Смішні альбоми. Як відомі музиканти намагалися нас розсмішити

Все-таки розповідати анекдоти, корчити кумедні пики і жартувати жарти – не зовсім прямий обов'язок музики. Але саме сьогодні, 1 квітня, є чудова нагода згадати про те, яка музика має рідкісну здатність викликати у слухача напади дзвінкого і заразливого сміху.

"David Bowie" (1967)

Девід Боуї завжди дуже серйозно підходив до своїх пісень і взагалі до всього, що він робив у мистецтві – кіно, живопису чи навіть театральної сцени. Він ретельно продумував не лише те, чим він займатиметься, а й яким саме чином це буде втілюватись у життя. Найчастіше за цим стояла концепція, придумана мислячим і заглибленим художником. Тим дивнішою аномалією здається перший альбом Боуї, записаний у 1967-му році – платівка "David Bowie", настільки приголомшлива у своїй безглуздості, сміхотворності, дурості і чарівній інфантильності, що у неї просто немає аналогів не тільки у великій дискографії легенди поп-музики, а й взагалі.

Чудернацька легкість і комічність альбому має коріння в традиціях англійського мюзик-голу – тих кумедних, театралізованих та зворушливих пісеньках, які розважали британців ще з середини 19-го століття. Вже в першій половині наступного століття ці пісеньки стали здаватися дуже старомодними. Але і "Бітлз", і "Ролінг Стоунз", а ще "The Kinks" і "The Who" раптом згадали про їхню дивакуватість і кумедність у другій половині шістдесятих — коли Лондон був свінгуючою і різнобарвною столицею поп-Всесвіту. Ніколи більше ні Боуї, ні мало хто інший взагалі, не випускав такого строкатого зібрання пісень, населених кумедними персонажами на кшталт дядечка Артура, який любив маму, комікси та Бетмена, юнаками, які благали продати пальто зі срібними гудзиками та дівчатами з Бонд-стріт, що обідали виключно з начальством.

Усю цю пишність не можна слухати без посмішки з перервами на хихотіння, але справжні вибухи реготу можуть струснути ваші стіни під час прослуховування останнього треку, "Please Mr. Gravedigger". Отже, шум дощу, завивання вітру, брязкіт далекого самотнього дзвону, робота лопати. Мабуть, ніч. Могильник в особі Боуї старанно монотонним, заупокійним, але дуже застудженим голосом оповідає страшну історію. І раптом, на страшному місці, персонаж Боуї починає відчайдушно чхати. Він збентежено вибачається перед слухачем, намагається продовжити, але це неможливо. Ааааапчхи! Це один із найсмачніших моментів в історії поп-музики. А взагалі, як говорив Боуї через багато десятиліть, він свідомо навчився робити з себе повного дурня — рівно настільки, щоб потім домагатися справжніх речей.

Frank Zappa & The Mothers of Invention "Він тільки на це для грошей" (1968)

Видатний американський гітарист і геніальний композитор Френк Заппа – ще й людина, яка мала найїдкіше почуття гумору у світі музики, перевершуючи в цьому навіть Джона Леннона. У музичних просторів Заппи не було меж і кордонів – як і в його сарказму. Об'єктом його глузування, як у музиці так і в її текстах, що супроводжували її, була в першу чергу обмеженість, консерватизм і недалекість — це крім звичайної тупості і дурості. Тонка сатира могла небезпечно межувати з відвертою вульгарщиною, але виняткова віртуозність Заппи як музиканта, та й будь-якого складу, що акомпанує йому, завжди рятували ситуацію, навіть у найнезручніші моменти. Найвищий виконавський рівень переносив все неполіткоректне і безсоромне свавілля, що лунало з ваших колонок, на інший, недосяжний для більшості інших уславлених музикантів рівень. Ну а Заппа, граючи тут і там неймовірне соло, тим часом міг висміювати будь-кого, як завгодно і що завгодно.

У 1967-му, у рік розквіту культури гіпі, Заппу вже встигли дістати волохаті молоді люди, які снували туди-сюди по Каліфорнії без певного роду занять. Переважна частина цієї молоді відрізнялася відсутністю таланту та здібностей, а ще величезним бажанням прибитися до якоїсь відомої рок-групи у ролі хлопчика на побігеньках. Прибитися, щоб бути причетними до високих ідеалів всесвітнього кохання, задовольняючи принагідно свої не такі високі потреби за рахунок популярності роботодавців. Заппа, звичайно ж, теж був людиною волохатою, і багато гіпі приймали його за свого, натовпом ламаючись до нього в його лос-анджелеський будинок.

