Скільки апокаліпсисів мусимо пережити (хай їм грець). Літературні антиутопії часів повномасштабної війни

У стендапі Джімі Кара є момент, коли він питає залу: "Хто вважає, що ми надто гостро зреагували на загрозу Covid-19 і вжили аж занадто жорстокі заходи безпеки?", зала у відповідь вибухає: "Так! Я! Так!". Тоді комік спокійно підсумовує: "Так вважає більшість тих, хто уцілів". І яка ж тихо-тихо-тиша триває в залі кілька секунд після цього. А це ж всього чотири роки з початку пандемії пройшло. Страх — фізіологічна реакція (ти її контролюєш або ні), а от що саме побудують на страхові — то уже буде моральною реакцією (приймаєш ти її або ні). Відразу після того, як спільноти переживають колосальні кризи типу пандемій чи масштабних воєн, культура починає осмислювати пережитий страх як моральну реакцію. 

Є жанр, яким стрімко приростає література, коли людям поза літературою дуже-дуже погано. Антиутопії, в широкому сенсі антиутопії — футорологічні книжки, які моделюють депресивне майбутнє, всяка різна постапокаліптика тут же. Не дивлячись, що формально вони є книжками про майбутнє, такі твори завжди пишуться, виходячи з поточного моменту. Історія майбутнього стає естетичним режимом теперішнього моменту. Антиутопії — перед усім діагноз, уже за тим попередження, схаменіться, мовляв, люди добрі. Позаяк варто не плутати спроможність передбачити наслідки зі здатністю контролювати процес (Кассандра детальніше тут пояснить). 

Антиутопії завжди працюють з соціальними страхами. Вони обмірковують те, що лякає нас тут і зараз та що може стати важелем впливу на нас як на спільноту. 

З початком повномасштабної війни саме в цьому жанрі у нас з’являлися реально цікаві книжки, ще й якось неочікуванно багато таких книжок, щонайменше півтора десятка (не всі варті згадки, от не всі й згадаю). Екологічні катастрофи, технологічні кризи, техногенні катастрофи, світові війни та їхні наслідки у вигляді потужних диктатур, демографічні кризи — то є бінго антиутопій. Наші автори за останні два роки зібрали те бінго, але саме остання ланка — демографічна криза — опинилася в центрі. В наших антиутопіях часів великої війни обмірковують скорочення населення і у такий спосіб намагаються опанувати страх і самому перестати існувати… Наскільки вдало опановують? А от на це і пропоную подивитися. 

2026 рік. Вероніка Волинська, "Екзистенція" (Фенікс, 2023)

Тит — копірайтер, працює з дому, з якого майже не виходить, та й небезпечно шастати назовні. Добровільна самоізоляція рятує життя. Зима цього року почалася в вересні, зараз заходить на весну, а на вулиці мороз за сорок. Все частіше фіксують випадки нападу диких звірів на людей, а то, кажуть, уже й люди почали один одного кусати, просто в магазинах, в метро, в бусах — кусають і передають один одному новий різновид сказу. Тит чатиться з роботодавцями, з батьками на півдні країни, зумиться з дівчиною, в яку заочно закоханий, вона живе на околиці міста і за нормальних умов до неї — година громадським транспортом. Поговорюють, що таємний уряд задіяв біологічну зброю. Боятися зброї масового ураження уже навчені: різке падіння температури стало наслідком нової кліматичної зброї. Той вибух припинив війну, що точилася, але розпочав тотальну зиму і пандемію сказу.

Так минають дні уцілілого в постапокаліптичному світі. Ночі його ще страшніші. Один, сам, самотній і пекло навколо. Світ кшталту "Я — легенда", де всі заражені, окрім одиниць наразі живих, на яких чекає скоре перетворення. І в центрі — людина з імунітетом, котра фізично не може, поки що не може, стати зомбі, але й уже не живе як людина. Між днями юного Тита і ночами останнього уцілілого — відстань у пару років, мабуть.

