Тінь намірів. Потрібен Україні музей сучасного мистецтва

У січні міністр культури, молоді і спорту Володимир Бородянський у своєму Telegram-каналі оголосив про створення в 2020 р. музею сучасного мистецтва України. За місяць до цього в державному бюджеті 2020 р. під фундація цього музею виділили 54 млн.

Здавалося б: ситуація виглядає майже так само обнадійливо, як у 2002 році, коли під культуртрегерским впливом Марата Гельмана Віктор Пінчук загорівся метою створити свій центр сучасного мистецтва. Для розуміння того, що відбувається зараз, зробимо невелику ретроспективу "намірів".

У музейній ситуації рівень сподівань періоду 2017-2019 роках навіть поряд не стоїть з 2002-2004 рр., які були просто піковими за рівнем реальної готовності створити нову інституцію. У 2002 р. український арт-спільнота поклала на Пінчука відповідальну, історичну роль засновника першого музею українського совриска. Експертна група на чолі з художником Олександром Ройтбурдом і арт-критиком Олександром Соловйовим підготувала концепцію нового музею і сформулювала логіку основної колекції. У листопаді 2003 року в Будинку художника навіть відбулася виставка-ескіз експозиції майбутнього музею, яка бадьоро і обнадійливо називалася "Першою колекцією".

Ще не відреставрована будівля "Арсеналу" здавалося абсолютно ідеальною локацією, ціни на роботи художників були ще більш демократичними, ніж зараз, готова концепція, готові художники, готовий меценат, готові навіть виставки-презентації музею.

Але не склалося: почалася Помаранчева революція в 2004 р., і проект Віктора Пінчука, який короткочасно потрапивши в опалу через незручну політичної позиції, зник разом з усіма напрацюваннями. Потім Пінчук впевнено виринув через два роки, створивши PinchukArtCentre, і зайнявся експонуванням таких західних хедлайнерів, як Демієн Херст.

Музей, який повинен був стати візитною карткою нової європейської держави, перетворився на іміджевий інструмент олігарха, а "Арсенал" Віктор Ющенко вирішив перетворити в "Український Ермітаж", вже не розглядаючи необхідності розмістити там актуальне мистецтво. Єдине, що залишалося робити, - писати спільні звернення "Що не створено сьогодні, не збережеш завтра", вже ясно розуміючи, що готовність до діалогу і роботи з боку українських художників і кураторів нічого не варто в умовах пострадянської держави, яким явно не до нагальних потреб сучасного мистецтва України.

Створення музею в 2002-2004 рр .. могло б стати самим логічним завершенням першого, дуже активного десятиліття мистецтва незалежної України. Все зірвалося, простір музейної ідеї залишилося порожнім, а сам музей - недосяжною утопією. Настільки недосяжною, що в 2005 р. виникла комічна симуляція такого "музею", а саме інституції мецената Сергія Цюпка, який вирішив назвати свою неупорядковану колекцію з Айвазовського, ікон 16 століття разом з Сільваші, Ралко, Животковым і Будниковым Музеєм сучасного мистецтва України. Ніякої концепції, крім "купив-показав", вже не було, а дійсного культурного впливу або хоча б мінімальної обговорюваністю цей музей не має донині.

У 2008 р. виник Музей сучасного мистецтва Одеси, варіант куди більш вдалий, адже ця інституція сформулювала і концепцію, і виразну експозиційну політику, намагаючись створити на базі своєї інституції живу історію сучасного мистецтва Одеси. Але МСИО з самого початку позиціонував себе камерним і вузькорегіональним, тому теж особливих інформаційних обертів не набирав.

У 2018 р. у розважальному центрі "Адреналін сіті" у Луцьку відкрився ще один музей українського совриска "Корсаков". Тут теж була розроблена концепція, і до того ж - перша музейна історія українського сучасного мистецтва, розбита на регіональні школи. Але разом з цим - розміщення на околиці Луцька і невиразний мистецтвознавчий наратив під егідою "відродження духовності нації і подолання корупції" зіграли з цим місцем злий жарт, незважаючи на всі його очевидні плюси і переваги, такі як відмінно зроблене простір і наявність великої колекції.

