Сон у червоному черепі. Для чого сплив Владислав Сурков і чому це добре

Намагаючись привернути увагу читача до свого тексту, Сурков, як водиться, починає з обережного епатажу:

"Стресовані особистості і засмучені нації охочіше вдаються до спогадів, ніж до мрій", — пише він. "Їм спокійніше серед тіней славних предків. Гучна компанія незнайомих і непередбачуваних нащадків лякає їх. Так історія отримує перевагу над футурологією".

Насправді Сурков, кажучи про "тіні славних предків", грубо лестить. Усе значно жорсткіше: просто розглядання майбутнього Росії те саме, що багаторічне розглядання абсолютно чорної кішки в абсолютно темній кімнаті. Уявіть: кілька поколінь спостерігачів, томи наукових праць про звички цієї тварини, про її минуле, сьогодення і про місце в загальному родоводі котячих. Унікальна наукова традиція, що передає досвід із покоління в покоління. Наукові ступені і Сталінські премії, перейменовані було ворогами в Державні, але які ось-ось перейменують назад. Фільми та книги, для дітей, для юнацтва, для зрілого віку, для керівних працівників, під грифом секретності, від ДСП і вище і для маразмуючих ветеранів. Величні пам'ятники і вулиці на їх честь. Але при цьому ніякої кішки в кімнаті немає і ніколи не було. У ній була і є тільки пітьма, але ця пітьма стає все більш чорною, і в цьому вже є привід для гордості.

Від відмінного минулого до вигаданого майбутнього

Відсутність власного проєкту майбутнього — характерна риса Росії в усі часи. Але в наші дні розпад Росії підійшов до межі, за якою навіть запозичення чужих проєктів, хоч скільки-небудь добропорядних, уже не є можливим. Якість населення стала настільки низькою, що Росія вже не здатна відтворити не тільки західний чи китайський, але навіть північнокорейський проєкт.

Тим часом бачення хоча б ілюзії майбутнього, придатної для пропозиції на внутрішньому пропагандистському ринку, залишається в Росії надзвичайно затребуваним товаром. Більш того, попит на проєкт такого майбутнього, нездійсненного, але величного, безперервно зростає.

Зрозуміло, таке ідеальне майбутнє Росії не має з її реальним майбутнім нічого спільного. Реальне російське майбутнє вже цілком очевидне і безальтернативне. Остання хвиля еміграції населення, яке хоча б частково піддається перевихованню за стандартами суспільств, у яких майбутнє все-таки є, завершена і йде на спад. Сухий осад, що залишився в Росії, вимиратиме, заміщаючись мігрантами з третього світу. Територія Росії за фактом уже поділена між корпораціями, що спеціалізуються на видобутку сировини, і "російська держава" все більшою мірою стає зайвою ланкою і пережитком минулого. По суті, термін її життя обмежений життям вихідців з КПРС і ВЛКСМ, які зараз стоять на чолі Росії. Нове покоління, вже анітрохи не криючись, увійде до складу керуючих структур цих корпорацій або буде витіснене в маргін, у тому числі і кримінальний. Обидва ці процеси, інтеграції та маргіналізації російських еліт, відбуваються на наших очах.

Але поки старе покоління вихідців з СРСР залишатиметься при владі — а це триватиме ще 10–15 років, — фантастичні проєкти російського майбутнього будуть затребувані і, що важливо, оплачені. Розквіт в Росії жанру "попаданческої" фантастики ілюструє це більш явно.

Однак "попаданці" задовольняють тільки нижній сегмент попиту, живлячи мрії мільйонів тих, які не стали Диванами Грізними. Нішу VIP-попиту такого роду займають "державники", що пропонують, притому вже на повному серйозі, химерні проєкти державного будівництва. У разі успіху автор такого проєкту — якщо, звичайно, він входить до списку російської номенклатури — може розраховувати на співучасть в розпилі коштів, виділених на нього. Одним з особливо щасливих авторів у цій ніші став Дмитро Рогозін, який уже не перше десятиліття успішно збуває Кремлю фантазії про освоєння Росією космосу.

Було б дивно, якби на тлі рогозінського успіху не робилися й інші спроби продати Головному Читачеві з Кремля подібні проєкти. Але на їхньому ринку панує страшний ідейний голод.

Більшість пропонованих химер зводиться до фантазій про "об'єднання слов'янських народів", що перелицьовують ідею СРСР на відкрито-нацистський лад; рідше йдеться про лавірування Росії між США і Китаєм на глобальному рівні і, нарешті, ще рідше — про економічний союз на руїнах СРСР, у якому Росія домінувала б, спираючись на мандат Заходу і маріонеткові ("прагматичні") режими в колишніх радянських республіках. Останнє, до речі, з урахуванням опортунізму Заходу, могло б бути реалізоване, якщо б тільки Росія сама не розпадалася на шматки, як гнилий мішок.