Тита у снах візитують мертві філософи, з яким він обговорює сенс буття. Під вікном ходить спраглий крові зомбі, за вікном мінус 40, а ти конче мусиш зрозуміти, навіщо ти живеш, так? Дотепно. Три стани Тита в "Екзистенції": день, ніч і сон корелюють з трьома способом існування: виживання, життя, буття. Від добровільної ізоляції до екзистенційної самотності, а відтак — до тотальної самоти. Коли визначив, що сенс буття — у співіснуванні з іншими, а інші акурат і не існують. 

2027-і роки. Міла Смолярова, "Де я все загубив" (в книжці "Перед очима", Темпора, 2022)

Сиваське море. Джанкой пішов під воду. Херсонщина давно затонула. Та десь і рідне Іванові село Кримка. Вода в морі нині яскраво рожева. Іван — старший чоловік, він остання генерація, яка пам’ятає південь іще до катастрофи, якому ще щось говорять назви Джанкой і Херсон. Він — також один із перших, до кого торкнулися русалки. Русалки з’явилися невдовзі після катастрофи. Їхній дотик дарує шалене задоволення і показує реципієнтам картинки з їхнього майбутнього. Секс і страх. У видіннях тих нічого приємного не стається: люди в реальному часі переживають найтравматичніші досвіди, яких не зможуть уникнути в майбутньому. Так сталося і з Іваном. Тепер він возить до русалок туристів і кожного попереджає не лізти в воду. Не чують діда.

Тоді тривала пандемія коронавірусу. Тоді була війна. Раптом почався землетрус в 11 балів, потім сталися масштабні повені. Русалки в офіційній пресі звалися "продуктами напіврозпаду", припускають, що стався хімічний виток з якогось військового об’єкту, на русалок перетворилися люди з міст-селищ, що їх затопило заражене море. Відразу після Південної Трагедії євроспільнота втрутилася і припинила війну на півдні.

Південна Трагедія для юних туристів, та й для Івана теж, уже стала давно минулим. Хоча насправді минуло лише вісім років (власне, як від окупації Криму тоді, коли книжка вийшла). Вони там загадають, що нині рівно сто років від великого кримського землетрусу (а був він 1927-го), вони скажуть, що трагедія збіглася в часі з Covid-19; і вони всі при цьому поводяться так, ніби минуло років сорок, змінилися щонайменше дві генерації, змаліли гори і висохли ріки. Смолярова пише історію про посттравматичне забування. У цьому світі пошкоджено історичну пам'ять, людям треба русалки, агенти пам’яті, щоби стимулювати здатність разом(!) пам’ятати болісні події.

2036 рік. Валентин Поспєлов, "Стокгольм. Книга 1" (Темпора, 2022)

Засніжило. Напередодні Різдва в столиці України — в мегаполісі, що нічим не різниться від східноєвропейських великих міст, які взяли радикальний курс на ЄС і перетворилися на вотчину кількох великих корпорацій — так от, в Києві починається військовий переворот. Вводять воєнний стан, на бік армії переходить судова гілка влади, силові структури, починають діяти на користь нового режиму терористичні організації і релігійні фанатики. На вулицях людей убивають інші люди і мутанти-упирі, шо невідь звідки взялися.

2000-і в Україні пройшли сито і щасливо, виросло безпорадне покоління доби економічного підйому. Кінець 2020-х позначився рядом соціальних потрясінь і військових конфліктів (якась революція на Майдані тут була, але то буда не Революція Гідності і не Помаранчева перед тим, війна тут була, але то було не АТО, було воєнне зіткнення в Криму з кимсь). Перемога у війні в 2020-х призвела до формування військово уряду, він був повалений, за тим сфальшували президентські вибори, переміг Гончар, пов'язаний з великим бізнесом, триває олігархат і поволі перетворюється на диктатуру. На переворот в Україні давно очікували… От тільки революції почалися одночасно ледь не в усіх європейських мегаполісах.

Мирослава — опозиційна журналістка, потім стався скандал з неперевіреним джерелом, нервовий зрив, медикаментозна залежність і втрата репутації. Мирославі раптом запропонували зробити інтерв’ю з Комендантом Ло — чоловіком, що очолює терористів, які захопили і утримують будівлю "Прометей", не озвучуючи при цьому своїх вимог. Нині Мирослава у Ло в заручниках (viva стокгольмський синдром, Мирослава відіграє історію Патті Герст.