Нарешті у Френка урвався терпець і він, разом зі своїм гуртом "The Mothers of invention" заасів за роботу над альбомом "We're Only in it for the Money" ("Ми тут тільки заради грошей"), який жорстоко знущається не тільки з усіляких гіпі-халявників у рок-середовищі, а й взагалі з будь-якої молодіжної субкультури, яка мала в собі достатньо недоліків, щоб з неї сміятися. Як і над суспільством, які ці субкультури породило і гаряче це заперечує.

Альбом, що вийшов у 1968-му в шикарному конверті, що пародує обкладинку "Sergeant Pepper's Lonely Hearts Club Band" "Бітлз", виявився просто напханим комічними звуковими ефектами, абсурдними та сміховинними діалогами та сценками. Наприклад, у першому ж треку, "Are You Hung Up?", справжнісінький Ерік Клептон, запрошена суперзірка, відчайдушно намагався з'ясувати, чи не повісила слухавку якась дівчина, його співрозмовниця – на тлі цілковитого звукового бедлама, що ніби озвучує безглузду, але дико смішну комедію. Далі більше. Заппа ніяк не заспокоювався і з кожною новою піснею, з кожною хвилиною звучання платівки, все впевненіше продовжував і так успішні спроби вразити уяву слухача — влаштовуючи серії вибухів у його мозку і провокуючи напади істеричного сміху.

Тексти та назви пісень теж коштували багато чого. Ось, наприклад, такий уривок із милої на перший погляд пісеньки "What's the Ugliest Part Of Your Body?" ("Яка найпотворніша частина твого тіла?"), в якому автор сам відповідає на задане ним же питання — "Хтось каже, що це твій носик. Хтось каже, що це твої ступні. Але я думаю, що це твої мізки!". Та й увесь альбом був абсолютним шедевром сатиричного гумору в музиці — створений людиною шалено талановитою і позбавленою будь-яких комплексів, забобонів та страхів, нав'язаних суспільством.

Sparks "Kimono My House" (1974)

Блискучий та геніальний дует "Sparks" — унікальні музиканти та артисти. Ніхто більше в цьому світі не змішує так майстерно і в таких точних пропорціях композиторську та оформлювальну витонченість із вишуканістю та гумором. Братів Рона і Рассела Маелів не можна назвати просто коміками — це означало б недооцінювати їхні безперечні таланти як авторів прекрасних, часом навіть щемливих, глибоко мелодійних пісень.

Але як бути із текстами цих пісень? Що робити з цією іронією, найбільш квітучою у фальцеті Рассела Маела? Що робити з цими мерзенними, чи то чаплінськими, чи то гітлерівськими вусиками його брата Рона – людини, яка незмінно грає на своїх синтезаторах із найнезворушнішим і найнепроникнішим виразом обличчя із усіх можливих?

У першій половині сімдесятих років Sparks були зірками глем-року в Британії (хоча самі були каліфорнійцями), і це був дуже чуттєвий і артистичний глем, часом з парадоксальним креном у бік такого ж всюдисущого на той час хард-року або навіть прог-року. Іноді вони звучали схоже на Queen того ж періоду, але їх відрізняло, знову ж таки, властиве Маелам специфічне почуття гумору. Цей гумор був у рівній мірі як знущальним, так і таким, що зворушливо співчуває об'єкту глузувань – рідкісна якість не тільки у мистецтві, а й у житті. Ця особливість була такою ж невідмінною складовою творчого арсеналу "Sparks", як уміння писати моторошно прилипливі мотиви і чудовим чином перетворювати на ваших очах поганий смак в еталон вишуканості.

Платівка із дивовижною назвою "Kimono my House" 1974-го року – проривний для Sparks, перший їхній "програмний" альбом, яких потім ще буде достатньо. Прекрасні, гуркітні й безсоромні у своїй розкоші мелодії, такі ж шикарні та продумані аранжування – і, як фірмова ложечка дьогтю, що знущається, але намагається здаватися ангельським голоском Рассела Маела.

Цим голосом, приправленим ще й безглуздою манірністю, Рассел виводив трелі про те, що збирається повіситися на сімейному дереві ("In My Family", "У моїй родині"), не збирається ділити територію з конкурентом ("This Town Ain't Big Enough" For Both of Us", "Це місто недостатньо велике для нас двох") і – о Боже! — знову закохується в самого себе ("Falling In Love With Myself Again"). Слухаючи пісні, можна або давитися від сміху, або завмирати від захоплення — або спробувати робити те й інше. До речі, музиканти, яким далеко за сімдесят, цієї весни знову перебувають на підйомі – достатньо послухати їхню нову пісню "The Girl is Crying in Her Latte" ("Дівчина плаче у своє латте") і подивитися відео на неї з незабутнім бенефісом Кейт Бланшетт, запрошеної братами Маел.

