The Beatles та кіно. Які фільми знімали про ліверпульську четвірку і які з них варті уваги глядача

У наш час, коли біографічні фільми про музикантів виходять майже з такою ж частотою, як історичні картини чи фантастичні блокбастери, черговим байопіком про легендарних виконавців уже нікого не здивуєш. Після гучного успіху "Богемської рапсодії" та "Рокетмена" наприкінці минулого десятиліття (про "Queen" та Елтона Джона відповідно) назви нових байопіків про рок-зірок або ікону чорної музики, здається, не сходили з кіноафіш — і це триває досі.. У середині лютого вийшов фільм про верховне божество реггей, Боба Марлі (і вже зібрав пристойну касу у світовому прокаті), а картина, присвячена недовгій кар'єрі Емі Вайнхаус, вийде в прокат вже цієї весни — такі фільми вже стали частиною кіношного ландшафту, вони можуть стати явищем, але не сенсацією. Тим не менш, новина про чотири бітлівських байопіки, які зніме Сем Мендес і які мають з'явитися на екранах у 2027 році, стала саме сенсаційною.

Чому? Насамперед тому, що це буде перший проект, який повністю розповість історію "Бітлз" — з дитячих та юнацьких років майбутніх бітлів у Ліверпулі до розпаду гурту у 1970-му році. Так, минуло вже понад півстоліття з того часу, як "Бітлз" більше не грають разом, більше сорока років від дня загибелі Джона Леннона, і більше двадцяти, відколи цей світ покинув Джордж Гаррісон. Але всі картини, які з'являлися в останні десятиліття (а були це переважно телефільми, що не виходили в прокат) розповідали або історію найперших років існування групи, або — що траплялося рідше — показували розпад "Бітлз" і зосереджувалися на зароджуваних в той же час відносинах Джона Леннона з Йоко Оно та Пола Маккартні з Ліндою Істман.

Жоден із цих фільмів не розповідав про "Бітлз" на вершині слави і в часи їхнього творчого піку, коли ті записували платівки на кшталт "Revolver" або "Sergeant Pepper's Lonely Hearts Club Band", коли музика мала таке значення і силу, що могла змінити світ – і змінювала його. Більше того, всі ці фільми зосереджувалися в основному на Ленноні та Маккартні, а Гаррісону і тим більше Рінго Стару були відведені зовсім епізодичні ролі у всіх сенсах.

Тепер же Мендес збирається зняти не просто повноцінну історію "Бітлз", не втрачаючи жодного важливого моменту середини та другої половини шістдесятих – перші гастролі по Штатах, робота в студії над згаданими революційними альбомами, смерть близького друга та менеджера Брайана Епстайна, поїздка усієї групи до Індію та ще багато чого – це буде історія квартету очима всіх чотирьох бітлів, кожного окремо.

Але, зважаючи на все, у кожному з чотирьох анонсованих фільмів Мендес спробує не просто розповісти про перетворення провінційних ліверпульських хлопців Джона, Пола, Джорджа та Рінго на кумирів мільйонів і голос покоління. Учасники групи були чотирма яскравими індивідуальностями, дуже несхожими один на одного, але разом становили приголомшливе єдине ціле. Тож можна з упевненістю припустити, що режисер за допомогою кіношних засобів спробує створити єдине суперечливе, але цілісне полотно з чотирьох різних фільмів — кожен з яких на свій лад буде розповідати одну й ту саму легенду. Якщо так, то це буде справді унікальний випадок — і нове слово у жанрі біографічного фільму.

До того ж, проект уже схвалено Полом Маккартні, Рінго Старом, а також спадкоємцями Джона Леннона та Джорджа Гаррісона – чого також ще не траплялося з художніми фільмами про гурт. І ще – у фільмах пролунає оригінальна бітлівська музика. Так, останніми роками, після смерті керівника бітлівської компанії Apple Corps Ніла Аспіналла в 2008-му (він, близький друг і помічник "Бітлз" ще з початку шістдесятих, був категорично проти активного використання пісень гурту в саундтреках), поодинокі пісні "Бітлз" стали набагато частіше з'являтися у фільмах — в діапазоні від "Вечері з недоумками" до "Соціальної мережі". Але все одно це могло б відбуватися і ще активніше, якби не той факт, що використання класичного матеріалу квартету залишається дорогим задоволенням.