Той переворот в Києві Поспєлова годилося б назвати Революцією тролів. Фанатиків від тролів на позір відрізнити неможливо, діагностують їх лише за контекстом. А що в контексті? Політика іде слідом за грошима. Журналістика іде за політикою. А на вулиці іде сніг.

2040 рік. Дмитро Скочко, "Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса" (Віхола, 2023)

Щойно завершилася пандемія Covid-19, як 2022-го почалася велика війна, втім, до 2025-го року українські війська повернули собі Донбас, а про корону і думати забули. Того ж року сталася серія природних катастроф. Виверження вулканів, потужні землетруси — одночасно по всій планеті, від того детонували ядерні боєголовки в усіх країнах. Тепер: небо затягнуло чорним смогом, якість повітря дуже низька, люди помирають від легеневих інфекцій, сонячного світла нема, електрику годину на добу ще постачають дивом і ненадовго вцілілі станції, зимою з неба падає чорна сажа, яка випалює легені і шкіру. Харків — одне з найгірших міст для життя. Правова система не діє, ринок органів процвітає, місто заполонили гігантські щури-людожери. Найбільша проблема міст — утилізація сміття, воно тепер повсюди.

Народжуються діти, які не знають іншого життя. Деяка частина містян пішла жити під землю в метро, де організувала закриті секти і теж родять дітей. "Хто перший адаптується — той і уціліє". З цією реплікою приходить в роман Владислав — тутешній візіонер, що працює у сміттєвому бізнесі. Більшість уцілілих після катастрофи певні, що вони пройшли пік кризи, але насправді це не так. Екологія руйнується за експонентом, попереду чергова напасть, скоріше за все, уже фінальна. До речі, Влад пропав. Розшукати його наймають Ліну, екоактивістку, журналістку.

"Сміття" — про адаптивність. Адаптація передбачає накопичення інформації, що згодом допомагає організмам і спільнотам вийти на наступний рівень. Уцілілі після катастроф щосили призвичаються до нового життя, накопичуючи досвіди виживання. Планета, яка накопичує отрути в своїх надрах, теж готова вийти на якісно новий рівень, на якому, певно, людям з їхніми історіями самопорятунку місця уже не буде.    

2141 рік. Макс Кідрук, "Нові темні віки. Книга 1: Колонія" (Бородатий Тамарин, 2023)

Земля пережила серію екологічних катастроф, кілька пандемій, остання з яких — клодис, щось схоже на холеру і тиф одночасно. Пандемії все ще становлять загрозу, адже людські тіла призвичаюються до нових антибіотиків швидше, ніж ті винаходять. А хімічна промисловість рулить: проблему світового голоду вирішили синтетичною їжею, з Марсу притарабанили речовину, яка подовжує життя на століття. Та от-от почнеться чергова епідемія, хвороба вражає вагітних жінок, деякі немовлята виживають і неясно, що з них виросте. Навколо планети якраз фіксують серію нейтринних спалахів, певно, з ними пов’язана ця хвороба.

Температура на планеті зросла, більша її частина тепер — пустеля, жити там не можна. Політична карта світу покраяна вздовж і поперек, частіше за пандемії на Землі бувають хіба світові війни (чергова лінія фронту проходить по Харкову). Земля перенаселена. Уже й на Марсі живуть понад 100 тис. землян: запрошували переселенців-фахівців, вони сформували моцні клани насамперед фермерів, один із найпотужніших кланів складають вихідці з України. Клани між собою ворогують. Та народилися й діти, їх третина від усього населення, перша генерація марсіан, старшому зараз 30 років, у марсіан наростає конфлікт з колонізаторами.

В обох світах "Колонії" — на Землі і на Марсі — є нагальна і мало не етична потреба скоротити надлишок населення. Так зрештою і стається. На Землі є незбагненна аномалія з бомбардуванням нейтрино і пандемією. На Землі тривають війни. На Марсі є автохтони, котрі не мають доступу до земної освіти, вони отримують базові знання і в майбутньому стануть некваліфікованою робочою силою. І починаються голодні бунти: марсіани озброюються проти колонізаторів. Світові бракує ресурсів — технологій, ліків, чистої їжі? Значить, треба скоротити число споживачів. Ну, логічно ж?