Madness "One Step Beyond …" (1979)

Дивно, але дуже довгий час хороша музика не могла бути просто смішною і нахабно веселою – весь час мала бути якась третя емоція чи забарвлення - вже неодноразово згадані іронія, сарказм, чи неодмінна сентиментальність. Якщо ж цих якостей не спостерігалося, то музика, будучи просто веселою і смішною, насправді виявлялася не такою вже гарною — а якщо все-таки була чудовою, то не могла залишатися такою досить довгий час.

Ситуація змінилася наприкінці сімдесятих, коли в Британії, яка щойно пережила бум панку, стихійним чином виник музичний рух 2 tone, одним з флагманів якого став гурт "Madness" ("Божевілля"), що повністю виправдовує цю назву рівнем нестримності своїх маніакальних веселощів. Вони грали старе добре ямайське "ска", модне ще в п'ятдесятих — предтечу того, що вже встигло стати регей. Але їхня музика виявилася більш жвавою і навіть грубою під впливом панку. А ще була дуже доречна, коли молодь втомилася злитися і випускати із себе накопичений негатив у промислових масштабах.

На своїй дебютній платівці "One Step Beyound…" злості не було місця – а точніше вся потенційна лють була спрямована на підтримку гарного настрою у себе та слухачів. При цьому в текстах пісень вони примудрялися торкатися цілого ряду актуальних тем — від детальних і багатогодинних з'ясувань стосунків з дівчатами до опису пригод молодого чоловіка, що краде з мотузок жіночу спідню білизну (подібну історію розповідали ще "Пінк Флойд" на своєму першому синглі Лейн", але "Madness" обійшлися без зайвої поетичності та образності). Так, потім, це "ска", підкріплене безшабашно-рокерським натиском і нетверезими духовими інструментами, стало спільним місцем — особливо на пострадянському просторі, і звучало це, часто, просто вульгарно. Тим більше варто звернутися до першоджерела – чудового дебюту Madness.

Брати Гадюкіни "Було не любити" (1994)

Бог рок-н-ролу має кілька втілень і одне з них з'явилося на грішну землю наприкінці вісімдесятих у Львові, у вигляді єдиних і неповторних "Братів Гадюкіних". Вони справді були одні такими на нашій сцені – смішними без жодної клоунади, зовсім не пафосними, природними, як ремінь на поясі та шнурки у кросівках, і з уродженим стовідсотковим рок-н-рольним чуттям. Все це чудово доповнював істинно блюзовий підхід до життя — смиренний, іноді сумний, але при цьому страшно іронічний, кумедний і стовідсотково щирий. І головне. Ніхто не писав рок-н-рольних текстів українською мовою краще, ніж вони виходили у лідера гурту Сергія "Кузі" Кузьмінського — ні до, ні після.

Третій альбом "Гадюкіних", записаний у 1994-му – найяскравіше підтвердження цього. Отже, майже середина дев'яностих. В цей час в Америці все ще виходив своєю депресивною отрутою грандж, хоч і доживав останні дні, а в Англії вже народився голосистий, рухливий і життєрадісний "брит-поп". У той же період просунута та танцювальна електронна музика переставала бути радістю та надбанням лише клубних тусовщиків. Ну а в Україні тим часом "Гадюкіни" уособлювали собою все те, що робило, наприклад, тих же "Ролінг Стоунз" або Боба Ділана "електричного" періоду такими привабливими та любленими ще у шістдесятих та на початку сімдесятих. А саме, були прикладом чесності, невимушеності, драйву, небажання здаватися кращими, ніж вони були насправді, і ще приголомшливого почуття гумору. Володіти таким запасом цієї життєво важливої якості могла тільки людина, яка пережила у житті багато чого – і справді, Сергій Кузьмінський на той час встиг побачити та пережити чимало, і цей досвід далеко не завжди був легким.

Але пісні на "Було не любити" мали і мають такий запас правильного, позитивного і місцями байдужого ставлення до всіх проблем і незгод, що служать найкращим музичним антидепресантом — до того ж з нашим, суто українським колоритом, як одна з властивостей. Майже всі пісні – справжня класика. Це не просто пісні, а незліченні закінчені історії в куплетах, від заголовної "Було не любити" до "Файного міста Тернопіль", "117-ої статті" та "Карпати" програли у футбол". Багато рядків із пісень стали крилатими фразами, а сам сонм образів — квартири, в яких замість меблів тільки матрац і включений весь день телевізор, смертельні дози ковбаси, кинуті молоді люди, які даремно чекають на посмішку Джоконди біля своїх воріт, — ще довго не залишають куточків свідомості слухача.З цих куточків вони вийдуть, коли вам буде зовсім сумно — і жити знову стане веселіше та смішніше.