Паралельно з рандомно виникають музеями, ніби не помічаючи всіх цих процесів, обростала все новими і новими тезами дискусія про ще неіснуючої "інституції мрії" - справжнього і "правильного" музею сучасного мистецтва. А так як без нього вести конкурентний діалог із західним світом сенсу не має, тема все виявляла і виявляла себе у різних заявах. Ось останні з них.

У січні 2017 р. на ділянці, відведеній під будівництво музею Революції гідності на Інститутській, планували відкривати цілих два музеї - Революції і музей сучасного мистецтва. А вже в червні 2017 р. з ініціативою створення такого музею виступив НХМУ (зараз NAMU). Таке рішення розглядалося багатьма як саме що ні на є вдале: з 2000 р. цей музей почав дуже активно розробляти сектор українського сучасного мистецтва, чого тільки коштували виставки "Нова хвиля" і ретроспектива Олега Голосія.

У 2004 р. художники Ігор Подольчак та Ігор Дюрич оголосили про створення Громадської колекції сучасного мистецтва, а вже в 2013 р. музей створив нову категорію зберігання mixed media для відео, інсталяцій і фотографій.

Передбачалося функціонування робочої дослідницької групи, яка розробляла б візію, законодавчу базу та механізм функціонування свого нового підрозділу. Була також створена робоча група з мистецтвознавців, музейників, кураторів, художників і критиків: Оксана Баршинова, Ольги Балашової, Лизаветы Герман, Марії Ланько, Костянтина Дорошенка, Алевтини Кахідзе, Лади Наконечної, Тіберія Сільваші, Олени Червонык, Михайла Рашковецкого, Тетяни Кочубінською, Олександра Соловйова та інших.

Завершує цей "гайд нездійснених надій" заяву Володимира Зеленського про переїзд Адміністрації президента в Український дім на Європейській площі з обіцянкою передати будівлю на Банковій Національному художньому музею. Тоді це розглядалося як дуже ефектний жест повернення історичної справедливості: переїзд Офісу президента в колишній музей Леніна. Але, знову-таки, заяву тільки залишилося заявою.

А тепер повернемося до слів Володимира Бородянського та проаналізуємо їх, враховуючи все вищесказане.

Не треба забувати, що виділені 54 млн грн на засновництво музею в державний бюджет - це реально існуючий факт. Для порівняння: МоМА витратив тільки на реконструкцію в 2019 (!) $450 млн, щоб це уявити, що таке 54 млн грн на створення (!) музею. До речі, майже таку ж суму (50 млн) виділили на створення архіву Дніпровської психлікарні (порівняння не для засудження наміри дослідити історію радянських тортур, але швидше для того, щоб простежити культурні пріоритети країни).

Ця заява виглядає так, ніби всієї цієї історії з музеєм періоду незалежності не було й зовсім, і ось у 2020 р. ми нарешті набралися сміливості заявити, що "створення музею - це дуже актуальна завдання".

Найцікавіше, що головна проблема з точки зору Бородянського - у "фізичному відсутності такого музею, який би акумулював роботи художників". Виникає враження, що міністр культури, як і міністерство, живе в якійсь дуже "свою" Україну, в якій всього цього досвіду останніх 20 років і в помині не було. Припущення на межі фолу, але це єдино можливі умови, в яких була можлива репліка міністра про те, що "під таких художників, як Іван Марчук, потрібно відводити цілі зали".

Зведення поняття "сучасного мистецтва" до художника, який до сучасності не має абсолютно ніякого відношення, - це півбіди. Набагато гірше те, що в 2020 р. Міністерство культури, молоді та спорту дозволяє собі робити заяви, які інакше як про повну їх невключенности в українську культурну історію останніх 30 років не свідчать. Немає відчуття пов'язаності з традицією і розуміння, що навіть музей сучасного мистецтва - частина цієї традиції. А своєрідна "політика палимпестов", писання поверх стертого, як і коротка культурна пам'ять, змушують звести навіть настільки переконливе намір створення музею до рівня чергового гучного заяви, тільки вже в 2020 р. І найбільший ризик у тому, що цей образ минулого загрожує зникнути з кожного справжнім, яка не усвідомлює свого зв'язку з ним.