Старики-нацисти. Що буде, коли помре останній з них

Черговий суд над колишнім охоронцем нацистського концтабору почався в Німеччині. Підсудному Йозефу С. зовсім скоро виповниться 101 рік. Це рекорд, таких старих обвинувачених у справі про військові злочини світ ще не бачив. Йозефа С. звинувачують у співучасті у вбивстві 3518 в'язнів концтабору Заксенгаузен. За версією обвинувачення, він особисто розстрілював радянських військовополонених, а також заганяв людей до газових камер.

Усе буде обставлено строго, але гуманно. Підсудного будуть доставляти до суду в інвалідному візку, а судові засідання триватимуть не більш ніж 2,5 години на день згідно зі станом його здоров'я. Адвокат Йозефа С. уже заявив, що його клієнт не робитиме заяв по суті обвинувачень, але розповість про особисті обставини, що привели його до нацистів. Процес планується продовжити до січня 2022 р. На час слухань Йозеф С. залишиться на свободі, а у разі обвинувачувального вироку він, цілком імовірно, не потрапить за ґрати — просто зважаючи на вік.

Формально все правильно: військові злочини не передбачають строку давності. Проте суд над Йозефом С. не породжує почуття торжества справедливості, а інвалідний візок навіює асоціації з його тезкою Йозефом Швейком, якого веде за собою пані Мюллерова назустріч Безодні бюрократичного ідіотизму, що разверзнулася перед ними.

Судовий спектакль

Навіть допустивши, що Йозеф С. у свій 101 рік знаходиться у твердому розумі і не втратив пам'ять, суд за злочини, вчинені 80 років тому, справляє дивне враження. Ні про яке торжество справедливості тут, безумовно, не йдеться.

По-перше, уже те, що злочинець — якщо він буде визнаний таким — 80 років (на рік більше середньої тривалості життя чоловіків у Німеччині) уникав суду, тоді як його жертви вже 80 років як мертві, рубає тему справедливості на корені.

По-друге, у зв'язку з віком підсудного є великі сумніви в його здатності адекватно сприйняти те, що відбувається, і дати самостійну, а не нав'язану ззовні, оцінку своїм діям: засудити їх, визнавши провину, або, навпаки, твердо наполягати на своїй невинності чи навіть правоті. Мало честі в тому, щоб судити безпорадного старого, нездатного опиратися тиску.

Ось, до речі, а як би розвивався процес, якби судді зіткнулися з міцним горішком, що не втратив гнучкості мислення і силу волі? Залякати людину, яка розміняла другу сотню, важко, тому всі козирі були б на руках у підсудного. Будь-яка з трьох можливих ліній поведінки: тверде заперечення причетності до безпосередніх злочинів — "це не я"; проміжна позиція "я така ж жертва нацизму, як і ті, хто загинув 80 років тому", або жорстке "ми все робили правильно, а ви — блазні, і суд ваш — фарс", стала б для суддів великою проблемою. Можна було б, звичайно, заткнути підсудному і його адвокату роти і все вирішити вольовим способом, але тільки ціною морального розгрому. Не піддавшись тиску, підсудний міг би знайти багато вразливих місць у типовій схемі, за якою відбувається засудження нацистських злочинів.

По-третє, звідки обвинувачення черпає доказову базу? Чому саме 3518 жертв, а не 3517, або 3520, або будь-яке інше їх число? Обвинувачення має у своєму розпорядженні свідчення і документи по кожному з 3518 загиблих поіменно і здатне надійно прив'язати їх загибель до підсудного? Але ж, з юридичної точки зору, "заганяти в газову камеру" ще не означає "вбивати". Як провести межу, по один бік якої вже злочинці, а по інший — ще ні? По периметру табору? А що робитимемо з тими, хто виробляв "Циклон-Б", розважував його по банках, складував, транспортував, писав інструкції про застосування і контролював витрати?

Засудити нацизм загалом і всіх, хто був хоч якось причетний до його злочинів? Але Третій рейх уже визнаний злочинним, а його ватажки засуджені на Нюрнберзькому процесі. Так, процес був ганебно компромісним, однак основні злочинні організації і їх організатори були визнані винними. Але виловити всіх винних в ситуації одержавлення злочинного співтовариства неможливо.

