Середньовічні "бандерівці". Чому Данила Галицького радянські історики не любили
Привіт, боєць історичного фронту! Вступаємо ми в період невеликого історичного затишшя, коли вже відшуміли епічні мордобої 9 травня. А наступна битва (не знаю, якою вона буде до 22 червня, 4 годин ранку) вже, чую, не за горами. І поки затихло, варто заглибитися на час куди-небудь подалі від XXI століття. Наприклад, знову в Середньовіччі. Там же - теж фронт, правда, зазвичай більш тихий. Нечасто ставлять у Москві монументи Св. Володимиру, так і хрещення Русі шанують, з приводу чого основна рубка вже ніби охолола до наступної круглої дати.
У попередні наші пошуки "історичних фронтів" ми Русь вже відвідували. І зупинилися на тому, що застосування до собі назви "Руська земля" (або "Руська земля") в краях міста Москви ми віднесли до середини 13 століття і твором "Слово про погибелі Рускыя землі і по смерті великого князя Ярослава". Ярослав мався на увазі не нам всім відомий Ярослав Володимирович "Мудрий", а його нащадок через Володимира Мономаха з молодшої лінії Ярослав Всеволодович, який помер у 1246 р.
Він був батьком (у числі інших нащадків) і Олександра Невського. Був він князем Новгородським (уточнимо: не главою держави, а "військовим міністром") кілька разів, великим князем Володимирським (1238-1246), а в 1236-1238 і 1243-1246 рр. - великим князем Київським. Тобто після монгольської навали очолив ту частину руських земель, яка стала більш інших залежати від монголів. Брат Юрій загинув під час навали в битві із загарбниками на річці Сіті, а Ярослав залишився на великому згарищі спадщини Русі і формування нової політичної системи східної Європи - вже у складі західного улусу Монгольської імперії.
Дорога була нелегкою, час - складне, і лише міфи про подвиги його сина "Невського" скрашують для нашого сучасника враження від тієї епохи в тих краях. Хоча, звичайно, сучасні вчені схильні вважати автором "Повісті про погибелі" "южнорусского автора" (якщо вірити російській Вікіпедії), але це для нас вже не так суттєво. Це був дружинник або священнослужитель, - неважливо, головне, що з середини XIII ст. у літописних зводах, що дійшли з XV ст., вже пишеться, що "там" - теж "Руська земля". Але в цей же час не дрімали і "бандерівці". Як завжди. А вплив "бандерівців" на історію Русі XIII ст. просто грандіозно, так як існує "Галицько-волинський літопис". Яка разом з Повістю минулих років та Київській літописом XII ст. становить класичну тріаду давньоруського літописання. Ясна річ, що є різні пізні списки, різночитання і суперечки про джерела і авторів, але... Вона є і відображає події 1201-1291 рр .. До смерті Данила Романовича (Галицького) у 1264 р. детальніше - про Галицьке князівство, після - про Волинь його брата Василька. Дати, правда, проставили потім з деяким розльотом, але виклад подій - є. Історикам, при загальному відсутності (найімовірніше, загибелі) літописів Києва і Чернігова, Переяслава того ж часу - просто єдине джерело такого масштабу.
І тому доречно поцікавитися думкою тих літописців, які (як і північні) починали свій виклад історії з повторення початкових київських літописів. Для автора Галицько-Волинському літописі його государ мав наступну титулатуру: "Данилови Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею, Кыевом и Володимером, и Галичем". Тобто земельна комплект з Середнього Подніпров'я, Волині і Галичини вважався літописцем "Руською землею". Тут не згадується українське Лівобережжя (тому що в Чернігові був інший князь), але зате є нічтоже сумняшеся "Руська земля". Це є результатом того, що в кінці ХІІ ст. й у ХІІІ ст. назва "Русь" поширюється на захід і південний захід від Києва, збігаючись зі злетом волинської династії Романовичів, приєднанням до неї в 1238 р. Галича, а в 1240-му до Батиєва приходу - Києва. Найбільш видатним представником волинської династії став Данило Романович, який в числі інших регалій від Папи Римського в 1253 р. титул "короля Русі".