Імена виконавців головних ролей у проекті Сема Мендеса поки що залишаються невідомими. Але можна сподіватися, що сам режисер, працюючи над фільмами, буде таким же зухвалим, як у випадку з його "Красою по-американськи" (за яку Мендес отримав "Оскар"), ґрунтовним, як при роботі над фільмами "бондіани" та здібним на технічні трюки, як у картині "1917" (зі зйомкою одним довгим кадром, із непомітними монтажними склейками). У будь-якому випадку, по-справжньому вдалих художніх фільмів про "Бітлз" знято зовсім мало – та й ті розповідають лише про перші кроки на шляху до слави. Невдалих фільмів набагато більше – і саме подібна продукція з'являлася у перші десятиліття після розпаду гурту.

Тільки для безнадійних фанів

У 1979-му році вийшов перший біографічний фільм про групу — "Народження "Бітлз" Річарда Маркуанда, який трохи пізніше зняв "Повернення джедая". У фільму було кілька недоліків, один з них одночасно був і його гідністю. Консультантом картини став Піт Бест, перший барабанщик "Бітлз", з яким гурт виступав у Ліверпулі та Гамбурзі – і якого замінив у 1962-му році Рінго Стар, якраз перед записом першого синглу "Бітлз" для фірми "EMI", пісні "Love Me Do". безпосереднього учасника подій, не можна було назвати неупередженим, тому його звільнення з групи (після того, як майбутній саунпродюсер групи Джордж Мартін висловив невдоволення грою Піта) виглядає у фільмі як результат чорних заздрощів інших бітлів його популярності у ліверпульських шанувальниць, і взагалі його блискучому таланту. Це виглядає, принаймні, смішно — як і те, з якою старанністю актори, що виконали головні ролі, імітують ліверпульський акцент і манери "Бітлз", зрештою стаючи схожими на їхню карикатуру. Але час дещо ушляхетнив фільм – і його можна подивитися хоча б через відмінні панорамні зйомки Ліверпуля.

У середині вісімдесятих було знято телефільм "Джон і Йоко: Історія кохання", який, як і телевізійний фільм 2010-го року "Оголений Леннон" ("Lennon Naked") зосереджувався на останніх роках "Бітлз", і, зрозуміло, на стосунках Леннона та Йоко Оно. Обидва актори, які зіграли Джона (Марк Макганн та Крістофер Екклстон відповідно) дуже схоже зображували темну сторону музиканта та його вибуховий характер, але зовсім забували про почуття гумору Леннона – харизма Джона у виконанні цих акторів наближалася до нульової позначки. Але найгірше впорався з роллю Джона актор Філіп Макквіллан у ще одному телефільмі 2000-го року під назвою "У його житті: Історія Джона Леннона" — його незграбний Леннон не витримує жодної критики.

Варто дивитися — "Backbeat" (1994) та "Nowhere Boy" (2009)

Режисер картини "Backbeat" Ієн Софтлі дозволив собі ризикнути та бути оригінальним. Цей напрочуд вдалий байопік 1994-го року розповідав насамперед про майже міфічні поїздки "Бітлз" (що так себе назвали) до німецького Гамбурга заради виступів у нічних клубах із сумнівною репутацією – і водночас став чудовою любовною драмою. Однак справа в тому, що центральним героєм фільму був не Леннон і не Маккартні, а Стюарт Саткліф (його зіграв Стівен Дорф, який потім не менш вдало знімав у Софії Копполи) – найближчий друг Джона, який познайомився зі Стю приблизно через рік після зустрічі з Маккартні, будучи студентом художнього коледжу в Ліверпулі.

Саткліф був молодим художником, який подає великі надії, але опинився в групі Леннона – просто тому, що був його другом, а ще тому, що Джон і Пол умовили його витратити на купівлю бас-гітари грошовий приз, виграний у конкурсі художників. Стю ледве вмів грати – але виглядав вельми харизматично у своїх темних окулярах, чого спочатку було цілком достатньо. У Гамбурзі на одному з виступів бітли познайомилися з Астрід Кірхгер (її зіграла Шеріл Лі, Лора Палмер з "Твін Пікс" Девіда Лінча), богемною дівчиною, яка до того ж була чудовим фотографом — і у них зі Стюартом трапилося класичне кохання з першого погляду. Кохання було ще й трагічним – Стю помер 1962-го в Гамбурзі, і так і не побачив планетарної слави "Бітлз", групи, яку він залишив заради того, щоб бути з Астрід і цілодобово малювати.