Усі три перерахованих напрямки вже неабияк потоптані і заїжджені. На такому нудному тлі навіть "сибірські міста" Шойгу, а слідом за ними стаття його радника, Андрія Ільницького, що вийшла в "Парламентській газеті" і яка розвиває ідеї шефа до п'ятирічного плану тотальної мілітаризації країни та повного закриття її від світу, виглядають проривно.

І ось чергову спробу увійти в незаповнену нішу попиту зробив опальний ідеолог Кремля.

Чудова еволюція химер

Треба віддати належне Суркову — в розвитку своїх ідей він послідовний настільки, наскільки зброяр Калашников був послідовний в удосконаленні свого автомата, безчесно скопійованого у талановитого радянського конструктора німецьким нацистом Гуго Шмайсером.

У позаминулій своїй статті, про "довгу державу Путіна", Сурков розвивав думку про переваги суспільства, яке функціонує не за законами, як це прийнято на Заході, а за поняттями, як це властиво кримінальним угрупованням. У минулому інтерв'ю скаржився на те, що висунута ним Російська Національно-Кримінальна Ідея (РНКІ) — розширений до нової конституції РФ варіант злодійського кодексу, що включає в себе Кодекс будівельника комунізму для лохів і ленінські положення про основи партійного будівництва для злодіїв — не була належним чином оцінена в Кремлі.

І нарешті, у свіжій статті "Безлюдна демократія та інші політичні чудеса 2121 року" Сурков спробував взяти реванш за невдачі, усунувши, по можливості, моменти, що дратують потенційного покупця, і намалювавши приємні йому перспективи.

Треба сказати, що спроба Суркова повернутися зі стану Вдалислава на ближню кремлівську орбіту, страждає великим недоліком, що знижує шанси на її успіх. Черговий текст, як звичайно, написаний Сурковим занадто туманно і незрозуміло, абсолютно не так, як слід писати концепції для конкретних пацанів, на кшталт пелевінського Вовчика-Ніцшеанця або кремлівського Вовчика-Галерного. Але сенс тексту, звільнений від лушпиння, гранично простий і зводиться до того, що протягом найближчих 100 років — тут, Сурков, звичайно, широко розмахнувся, але на те у нього були свої причини, — світ деперсоналізуєтся, особистість нівелюється, втративши будь-який сенс, і ми перейдемо у сферу чистих політтехнологій, які маніпулюють великими масами за допомогою кодів і алгоритмів, що працюють на досвідомому рівні. Той, хто володіє найкращими технологіями такого роду, і правитиме світом.

Особливих новацій тут не видно. Сюжет неабияк побитий і був трохи більше, ніж повністю, опрацьований в першій "Матриці" ще 22 роки тому. Але в порівнянні з проєктами геополітичних завоювань і будівництвом сибірських міст він, на перший погляд, спокусливо простий: Росія повинна піти у віртуальний простір і звідти вести боротьбу за владу над світом, борючись алгоритмом проти алгоритму, "розвернувшись дружнім інтерфейсом до народних мас, а розкритим бекдором — до спецслужб".

"Безлюдна демократія стане найвищою і фінальної формою людської державності напередодні ери машин. На її платформі вишикується лінійка вторинних і проміжних моделей політичного існування — карликова наддержава, екологічна диктатура, постпатріотичне співтовариство, віртуальна республіка", — резюмує Сурков, пускаючись у міркування про переваги " вміло комбінованих технологій e-war і e-commerce" в порівнянні "з традиційними наддержавами".

Важко сказати, чи вдасться Суркову продати Кремлю свою ідею (насправді — ні, це теж поганий переспів, цього разу — обривки з "Лавини" Ніла Стівенсона і забутого гумористичного оповідання Річарда Форсайта "Ляльки з Кремнієвої долини", єдиного його твору, опублікованого в СРСР). Але хочеться вірити, що у нього вийде. Подальший відрив Росії від реальності і ще один канал розпилу виснажують її ресурси — притому канал явно довгограючий, якого вистачить і на століття, — підуть Україні тільки на користь. Головне тут, щоб не підвів Китай, справно поставляючи через Алі-Експрес необхідне для панування над світом обладнання. І тоді в Росії, нарешті, наступить прекрасне віртуальне майбутнє, в якому віртуально збудуться всі мрії росіян. Утім, згодом і вони віртуалізуються — і все буде чудово, а потім тихо закінчиться, коли Державну Вилку Росії висмикнуть нарешті з Глобальної Розетки. З якого боку не глянь — це в тисячу разів краще інфернальних міст Шойгу, схожих на філію буддистського Пекла.

Побажаємо ж Суркову удачі. Це, безсумнівно, кращий проєкт майбутнього Росії, який ми коли-небудь бачили.