Хейтер і вбивця. Що не так з європейською рівністю

Дві несхожі історії, склавшись разом, знову актуалізували тему рівних прав і мирного співіснування всіх груп населення, включаючи меншини і представників різних культур. Ці положення лежать в основі ідеології сучасного Заходу, але при цьому все з більшою очевидністю ведуть його до катастрофи.

Кращий швед Хамід Зафар

Відомий шведський педагог, "ректор Хамід", 37-річний біженець з Афганістану, який переїхав до Швеції в дитинстві, Хамід Зафар глибоко вріс в місцеву культуру. Отримавши педагогічну освіту, він працював учителем, а потім слідчим і адміністратором Шведської шкільної інспекції, а в 2015 р. став ректором школи в соціально неблагополучному районі Гетеборга і прославився тим, що привів її в порядок, піднявши успішність і дисципліну, за що і отримав премію "Шведська мова 2018 року". З 1 січня 2019 р. Зафар очолював департамент дітей і освіти в муніципалітеті Мулльшё повіту Єнчепінг. На цій посаді він, серед іншого, виступав з коментарями про те, як ефективно боротися з ісламістським екстремізмом.

Крім педагогічної роботи Зафар був популярним колумністом в одній з найбільших газет країни, Göteborgs Posten, брав участь в суспільно-політичному житті, виступав на теми інтеграції мігрантів на радіо і ТБ, знявся в популярному реаліті-шоу, брав участь в якості незалежного експерта в комісії з інтеграції мігрантів помірної коаліційної партії (не плутати з Партією помірного прогресу в рамках закону ) і отримав в минулому році приз "Швед року" від журналу Focus. Словом, житіє Хаміда Зафара було зразково-толерантно-мультикультурною success storу.

Але все закінчилося, коли газета Dagens Nyheter провела розслідування і з'ясувала, що "ректор Хамід" під псевдонімом "Мікаель Хакім" писав "антисемітські, гомофобні, расистські та сексистські пости". У твітері він обзивав опонентів "сіоністськими псами", а в блозі лаяв підручники за зайву увагу до жахів Голокосту, а церкву Швеції — за втрату морального авторитету через вінчання одностатевих пар. Крім гомосексуалістів і євреїв Зафар недолюблював також і афганців-хазарійців.

Самі пости, написані, до речі, досить давно, в період між 2012 і 2015 рр., ніким особливо не цитуються, а звернутися до першоджерела неможливо: аккаунт в твітері і блог вже видалені. Це нагадує справу про образу государя імператора в переказі Швейком агенту Бретшнейдеру: "... кажуть, його слова були такі жахливі, що один суддівський чиновник, який був присутній там, з глузду з'їхав, і його ще досі тримають в ізоляції, щоб нічого не вийшло назовні. Це звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх сп'яну сиплють ".

Але, судячи з уривків, які все-таки можна знайти в мережі, про занадто люту ненависть до євреїв, гомосексуалістів і хазарійців мова все-таки не йшла. На шкалі обмінів люб'язностями, що існують в соцмережах між росіянами і українцями, висловлювання Зафара знаходилися на позначці "середнього ступеня неприязні в рамках пристойності". Сам Зафар визнав, що повідомлення писав він, але пояснив, що був тоді молодший, з менш усталеними поглядами, і перебував під впливом негативних вражень від вторгнення США до Афганістану в 2001 р., в Ірак в 2003 р. і арабської весни в 2011 р.

Здавалося б, такі пояснення можна вважати вичерпними. Всі люди мають право змінювати свої погляди, і це нормально, якщо особистість розвивається. Більш того, Зафар і не мусив щось пояснювати, навіть якби написав ці пости вчора. Він не закликав ні до фізичної, ні до моральної розправи, а лише висловлював особисту неприязнь. Чому він не має права не любити євреїв, гомосексуалістів і хазарійців просто як культурне і цивілізаційне явище? Де і ким йому поставлено за обов'язок перелюбити всіх поголовно? За яким правом і чиїм намовлянням Dagens Nyheter взагалі влізла в приватне життя Зафара і публічно розкрила його мережевий псевдонім? Чому він, в свою чергу, не викотив їй позов за моральну шкоду такого розміру, щоб від Dagens Nyheter залишилася тільки купка праху? Хіба його правота з юридичної точки зору не очевидна?

Так говорить нормальна логіка в поєднанні з правовим підходом. Але в "епоху толерантності" це не спрацьовує, і Зафара звідусіль вибили геть, причому сам він не намагався чинити опір, погодившись з роллю грішника, що кається.