Можна, звичайно визнати злочинцями всіх німців, які жили в Німеччині і на територіях, підконтрольних Третьому рейху, яким на момент його падіння виповнилося, скажімо, 15 років, вважаючи це за межу настання кримінальної відповідальності. Тим, хто твердо знаходився в опозиції до нацизму, можна при цьому надати можливість персональної апеляції. Але такі пропозиції дуже запізнилися, до того ж вони вже звучали в 1945-му і визнані нераціональними. Та й принцип колективної кримінальної відповідальності — ознака тоталітаризму. А на моральному рівні вони були до певної міри реалізовані, вилившись у гострий конфлікт поколінь, який, у свою чергу, призвів до низки кризових явищ в сучасній Німеччині. І навіть така, порівняно м'яка, реалізація колективної відповідальності дала неважливі результати, коли витрати перекрили плюси.

Що залишається? Якщо говорити про розумну/раціональну позицію, то, очевидно, настав час підвести риску і оголосити про припинення подібних процесів за давністю події. Визнати, що абсолютна справедливість недосяжна, до того ж за давністю років зростає ризик звинуватити невинного. Тих, хто уникнув покарання, слід залишити наодинці з їх совістю, якщо вона у них є, і в цьому разі іншого суду їм уже просто не потрібно. А якщо совісті немає, то ніякий суд, з огляду на вік підсудних, близький до столітньої позначки; застарілу від часу доказову базу і загальну беззубість європейського правосуддя, обміняти безкомпромісне повішення негідників на гуманний осуд, наголошуючи на заклику до каяття (не обговорюю, добре це, чи погано, але це так), нічого виправити вже не зможе.

По-четверте, підсумовуючи сказане, такі процеси сьогодні дискредитують саму ідею правосуддя. Це вже не кримінальний суд, завдання якого — встановлення реальної провини підсудного. І навіть не моральний розгляд мотивів його вчинків і їх засудження або виправдання. Суд, якщо це суд, а не вистава, передбачає змагання сторін і можливість виправдувального вироку. А те, що ми бачимо, — це саме вистава із заздалегідь відомим результатом і з винним, призначеним за анкетою. Нічого, крім відрази, а слідом і співчуття до "підсудному", якого заживо перемелюють бюрократичні жорна, не цікавлячись його реальною винуватістю в принципі, такий "суд" викликати не може.

Про постановочний характер процесу над Йозефом С. свідчить і обумовлений заздалегідь термін його проведення — до січня наступного року. Як це можна планувати, якщо йдеться про реальний, змагальний судовий процес?

Кому це потрібно

Проте фарсові процеси над похилого віку нацистами — не ватажками, не ідеологами, а найдрібнішими гвинтиками нацистської машини, позбавленими, за великим рахунком, власної волі на момент скоєння інкримінованих їм вчинків, організовуються знову і знову. І можна очікувати, що рекорд віку підсудного в 101 рік ще буде побитий. З технічного боку для цього немає перешкод. Але який у цьому сенс?

Сенс легко виявляється, якщо звернутися до Нюрнберзького процесу — прецедентної і правової основи засудження нацизму, на який неминуче посилаються всі наступні процеси над нацистськими злочинцями.

Нюрнберзький процес, як уже було сказано, був, по суті, частково компромісною угодою, почасти судовим фарсом, що дозволив піти в тінь більшості нацистських спільників. До співпраці з нацистами і до причетності до Голокосту, а також до масового знищення мільйонів людей інших національностей тією чи іншою мірою виявилася причетна вся верхівка світової політичної еліти. Щоб відвести цей факт у тінь, злочини нацистів, а з ними і коло злочинців потрібно було локалізувати, і ця локалізація, а також її маскування юридичною казуїстикою стали головним змістом Нюрнберзького процесу.

Уся підготовка до нього, по суті, звелася до ряду угод, за результатами яких їх учасники отримали компенсації, пропорційні їх реальному впливу, а "справедлива відплата" була тільки ширмою.

