіше, ніж скромні досягнення "звичайних" олімпійців. Наші погляди, як і раніше, прикуті до останніх, а не першим. Незважаючи на те, що справжній дух спорту, - тріумф волі, подолання слабкостей і обмежень людського тіла - все більше притаманний саме паралімпійцям. У той час як у великому спорті досягнення - в дусі часу - все більше стали обчислюватися або дуже малими числами (мілісекунди, міліметри), а нерідко і грошовими знаками, щодо параолімпійців ми все ще можемо говорити про спорт, як про дух, а не цифри.
Чому ж ми про це говоримо так мало? Причини бачиться дві. По-перше, ми все ще не звикли дивитися на людей з інвалідністю, не відводячи очей. По-друге, наші погляди на спорт все ще занадто радянські. Ми бачимо в перемозі атлета перемогу країни. Кожна така перемога пробуджує в нас національну гордість. Атлет - герой. А герой у нашому уявленні бездоганний і душею і тілом. Це вже трохи застарілий спортивний міф, виплеканий тоталітарними ідеологіями, все ще живе в нас. Міф, в якому герой, - це той, з ким хочеться ідентифікувати себе. Тому в його об'єктиві - молодість, здоров'я, сила, краса та інші атрибути тілесного досконалості. Образ паралімпійця в структуру цього міфу з певних причин не вписується.
"Винен" в цьому, звичайно, не спорт, не олімпійське і не паралімпійський рух. Можна було б сказати, що "так було завжди". Починаючи з давніх еллінів, для яких не було видовища більш прекрасного, благородного і еротичного, ніж оголені, напружені і досконалі тіла ефебів на піску арени. Цілком респектабельне прояв ероса. Мистецтво та військова необхідність спліталися в спорті під щось нероздільне, що спричиняло греків на арени і перетворювало спортивні змагання в свято, гідний богів. У засновників Олімпійських ігор не було професійних спортсменів, у чиї завдання входило виключно прославляти свій поліс на змаганнях і викликати почуття гордості у земляків. Як не було у них і професійної армії. Греки тренували своє юнацтво в гімназіях і заохочували загальну "спортивний службу" серед чоловічого населення полісів, тому що періодично їм усім доводилося напинати шолом, брати в руки щит і спис і вирушати на захист свого міста.
Спорт став професією значно пізніше - в національних і особливо тоталітарних державах, які потребували язичницькому міфі про Героя і знову-таки в загальній мобілізації на випадок війни.
Чемпіони були иконическими образами нації - тим "кращим", що уособлювало її в ті часи, коли слова "генофонд" ще не знали. І для того, щоб відібрати цих "кращих", виникли механізми, які перетворили спорт в професію, на яку держави витрачали величезні кошти і на яку проводиться найжорстокіший відбір. Ставши професійним, спорт досить різко розділив тих, хто виступає і видобуває медалі, і тих, хто дивиться і пасивно пишається.
Спорт виявився однією з найбільш нещадних професій, що вимагають не просто самовіддачі і тілесного досконалості, але буквально жертвопринесення. У цьому сенсі порівняти його можна хіба що з балетом. Є, звичайно, винятки: норвежці, які невимушено збирають золото Зимових ігор або кенійські бігуни, які так само традиційно панують на довгих дистанціях - просто тому, що у них в країні цим займаються майже всі, і з цієї величезної маси можна легко підібрати десяток-інший тих, у кого виходить краще за всіх. Але переважно великий спорт - це професія, яку отримують в дитинстві, і отримують ціною величезної праці і випробувань. Історії успіху в самих улюблених видовищних видах спорту - фігурне катання й обох гімнастики - не балують різноманітністю. З шести років: о сьомій ранку вже на тренуванні, плаче на розтяжках, хоче тістечко і гуляти з подружками і не може пропустити тренування, коли клас їде на три дні в гори. Зате в чотирнадцять - чемпіонка світу зі спортивної гімнастики. Зате в п'ятнадцять - олімпійська чемпіонка з фігурного катання. Або до вісімнадцяти - соліст Королівської балетної трупи.