13 років по першому Спалаху, приблизно 2144-й. Світлана Тараторіна, "Дім солі" (Віват, 2023)

Під навалою загарбників Велика Земля стрімко втратила незалежність і державність, а от півострів Кіммерик ще довго по тому чинив спротив. Старші Брати, фатантики Двобога, що прийшли на острів, куди їх не кликали, придушували спротив того угрупування, яке згодом стане Армією потвор з Дешту. Перший Спалах змінив розклад сил.

Науковець, відомий під іменем Мамай — напівпаралізована дитина, з якої лабораторними методами виростили ніцшеанську надлюдину — застосував нову зброю. Наслідками Спалахів стали соляні бурі і мутації живої природи. Спотворених тепер звуть засоленими. Є люди, чиї тіла чинять спротив мутаціям, та таких вкрай мало. Група військових, які потрапили в епіцентр спалаху, перетворилася на біомасу, тепер з неї клонують щось типу суперсолдатів. Техніка в Дешті не працює, технології базують на магії і частково на біотехніці, скажімо, легше в мозок вживити молюска-телепата, ніж додзвонитися. Кіммерик оточує соляний купол, він повністю відрізаний від материка. Велика війна на острові закінчилася, перейшла у війну племен, і кожен гравець в ній мріє про зброю Мамая.

Ту зброю звуть Колискою і пов’язують її з пробудженням хтонічних богів, які донедавна були забуті. Джерелом спалахів, мовляв, є золота колиска, активована богинею, яка заселилася в тіло смертної і заснула там. Все можливо. Зрештою, та отруйна сіль — суєр — є зокрема і потужним галюциногеном, котрий використовують в релігійних ритуалах. З крейсера Старших братів в Дешт скеровують воїна Талавіра, який через Спалах втратив пам’ять. Серед засолених він знаходить Ма, що колись втекла від Братів і народила потай в Дешті дитину. Її син незмінний, на нього не впливають солі, так само незмінні й дівчинка Чорна Корова, котру мають от-от пожертвувати богині. Малята незмінні втікають з села у компанії свого приятеля-лиса, а згодом до них приєднається і Талавір. У них є одна на всіх місія — знайти Колиску. Вони чують богів.  

Середина 2170-х. Христина Козловська, "Вигнанці" (Гравітація, 2023)

Перша сцена роману, ніби репортаж з Нових Санжарів зимою 2020-го. Автобус повний людей, навколо нього натовп, готовий камінувати потенційне джерело потенційної небезпеки. А втім, в цьому світі від пандемії корони минуло мінімум три генерації. Тепер розлючений натовп складається з людей в костюмах біологічного захисту, а в автобусі сидять ті, хто відмовляється носити маски, вакцинуватися — відступники сидять, що не дозволяють обмежувати свої права і свободи. Суспільний договір? Ні, не чули.

У цьому світі нудиться журналіст. Йому пропонують зняти репортаж з поселень "дикунів". Там на нього чекає перший незахищений секс. Він тепер дисидент. Друга героїня уже знає, що таке "натуральне" кохання. Закохалася в психічно хвору людину і тепер вигрібає з цього. У неї є таємниця: вона любить торкатися різних речей на вулиці без пальчаток. Вона теж відступниця.

Колись пандемія привчила людей носити маски, за тим в хід пішли костюми біологічного захисту, нарешті несхвальним і незаконним стало оголювати найменшу ділянку тіла на людях, для цього є домівки, куди пускають лише дуже інтимних друзів. А таких небагато. Романтичні почуття в цьому світі ослаблені, одружуються, обираючи за анкетами партнерів зі списків фертильних осіб, разом подружжя не живуть. Справа в тому, що в новому світі у людей ослаблений нюх, створили навіть цілу індустрію штучних запахів для тих, хто ностальгує, а от з природними подразниками — біда. Тіла не відчувають і феромонів, тому й прив’язаності до іншої людини не виникає.

В основу світу "Відступників" покладено давню хибно медичну теорія міазмів, що він аж дотепним стає. Всі болячки ми нібито вдихаємо з таємничими началами, що містяться в не менш таємничих отруйних випаровування. Доказова медицина? Ні, не знаємо.