З практичної точки зору це, безумовно, було помилкою. Каяття Зафару не допомогло і вже не допоможе. Вступивши ж з кривдниками в бій, він міг би замість понесених втрат стати іконою антитолерантного протесту. Втім, для цього були потрібні моральні якості бійця, яких у Зафара, вочевидь, не було. Що, в свою чергу, говорить про його повну ліво-європейську натуралізацію.

Кращий головоріз Абдулах Анзоров

У п'ятницю, 16 жовтня, в передмісті Парижа Конфлан-Сент-Онорін, на території місцевого коледжу був обезголовлений учитель історії та географії, 47-річний Самюель Паті. Поруч з його тілом в момент прибуття поліцейських знаходився невідомий чоловік, який погрожував їм пістолетом, вигукуючи "Аллаху Акбар!" і був застрелений. Убитим виявився 18-річний Абдулах Анзоров, уродженець Москви, який у шестирічному віці переїхав з сім'єю до Франції і отримав — разом з сім'єю ж — статус біженця навесні цього року. На тілі Анзорова був знайдений ніж, яким, як передбачається, Паті був обезголовлений.

Анзоров проживав в місті Евре в 90 кілометрах від Конфлан-Сент-Оноріну, не вчився у вбитого, не був з ним знайомий і не потрапляв раніше в поле зору правоохоронних органів як ісламський радикал.

Мотивом для вбивства стало те, що викладач під час уроку, присвяченого свободі слова, не побоявся продемонструвати учням 12-14 років карикатури на пророка Мухаммеда, що стали причиною нальоту ісламістів на редакцію Charlie Hebdo в січні 2015 р., в ході якого було вбито 12 осіб, а ще 10 отримали поранення. При цьому Паті був настільки толерантний, що запропонував учням-мусульманам, котрі вважають це видовище нестерпним для себе, залишити клас на час їх демонстрації.

Проте на адресу Паті і коледжу в цілому стали надходити погрози. Закінчилося це вбивством вчителя, причому вбивцю явно вели, забезпечивши автомобілем і зброєю, а сам теракт був задуманий як акція смертника. Так, замість того щоб швидко втекти, Анзоров після вбивства Паті розмістив в твітері фото відрізаної голови, супроводивши його зверненням: "В ім'я Аллаха, милостивого і милосердного... Макрону, вождю невірних. Я стратив одного з ваших пекельних псів, який наважився принизити Мухаммеда... ", після чого дочекався поліцейських і погрожував їм, явно провокуючи. Хто викликав поліцейських — незрозуміло, але в мережі з'явилося відео, що зафіксувало ліквідацію Анзорова. Все необхідне для створення образу мученика за віру виявилося в наявності.

Зараз французькі правоохоронні органи трясуть рідню Анзорова і його знайомих, але, навіть якщо ланцюжок замовників і буде частково розкритий, це не вирішить проблеми в цілому. У Франції за останні п'ять років жертвами ісламського терору стали 250 осіб.

Всі офіційні ісламські організації, природно, засудили теракт, і чи не поклялися, що більш мирною релігії, ніж іслам, світ ще не бачив. Але вже з'ясовано, що фетву із закликом убити Паті випустив ісламський проповідник, батько 13-річної школярки, яка була присутня на уроці.

Розбір ситуації: червоний error

Обидві історії протилежні за змістом. Анзоров — ісламський терорист, Зафар, незважаючи на афганське походження, ментально і культурно швидше швед. Він не планував теракти і винен лише в тому, що боязко, під псевдонімом, але все-таки дозволив собі висловити власну думку, яка не в усьому збігається з нав'язаним шведам стандартом.

Про те, як має реагувати здорове суспільство на історію з Зафаром, сказано вище. А як здорове суспільство має реагувати на вбивство 250 чоловік за п'ять років з релігійних мотивів? Очевидно, правильною реакцією була б заборона деструктивного культу з наданням його адептам вибору між добровільною відмовою, превентивним увʼязненям до моменту відмови або позбавленням громадянства і висилкою з країни, а також із забороною на в'їзд до Франції, в тому числі і в пошуках притулку. Не зайвим було б і озброїти громадян, готових надати допомогу владі. Ось, до речі, чому Паті, якому погрожували, не був озброєний? Не факт, що він відбився б від Анзорова, який, швидше за все, був не один, але, принаймні, мав би на це шанс.

Все це звучить дико? Так, звісно! Деградація європейської світської культури, частиною якої є і ми, зайшла вже так далеко, що здорова реакція на загрозу терору здається абсурдною. Білі європейці розучилися жорстко відповідати на деструктивні загрози і цю неміч намагаються видати за демократію.