Уточнимо, що зараз серед істориків вже не прийнято писати "Данило Галицький", так як князь він був волинський, а місто Галич його відкидав регулярно і принципово. Тут вже доведеться стриматися галицькому патріоту. Князь був Данило Романович, а держава, яка традиційно у нас називалася "Галицько-Волинській", вже більш точно називається "державою Романовичів", оскільки мова йде про чотирьох поколіннях однієї сім'ї в різних містах і землях з різними ступенями залежності один від одного. Точно так само "Русь" всю з усіма князівствами можна називати "державою Рюриковичів". Але "Русі" - достатньо, а окрему назву для Галичини і Волині не виникло.
Інші колеги пов'язують цю "літописну зміну проекції Русі" з переміщенням південноруського літописання з Києва в Галич і Володимир (Волинський). Теж саме відбувалося і на північному сході. Тобто, якщо хтось продовжував свої писання слідом за київським літописцем, то мимоволі претендував разом зі своїм князем на все попереднє "русько" спадщина. Тому претензії на Київ-Русь або просто Русь виникли не тільки на північно-сході (там завжди виникають якісь претензії), але і на південно-заході Русі.
Але про "південно-заході" в радянських підручниках (на яких виховалося більшість дорослих в Україні) дуже не любили згадувати, некритично "повіривши" тільки великоросійським літописцям.
З викладом подій ХІІ-ХІІІ ст. "починаються" суперечки українських і російських патріотичних істориків про те, куди ж була "перенесена столиця Русі": на північний схід або південний захід. Нові утворення на руїнах уявного давньоруської єдності, що виникли на основі регіональних ресурсів і політичних традицій, потребують якогось обґрунтуванні лише для далеких нащадків, будують свої "великі держави" або просто незалежні держави.
Зараз вже історики знають, що "столиці" у Русі не було, і тому "перенести" її ніяк не можна було. Був Київ - "найстаріший місто", Руська земля як найбільш авторитетне володіння і нові князівські столи, які виникали в міру розмноження Рюриковичів. Тому було багато нових політичних проектів, але вже столицю перенести на жаль... Але ніхто не міг перешкодити створювати нові "великі князівства" або (не побоїмося цього слова) - королівства...
Данило Романович вважався і сприймався у свій час на півдні як цілком "природний" володар Русі, точно так само, як Олександр Невський" на півночі не потребував в тому, щоб заявляти якісь претензії на "Русь". Він був зайнятий справами Півночі, від споконвічної Русі далекого. Кожному вистачало свого господарства і своїх складних відносин із Заходом і Ордою. Правда, північ міг би, звичайно, придумати для себе і свою назву, але згодом скористався чужим. Південним.
Більшість людей на пострадянському просторі має дещо збочене уявлення про історію, оскільки вчилися в радянській школі по радянській історичній схемі. Ця схема ще дуже і дуже впливає на політику ХХІ ст. - коли ми її подолаємо, і тоді зміниться наша сучасна життя. А хто не зможе або не захоче розлучитися з тими старими уявленнями про минуле, той сильно ризикує не перейти в майбутнє, опинившись в зачарованому колі перекручених понять і вкрадених імен.
Наведу приклад того, на чому виховувались всі радянські люди. Мова йде, в принципі, про дрібниці, причому про дрібниці давньою. Заглянемо в Древню Русь.
Почнемо з вузівського підручника (адже він докладніше шкільного), по якому ще я починав вчитися: "Історія СРСР з найдавніших часів до 1861 р." під редакцією Н. В. Павленко (1989). Не хочу нічого поганого сказати на адресу особисто Н. В. Павленко, отшедшем від нас у віці ста років у минулому році, але він був фахівець не по Русі, а з петровським часи. Але не вузька спеціалізація є критерієм відбору авторів підручників.
За радянської влади було легко забуто і практично не згадано про давньої української історії протягом всього лише 100 років. Зрозуміло, що це підручник з історії усього СРСР і не все в українській історії, можливо, заслуговувало уваги, але давайте подивимося на логіку радянського викладу - і ви зрозумієте, чому це важливо. Адже сучасні українські дорослі про це теж логічно мало що знають.
