Чи варто звинувачувати дружину Кириленка за лептони

Скандал з дисертацією Катерини Кириленко почався як досить звична для наших широт академічна сварка, яка досягла неймовірних висот через втручання фізиків у справи ліриків: фізики заступилися за лептони, яким професор Інституту культури приписала "поки невідомі науці" властивості носіїв "психічної енергії". Фізики про всяк випадок перепитали ліриків, як на предмет адронів та інших "бозонів Хіггса" — вони що, теж володіють властивостями, невідомими фізикам, але вже відображеними в наукових роботах ліриків? Фізикам у цій суперечці можна закинути вибірковысть. Чому вони не обурюються "біоенергетикою", приміром, хіба такий вид енергії вже відкритий фізиками (крім тих випадків, коли йдеться про отримання енергії з відходів життєдіяльності живих організмів)? Або, скажімо, "ентропія художнього тексту", поширена в деяких вельми шанованих авторів філософських праць. Або "Дао фізики". А ми у них, у фізиків, запитаємо, яке право їхній Лейбніц мав на "монади", а Максвелл з Лапласом на "демонів".

Але високий термінологічний спір не виходить. Тому що справа зовсім не в термінах і не в самій можливості адаптувати поняття, прийняті в одній галузі знань, до іншої. Проблема в тому, що це питання — питання наукової обґрунтованості — в нашому випадку навіть не виникає. Тому що наукова робота Катерини Кириленко не має до науки ніякого відношення. Як і левова частка інших так званих "наукових праць", написаних, опублікованих, захищених в системі Української академії наук.

На жаль, треба визнати, що гуманітарній галузі знань тут дістається більше, ніж точних і природничих наук. Хоча і в цій сфері існують свої анекдоти про "сердечнику двигуна, зробленому з дерева, тому що все одно цю дурницю ніхто не читає", напевно, немає політеху, в якому не вважали б, що ці рядки дипломної роботи були написані саме в їх стінах. Але гуманітаристика все одно лідирує. Хоча б тому, що скільки не прогинай фізика, глибше третього закону Ньютона він не прогнеться. А глибина падіння гуманітарія не лімітована нічим.

Наукова робота Катерини Кириленко не має до науки ніякого відношення. Як і левова частка інших так званих "наукових праць" написаних, опублікованих, захищених в системі Української академії наук

Взагалі-то Катерина Кириленко права, коли називає кампанію, яка розгорнулася проти неї, "цькуванням". Вона має повне право відчувати себе несправедливо ображеною просто тому, що вона і її дисертація, повна псевдонаукових спекуляцій і великих фрагментів плагіату, для української науки — норма, а не девіація. Проблеми саме гуманітарній сфері у нас почалися не вчора. В СРСР гуманітаристику вбивали прицільно і послідовно. Починаючи зі школи і закінчуючи обов'язковим вивченням специфічно понять "філософії" у вузі й аспірантурі. У пострадянський час і під час ранньої незалежності ситуація якщо і змінювалася, то тільки до гіршого: гуманітарні напрями швиденько корумпували, що дозволило гріти руки на чому завгодно — від держзамовлень до продажу наукових ступенів "потрібним" людям, яким не вистачало звання для повного щастя або пристойної пенсії. Ви здивуєтеся, якщо дізнаєтеся, як багатьом людям хочеться мати папірець про те, що вони кандидати якихось наук. Як я сама в свій час дивувалася, навіщо кожній сільській дівчині в скриню з приданим обов'язково потрібно покласти диплом ну хоч про який-небудь вищу освіту.

Це виявився цілком гідний бізнес. Ніхто вже й не думає соромитися. Наприклад, у школі у мого сина керівництво на загальних батьківських зборах з гордістю розповідав, що їх випускники вже на першому курсі внз заробляють тим, що пишуть для інших курсові і навіть дипломні роботи. У школі такими учнями прийнято тепер пишатися, а не соромитися того, що вони, по суті, легко втягуються в корупційні схеми. Нікому і в голову не приходить, що діти роблять щось непристойне, тому що подібна ситуація в нашій науці — норма.

Дисертацій про умовні "лептони" по всій Україні можна нарахувати сотні. І не виявися Катерина Кириленко дружиною міністра, претендує на підвищення у посаді в Інституті культури, ми б нічого про цю конкретної дисертації не дізналися. Просто тому, що вона, по суті, цілком мейнстрімова — якщо не за змістом, то за формою, що для нашої науки куди важливіше змісту. Такі "вчені" складають кістяк нашої академічної науки. Вони складають програми, пишуть підручники, наставляють аспірантів, читають лекції студентам. Відтворюють себе. Плодяться та розмножуються. Мережа кафедр філософії і тепер ще й культурології не думає скорочуватися, а зовсім навпаки. І кожна дає майданчик для наростання ентропії — безконтрольного зростання кількості "філософів" і "культурологів", у тому числі з науковими ступенями, які пишуть все нові і нові статті і монографії, частина з яких мала б зацікавити швидше медиків.

Механізму фільтрації текстів немає. Тому що в ньому у нинішній академічній системі немає необхідності. Ні, навіть більше — він буде заважати. Наукові збірники, наприклад, — ті, які "акредитовані ВАКом", які повинні були виступати фільтрами хоча б для відвертої нісенітниці та плагіату, виявляються розсадниками нісенітниці і плагіату. Не тільки тому, що редактор — людина Системи і змушений їй підігравати. Але і з тієї простої причини, що майже кожен автор наукового збірника платить за власну публікацію.

Ця ситуація цілком "нормальна", прийнята повсюдно в українській науці, перетворює науку в посміховисько. Коли автор оплачує власну публікацію, будь-які фільтри відключаються. А замість них включається чисто комерційний механізм, відомий як "будь-який каприз за ваші гроші". Або, у випадку з науковою публікацією, будь-маячня.

Не беруся судити про становище в природних і точних науках, хочу зберегти віру в те, що в їх Ваківських збірниках ще не друкують статті про вічні двигуни та інформаційних властивості води, але надія на це у мене дуже крихка. Просто тому, що одного разу довелося вислухати майданної лайку з вуст одного дуже відомого українського академіка в адресу колеги з Академії медичних наук, який винайшов шарлатанский препарат і готувався отримати за неї Державну премію. Так що з гуманитаристикой ситуація не така вже страшна. Від поганих текстів, принаймні, не вмирають.

Таке становище української гуманітаристики напевно пов'язано не тільки з важким спадком СРСР і "лихих 90-х", але і з колосальним провінціалізмом. Тим одиницям, які домоглися визнання хоча б у близькому зарубіжжі, доводиться нелегко у вітчизняній академічному середовищі. Система їх відкидає. Яскравим прикладом цього наукового провінціалізму стала заочна полеміка між Грабовичем і Квітом. Міністр освіти запевняв усіх у "Фейсбуці", що "у нас" є цілі натовпи куди більш цікавих і глибоких літературознавців, ніж цей "гарвардський невдаха". Думаю, багато хто зі мною не погодяться, особливо в українських академічних колах , але за гамбурзьким рахунком для справжнього вченого краще значитися "невдахою" в Гарварді, ніж "успішним науковим співробітником в Інституті літературознавства НАНУ. Але кого цікавить гамбурзький рахунок?