Сирітство по-європейськи. Як Україна заощадить на ліквідації системи інтернатів
До Міжнародного дня захисту дітей (1 червня) українське суспільство стрясає резонанс, викликаний заявою в. о. міністра охорони здоров'я Уляни Супрун про припинення прийому малолітніх дітей в будинки-інтернати з 2020 р. На жаль, не всі зуміли правильно оцінити значення цієї позитивної новини, уявивши, що буквально через півроку нікому не потрібні сироти будуть надані самі собі і почнуть збиватися в банди безпритульних.
А адже все йде з точністю до навпаки. Дитячі будинки-інтернати, на скасування інституту яких націлена поточна реформа, є типовим спадщиною убогого радянського минулого, яке гальмує розвиток суспільства, націленого на захист таких демократичних цінностей, як свобода і розвиток особистості.
Усвідомлена необхідність змін
Необхідність принципово змінювати систему інтернатів в нашій країні виникла не сьогодні. Вперше мова про це пішла в 2011 р., коли Україна чітко задекларувала бажання зблизитися з Європою. Тоді з'ясувалося, що перед нами стоять ті ж виклики, на які довелося відповідати Польщі, Чехії, Румунії, Болгарії. Інакше кажучи, колишнім соцстранам, де були збудовані подібні з радянськими моделі закладів інтернатного типу.
Їх загальним недоліком була вкрай низька здатність випускників до подальшої соціалізації. Лише 10% колишніх вихованців дитбудинку могли повноцінно увійти в суспільство як з точки зору досягнення успіху в професійній сфері, так і в сімейному житті. Це, в свою чергу, провокує появу нових знедолених малюків, також потрапляли в жорна інтернатів. У підсумку виходило замкнене коло: чим більше коштів держава вкладала в розширення даної системи, тим більше число дітей у неї чинився.
І найголовніше, на зупинку цього "маховика сирітства" потрібні роки, якщо не десятиліття. Першою в цьому переконалася Польща, яка в 1990-х початку деинституционализацию збиткової системи інтернатів за рахунок побудови нової системи соціальних послуг, метою якої стала профілактика дитячого неблагополуччя. Наприклад, визначення дитини в прийомну сім'ю або реінтеграція в біологічну сім'ю. Або в крайньому разі забезпечення наближеною до сімейної форми виховання — для розвитку у нього умінь і навичок, необхідних для самостійного життя.
Тим не менш, незважаючи на комплексні зусилля, в дитячих будинках колишніх країн соцтабору зараз виховується близько 0,5% усього дитячого населення, тоді як у старих членів цей показник становить 0,1%. Для порівняння: в Україні в інтернатах різного типу знаходиться 1,5% всіх неповнолітніх громадян.
В їх інтересах і була розроблена затверджена в 2017 р. Національна стратегія реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 рр. Перший її етап вже благополучно завершено. Зараз ми увійшли у другий, розрахований на п'ятирічний період з 2019 по 2024 рр. До завершення третього планується досягти цільових показників в 0,5%, які зараз стабільно демонструють члени ЄС з колишнього соцтабору.
Між "було" і "стало"
За даними, наведеними уповноваженим президента з прав дитини Миколою Кулебой, зараз в Україні працює 751 дитячий заклад інтернатного типу. Загальне число їх вихованців становить 106 тис. При цьому справжніх сиріт, тобто малюків, які втратили обох батьків (у тому числі через позбавлення батьківських прав), серед них трохи більше 8 тис. Інші виявилися відірваними від сім'ї з різних причин, більшість з яких лежить у соціально-культурній площині.
До цього висновку дослідників привела статистика сирітства з різних регіонів нашої країни, зібрана ще до початку реформи. Згідно з отриманими в 2011 р. даними, у Західній Україні середня кількість інтернатних дітей не перевищувало 0,5% (тобто відповідала західним стандартам), тоді як у східних областях цей показник місцями виходив за 2%. Відповідну мапу дитячого неблагополуччя 10 червня 2011 р. на семінарі-практикумі "Родина для кожної дитини" представила співголова правління Всеукраїнської громадської організації "Служба захисту дітей" Людмила Волинець.
Цікаво, що ця карта мимоволі змушує пригадати історію України. До включення в склад СРСР в українській культурі існували вікові традиції опікунства громади (як світської, так і церковної) над сиротами або дітьми батьків, нездатних виконувати свої обов'язки. Сам факт залишення цієї категорії співгромадян без допомоги міг покрити ганьбою всю громаду. Початок викорінення даної соціальної практики поклав запроваджений більшовиками законодавчу заборону на всі види благодійності. Але так як західні області все одно наполегливо прагнули до максимально повного збереження автентичних українських звичаїв, їх вплив може бути критично важливим і в даному аспекті.
В залежності від віку і стану здоров'я будинками для позбавлених батьківського піклування дітей в 2018 р. ставали інтернати різного підпорядкування. 580 з них відносяться до сфери освіти, 39 — охорони здоров'я, а решту 132 належить до системи соціального захисту. При цьому самі серйозні зрушення, пов'язані з деинституциализацией будинків-інтернатів, як і раніше спостерігаються в так званих дитячих притулках. Так, якщо у 2011 р. в Україні налічувалося 113 відповідних закладів, які сміливо можна назвати пострадянськими, то вже у 2016-му їх залишилося всього 42. Прийняття поточної програми реформи цей процес тільки підстьобнуло.
В якості альтернативи діти, які залишилися без батьківського піклування, направляються в так звані будинки сімейного типу або патронатні сім'ї, де їм забезпечені не в приклад більш підходящі умови для всебічного розвитку. Як наслідок, зменшилась і потреба у змісті спеціальних шкіл-інтернатів для вихованців дитбудинку. За той же період, з 2011 по 2016 рр. їхня кількість скоротилася більш ніж втричі (з 77 до 23).
Увагу на сім'ю
Навіть самі ідеальні дитячі будинки не вирішують задачу принципового зменшення числа "державних" дітей в цілому. Це означає, що центральною проблемою нової соціальної системи стає не передача малюків в хороші руки, а робота з сім'ями, готовими дистанціюватися від опіки над власною дитиною. Тим більше що суто з економічної точки зору грамотна фінансова допомога окремій клітинці суспільства приносить незрівнянно більш високу віддачу, ніж ті ж кошти, віддані системі інтернатів.
Так, згідно з розрахунками, озвученими директором благодійного фонду "СОС Дитячі містечка України" (входить в міжнародну неурядову організацію SOS children's Villages International), кожна гривня, вкладена у збереження потенційним интернатником рідний або, як говорять юристи, біологічної сім'ї, згодом повертається в економіку у восьмикратному розмірі. Для прийомних сімей цей показник вже знижується приблизно до 1:1. Інтернати ж, на жаль, незмінно збиткові.
У свою чергу, адресна допомога сім'ї, де знаходиться ризикує втратити опіку дитина, може полягати не лише в регулярних "дитячих" виплат, аналогічних таким для інтернатів, але і в наданні (або оплати) спеціалізованих послуг з організації навчання або лікування дитини, особливо з інвалідністю. Крім того, потребує індивідуальної соціальної підтримки родина обов'язково отримає психологічний супровід, завдяки якому можуть вирішуватися навіть питання організації відпочинку для важких батьків.
Особливо приємно, що деинституциализация системи інтернатів не означає безробіття для тих, хто трудиться в ній сьогодні. Навпаки, при бажанні саме вони і стануть ядром нової комплексної соцслужби з профілактики сирітства. Запорука цього — багато набуті знання, які після певної перепідготовки можуть бути найбільш ефективно застосовані в новій практиці.