Ісламський фанатизм ще вдається утримувати під контролем в Австралії, Новій Зеландії та Швейцарії. Але, по-перше, і там заборони на поширення мракобісся поступово розмиваються. А по-друге, і це головне, проблема не в ісламі як такому, а у втраченому європейцями розумінні того, що не всі культури і способи життя можуть співіснувати і підтримувати взаємно толерантну комунікацію в рамках єдиного суспільства. Як наслідок, жорсткий апартеїд щодо невідповідних культурних груп є для будь-якого суспільства питанням виживання. Однак він вступає в нерозв'язне протиріччя з ідеологією мультикультуралізму і комплексом провини, який трепетно зрощують у європейців.

Прикладом такого роду стала трагічна загибель білої (так, колонізаторської, але також і цивілізаційної) Африки: Родезії, що стала Зімбабве, і ПАР, які поборники загальної і божевільної рівності задавили санкціями. До слова, родезійський апартеїд не носив навіть явного расового характеру. Йшлося про освітні цензи, які значною мірою дійсно співпадали з расовим кордоном. Але їх розбіжність, коли вона траплялась, нікого не шокувала — це, по-перше, а по-друге, рівень освіти і життя кольорового населення поволі ріс. Причому швидкість росту в основному обмежувалася здатністю цього населення до засвоєння нових знань і форм поведінки.

Що стосується деградації, до якої веде терпимість саме до ісламського фанатизму, то її ілюструє порівняння сучасного Ірану з Іраном 1960-х років минулого століття. Але справа, повторюю, не в ісламі. Будь-яка спроба директивно ввести рівність свідомо нерівних неминуче веде до ще гіршої нерівності. Прикладів тому в історії є десятки, включаючи всі без винятку "соціалістичні" експерименти минулого століття. Є й відверто кумедні випадки. Наприклад, афроамериканці, облагодіяні переселенням в Ліберію після скасування рабства в США, відтворили у себе устрій рабовласницького Півдня: користуючись технологічною перевагою, вони завоювали сусідні племена негрів, перетворивши їх у рабів. Можна згадати і про те, що перший чорний рабовласник на американському Півдні був колишнім рабом, звільненим прогресивним господарем, і при цьому володів білими рабами.

Іншими словами, емансиповані маргінали, потрапивши в ситуацію, перевернуту на їх користь, незмінно відтворюють відносини, які їх пригнічували, майже один-в-один, лише замінивши меритократію — охлократією. Якщо така емансипація приймає масовий характер, вона породжує репресії проти освічених верств населення і загальну деградацію. Саме до цього і штовхає сьогодні Захід система (яка склалася там) багатоаспектної боротьби за загальну, але вкрай погано продуману рівність, яка звиродніла в свою протилежність, і загорнута в обгортку "лівих поглядів". По суті, це ленінський більшовизм в новому виданні, в прив'язці ні до економічних класів, а до рас, гендеру, релігії. Втім, в його основі в усіх випадках лежить один і той же антиіндустріальний популістський протест, низові учасники якого тяжіють до зрозумілого їм родоплемінного ладу, а просунуті вожді — до феодалізму.

Заклики до "толерантності", "мультикультуралізму" і "рівності" в цьому конфлікті — зброя популістів, атакуючих освічену частину суспільства, але ніколи не звертаючих її проти себе. Їх практика заснована на протилежному — в першу чергу, на придушенні будь-якого інакомислення, прикладом чого і стала історія з Зафаром. Але поняття "лівих" виникло на початковому етапі Великої французької революції, коли в Національних зборах прихильники республіканської форми правління, тобто демократії, згрупувалися в лівій стороні залу. Що може бути демократичного в насильницькій уніфікації думок і думок з опорою, фактично, на терор? Наскільки дозволено називати прямих спадкоємців більшовиків, що розв'язали полювання на "нетолерантих" єретиків, — "лівими"?

І, нарешті, якщо ідейну основу і опору таким, нібито лівим, поглядам дає марксизм, доречно задатися і питанням: в якій пропорції співвідносяться в ньому компіляції чужих вдалих ідей, зібраних Марксом воєдино, з переломленням цих ідей в його особистому, вельми консервативному сприйнятті. Втім, від марксизму як такого в ідеології сучасних типу-лівих мало що залишилося.

Зараз ці "ліві" обговорюють в соцмережах небезпеку того, що смерть Паті "може стати золотою акцією для правих у всьому світі". Що ж, з поправкою на плутанину, що виникла з поняттями "правих" і "лівих", такий хід подій можна було б тільки вітати. Особливо, якщо в основу переосмислення цілей боротьби за громадянські свободи, як аргумент на користь відмови від "позитивної дискримінації" соціальних аутсайдерів, ляже відомий вислів Миколи Бердяєва: "Свобода є право на нерівність". Можна додати сюди ж і дрібку де Кюстіна: "...уклінний раб мріє про світове панування, сподіваючись змити з себе ганебне клеймо відмови від будь-якої громадської і особистої вільності".