• СРСР, який учинив не менші, а за кількістю жертв, імовірно, і більші військові злочини, ніж гітлерівська Німеччина, розплатився людськими ресурсами і увійшов до числа країн-переможців і обвинувачів. Його військові злочини частково замовчувалися, частково були списані на переможених. Крім того, СРСР отримав карт-бланш на колонізацію всієї Східної Європи, з незліченними злочинами і мільйонними жертвами.
• Економічна еліта переможеної Німеччини, яка тісно пов'язана зі світовою економічною елітою, була практично повністю виведена з кола обвинувачених. Ця ж операція була проведена і з німецькою науковою елітою. Японія взагалі була виведена за межі поняття "нацизм". Бенефіціарами при цьому виступили в основному Британія і США, а СРСР отримав свою частку у вигляді частини наукових розробок і відведення в тінь слизьких тем з економічного і військового співробітництва з Третім рейхом у передвоєнний і початковий воєнний періоди.
• Лідерів найбільш впливових єврейських організацій змусили піти на компроміс: в обмін на беззастережне офіційне визнання євреїв народом, який найбільше постраждав під час Другої світової, з усіма економічними і політичними преференціями, що випливають з цього, погодитися на мовчання про пряму співучасть у Голокості політичних еліт більшості країн Заходу, а також країн, що увійшли згодом до антигітлерівської коаліції. У підсумку це неприємне питання розмазали і забалакали, а в тих випадках, коли приховати провину було неможливо, списали на окремі фігури, які і принесли в жертву. Однак побічним ефектом цих угод стало замовчування жертв, яких зазнали інші народи, до того ж як від гітлерівського, так і від радянського режимів. Крім того, тема європейського антисемітизму ганебна, але не тотожна темі нацизму (що можна продемонструвати силогізмом "усі нацисти — антисеміти, але не всі антисеміти — нацисти"), була стигматизована прямою прив'язкою до Голокосту. Це серед іншого дало цілу низку козирів радянській пропаганді, яка боролася з визвольними рухами на окупованих СРСР територіях (утім, кордони радянської окупації — взагалі окрема і дуже непроста тема).
• Нарешті, Нюрнберзький процес прикрив і той факт, що більшість європейських політичних еліт була не проти ремейка Священної Римської імперії з центром у Берліні і готова була обговорювати своє місце в цьому проєкті, торгуючись за вигідні умови. Іронічна фраза Кейтеля в бік французької делегації "А що, ці нас теж перемогли?" стосувалася не тільки розгрому Франції в 1940-му, а й подальшої співпраці французів з німцями. Нагадаю, що слово "колаборація" було введене в обіг маршалом Петеном і не мало на увазі чогось поганого. А приблизно третина озброєнь Третього рейху була виготовлена на заводах Чехословаччини, яка здалася Німеччині без опору. Рота Карела Павлика була єдиним на всю країну винятком, а чеські робітники, які озброювали армію Гітлера, страждали в основному від надлишку оплачених понаднормових годин, через підвищений попит на їхні вироби.

Усе перераховане — лише верхівка складного вузла компромісів, які були прикриті і легітимізовані Нюрнберзьким процесом. Це жодним чином не означає, що нацистські злочинці, засуджені в Нюрнберзі, були засуджені несправедливо. Але ця справедливість, по-перше, мала малий радіус дії і фактично списала злочини багатьох на штучно обмежене коло осіб. А по-друге, вона була лише побічним ефектом тіньових домовленостей, які мали у цій угоді найвищий пріоритет, і була підлаштована під них. Ні про який об'єктивний і справедливий суд не могло при цьому бути й мови.

Треба, утім, визнати, що це багато в чому був вимушений компроміс і що багато в чому він виправдав себе. Терапевтичне лікування дало кращий ефект, ніж могла б дати прямолінійна соціальна хірургія — утім, така хірургія взагалі була нездійсненна через безліч причин. Але в цьому ряду є виняток, що зводить нанівець значну частину плюсів. Радянський Союз, який колись послужив родючим грунтом, на якому розцвів німецький нацизм, став по факту і ідейним спадкоємцем Третього рейху. Остаточне укорінення нацизму на російському грунті і інституалізація вже саме російського нацизму відбулися протягом 10–15 років після розпаду СРСР, на тлі втрати окупованих територій і запаленого національного самолюбства, що, загалом, повторило події в Німеччині часів Інтербеллума. І хоча економічна і культурна природа німецького і російського нацизму дещо різна, сучасна Росія менш ніж будь-хто ще зацікавлена в чесній ревізії висновків Нюрнберзького трибуналу, оскільки перспективи такої ревізії для Москви вкрай несприятливі.

Утім, і на Заході вважали б за краще не копатися в цьому періоді минулого — дуже вже неприємні скелети можуть при цьому бути виставлені на загальний огляд. Разом з тим з роками половинчаста ущербність Нюрнберга стає все більш очевидною, а його ревізія (не треба слідом за російською пропагандою змішувати це поняття з виправданням нацизму) — усе настійніше необхідна, притому аж ніяк не в історичних цілях. Чесна ревізія Нюрнберга потрібна насамперед для адекватного сприйняття сучасних процесів у Європі і світі.

Що ж можна протиставити зростаючій необхідності в такій ревізії? Тільки одне: ірраціональну істерію в кафкіанському дусі, використовувану для зараження європейського суспільства або щонайменше значної його частини. Саме така істерія і запускається за допомогою процесів над "нацистами 100+".

Але що буде, коли помре останній нацист? Чи не спаде комусь на думку вирішувати проблему їх вимирання шляхом клонування небіжчиків, які уникли суду, і моделювання їх свідомості за допомогою ШІ? Адже процеси повинні тривати!