Фігурою умовчання залишається те, що кар'єра фігуристки або гімнастки до двадцяти років, як правило, хилиться до заходу. Це "дитячі спеціальності". При цьому ніякі обмеження щодо дитячої праці, позначені у всіх цивілізованих кзотах, тут не діють. Коли вони привозять з Олімпіади золото, ніхто, звичайно, не думає ні про ціну, ні про її правомірності. Вони - не діти. Вони - герої.
Немає нічого дивного в тому, що великий - він же професійний спорт зрісся з математикою. І в тому, що заради приводу для загальної гордості всі засоби виявляються добрі - включаючи підкуп, допінг і ненормований дитячий працю. Великий спорт - це політика, гроші і поп-шоу. А чого в ньому майже не залишається - чистого олімпійського духу. Для духа - будь - майже ніколи не залишається місця в суспільстві політики і грошей. Грошей, за які купується наша "національна гордість".
У цьому році є хороша новина про паралімпійців - суми їх премій зрівняли з професіоналами. Але це, так би мовити, одноразова виплата "на радощах". А ви, наприклад, знаєте, які зарплати отримують тренери футбольних клубів в Україні? І які суми відвалюють за те, щоб перетягнути хорошого гравця з одного клубу в інший? Поцікавтесь. Цього не те що ніхто не приховує - це з готовністю випинають, щоб продемонструвати нам з вами, як дбають про нашу "національної гордості". І досягають мети: в нашій, не найбагатшій країні, де чи не в кожній шкільній їдальні дітям у тарілку кладуть шматочок м'яса, це мало б виглядати просто непристойно, але нікому в голову не приходить заперечити або обуритися. Спорт - це "честь країни", престиж, імідж і т. д. Це те, чим ми можемо по праву пишатися". Хіба національна гордість - та ще й "по праву" - не варто шматка м'яса в дитячій тарілці?
Що ж, ми маємо право на гордість. Ми оплатили його своїми податками. І навіть коли ці досягнення куплені владою - знайдеться чимало таких, які пишаються тим, що проголосували за владу, яка вміє "вирішувати питання". Але ця гордість, як правило, тим вище, чим далі ми самі від олімпійських досягнень. "Національна гордість" для того і була придумана, щоб заповнювати порожнечі. Завдяки "гордості" ми можемо відчувати єдність. З ними і між собою. За кожен міліметр, що відокремлює новий рекорд від колишнього. За кожного з тих, хто професійно видобуває мілісекунди і виробляє тулубы з акселями. Нам зрозумілий і приємний мову цифр, дзвін медалей і шелест купюр. Ці однозначні мірило успіху.
На цьому тлі я починаю заново відкривати для себе спорт в паралімпійському русі. Тут я знаходжу прочинені в грошах і політиці чистоту ідеї в її новому і досить несподіваному звучанні. Тут теж борються за секунди і міліметри, але не це головне. Головне - тріумф волі в подоланні недуги тіла. Те, чим був спорт у часи воно і чим він перестав бути останні двісті років. Параолімпійці - спортсмени в квадраті. А якщо враховувати подолання соціальних стереотипів, пов'язаних з інвалідністю" (вона ж - "другосортність"), то і в кубі. Ні інвалідність, ні спорт не є професією. Це - спосіб жити і діяти.
Є, втім, ще одне - сумне - міркування. Успіх наших паралімпійців на тлі скромних досягнень професіоналів - вже майже симптом для вітчизняного спорту. Але це симптом не тільки і не стільки для спорту. Ці досягнення не в останню чергу - наслідок нелюдського кількості перешкод, з якими українці з особливими потребами звикли стикатися в своєму житті. Нам мало рівних на Паралімпіаді, тому що той, хто зумів подолати життєві труднощі, пов'язані зі своєю інвалідністю, - чемпіон, незалежно від того, чи є у нього медаль. З "всупереч, а не завдяки" народжуються наші перемоги. Як народжуються вони в професійному спорті з дитячих сліз на розтяжках і дитячої ж злості на тих, хто не дає тістечка, і на свою власну слабкість. Подивіться на колясочника, який з усіх сил намагається заїхати на бровку на пішохідному переході. Бачите в його очах злість і сльози? Можливо, перед вами майбутній чемпіон.