Сама Астрід Кіркхерр виявилася дуже задоволеною фільмом – як і більшість бітломанів, які нарешті побачили на екрані живих людей зі справжніми пристрастями, а не манекенів, які щосили намагалися копіювати бітлів. Незадоволеним виявився лише Пол Маккартні, якого засмутило те, що у фільмі він показаний недостатньо "рок-н-рольним" — так, пісню Літтл Річарда "Long Tall Sally", яку в ранні роки завжди співав Пол, у "Backbeat" виконує актор Ієн Гарт, який зіграв Леннона.

Якщо бути точним, то цю пісню для саундтреку заспівав соліст гурту "The Afghan Wings" Грег Дуллі – клубний репертуар, який виконували кіношні юні бітли в Гамбурзі, звучав і справді драйвово. Партії ударних для звукової доріжки записав барабанщик "Нірвани" Дейв Грол, на басу зіграв учасник "REM" Майк Міллс, гітаристом був Терсон Мур з "Sonic Youth" — і ця супергрупа з вершків американського інді-року допомогла фільму стати по-справжньому переконливим.

Сценарій для чудового фільму 2009-го року "Nowhere Boy" ("Хлопчик з нізвідки"), дія якого закінчується приблизно там, де починається сюжет "Backbeat", написала людина, яка вже встигла зарекомендувати себе з кращого боку — Метт Грінхолг. Саме Грінхолг був відповідальним за сценарій одного з найкращих музичних байопіків в історії – фільму "Контроль", присвяченого лідеру культового британського пост-панкового гурту "Joy Division" Ієну Кертісу. Та картина була кінодебютом знаменитого фотографа Антона Корбейна – "Хлопчика з нізвідки" теж знімала дебютантка Сем Тейлор-Вуд, але цей фільм зовсім не схожий на роботу новачка в кінематографі.

Сценарій був написаний за книгою спогадів зведеної сестри Леннона (у них була спільна мати, Джулія) і хоча Грінхолг не ріс у Ліверпулі п'ятдесятих, він теж був родом з півночі Англії і чудово розумів, якими деталями можна передати потрібну атмосферу. У "Хлопчику з нізвідки" Леннона-підлітка зіграв 18-річний Аарон Джонсон, який виглядав дещо старшим, ніж потрібно, але це був єдиний мінус кастингу. Джонсон не намагався бути максимально схожим на Леннона – але, безперечно, зрозумів щось дуже важливе у своєму герої.

Картина насамперед була присвячена стосункам Джона з його тіткою Мімі (яка ростила його з п'ятирічного віку) і згаданою Джулією, яка знову з'явилася в житті сина – їм приділялося не менше уваги, ніж захопленню школяра Леннона рок-н-ролом, створенню першої групи "The Quarrymen" та знайомству з Полом Маккартні.

Ці стосунки були досить унікальними та турбулентними для того, щоб самим собою бути основою для міцної драми – без музичної складової і всього, що пов'язано з "Бітлз". Саме тому фільм буде цікаво дивитися навіть тим, хто має досить приблизне уявлення про те, хто такий Джон Леннон і що зробили "Бітлз" для ХХ століття. З більшістю решти байопіків такий номер не проходить, як правило, вони смертельно нудні глядачеві, байдужому до того чи іншого музиканта, історію якого оповідає фільм – особливо якщо історія подається з практично незмінним пафосом.

Пафосу в "Nowhere Boy" зовсім мало, навмисний ліверпульський акцент у вимові Аарона Джонсона теж, дякувати Богу, майже відсутній — і взагалі фільм дуже нагадує кращі зразки британського кіно початку шістдесятих, тих картин, що були частиною культурного руху "kitchen sink drama", "Драматургія кухонної раковини". І так, на окрему похвалу заслуговував саундтрек фільму – з його великою кількістю ранньої американської рок-н-рольної класики. Можливо, він навіть надто гарний – нехай Ліверпуль і є портовим містом, навряд чи там на вечірках крутили пісню "Hound Dog" не в популярному виконанні Елвіса Преслі, а оригінальну, блюзовішу версію співачки Біг Мама Торнтон.

До речі, саме Сем Тейлор-Вуд (тепер її звуть Сем Тейлор-Джонсон, оскільки після закінчення роботи над "Хлопчиком з нізвідки" вона вийшла заміж за виконавця головної ролі, незважаючи на значну різницю у віці) зняла майбутній байопік про Емі Вайнхаус – Джонсон вирішила повернутися до музичних байопіків після спроби себе в еротичному жанрі, коли у 2015-му вона зняла екранізацію "П'ятдесяти відтінків сірого" Е. Л. Джеймс.