Ікона українських патріотів - цей самий, згаданий вище, Данило Романович, "король Русі", найбільш видатний правитель Південній Русі ХІІІ ст., як і його брат Василько, - герой Галицько-Волинському літописі. Як він фігурує у підручнику? Виникає він всього лише на один абзац у параграфі про Галицько-Волинському князівстві.
За текстом підручника з початком феодальної роздробленості" стає ясно, куди "переміщається" історія Русі: в оповіданні про причини цієї самої роздробленості на двох сторінках згадується Київ, на двох - Галицько-Волинське князівство, про Ростово-Суздальській землі - більше п'яти, про Новгороді - аналогічно. Адже вони - це великоруські землі, які набагато більш важливі для "історії СРСР".
В єдиному абзаці Данило усуває боярську опозицію ("жирна" дата 1238), потім скромно і "нежирно" повідомляється про те, що у 1245 р. в битві біля Ярослава він розбив "об'єднані сили Польщі, Угорщини, галицьких бояр і Чернігівського князівства, тим самим завершивши боротьбу за відновлення єдності князівства. Боярство було ослаблене, багато бояри знищені, а їхні землі перейшли до великого князя. Однак Батиєвої навали, а потім і ординське ярмо перервали економічний і політичний розвиток цієї землі" (с. 74). Молодець Данило! Вже після Батиєвої навали, "перервав його землі всіляке розвиток" (нагадаю, Батий зробив навала на ці землі в 1241), розгромив таке сонмище ворогів! Потім в главі про боротьбу народів СРСР з Чингісханом і Батиєм читаємо: "монгольські війська рушили на Галицько-Волинську Русь. Взявши Володимир Волинський, Галич, Батий у 1241 р. вторглися в Польщу". І далі пішла закордон.
Отже, тоді пройденого, а тепер перечитанному мною тексту, "русичі" Північного Сходу докладно і досить героїчно борються з монголо-татарами аж до майбутнього російсько-українського кордону на протязі цілої сторінки, а потім - в обсязі одного речення героїчно поборовся Київ, а далі героїзм, мабуть, не гідний згадки, а може, його й не було. Зазначимо, що Данило здолав армію двох сусідніх країн, своїх бояр і ще одного князівства за одне речення у тексті, у той час як Олександр Невський терзав шведів і німців (автори забули згадати псковичей) в одній точно вже сумнівною битві (Невської) цілі дві сторінки. В докладній розповіді про те, звідки і куди німецькі лицарі організовувалися, рухалися, хто їм опирався, як у різних ситуаціях діяв Невський і т. д., є згадка про те, що в 1236 р. німців розбили литовці і земгали (не зазначено, правда, що тоді було винищено більшість із тих лицарів, які так і не потрапили на Льодове побоїще - два десятки лицарів! - хіба ж це масштаб?), а от про те, що в 1238 р. їх "колег" південь побив також і представник Русі Данило Галицький (відбивши у них волинське місто Дорогичин), - ні слова... Мабуть, законне право захищати руську землю і бути згаданим у підручнику мав тільки Олександр Невський...
Далі - веселіше. Ми знову зустрічаємо Данила, але вкрай коротко: "В Орду за ярликом з'їздив і галицький князь Данило Романович" (с. 97). А на с. 111 видав за нього заміж свою дочку засновник Великого князівства Литовського Міндовг. І все, вистачить, Данила. Хоча він помер у 1264 р., виступаючи в ролі безпосереднього охоронця краю Європи від татар, залишаючись васалом татар, але досить самостійним правителем, а держава, засноване їм з братом Васильком, незважаючи на всі колізії, протрималося ще 100 років після монгольської навали. Але про це в підручнику немає ні слова. Це зрозуміло, адже економічний і політичний розвиток цієї землі було перервано" в 1241 р., а раз перервано, значить не про що писати. Хоча навіщо тоді згадали переможну битву 1245-го? Мабуть, випадкова помилка або описка, а може, треба було вказати "братнім країнам соціалізму" з Східної Європи їхнє місце в історії. А то, розумієш, соціалізм їм не подобався...
Але тему паралелей між Данилом і Олександром, думаю, варто ще розвинути в наступній статті... Адже саме тоді розійшлися шляхи "України" і "Росії".