Інсайдерське дослідження тоталітаризму. Як Кадаре став наступником Кафки, але так і не отримав Нобелівку

У романі "Ніша ганьби" Алі-Паша — той, хто повстав проти султана у прагненні створити Албанську державу і чия відрубана голова тепер виставлена в ніші ганьби — колись зустрівся з Байроном. Байрон зупинявся у паші дорогою в Грецію для участі в революції, де загине, вони добре поміркували разом про безсмертя. Паша іронічно підсміювався тоді над Байроном: героїчні вірші (в широкому значенні — епічне мистецтво переказувати один одному про великі події) "схожі на лікарські трави, що їх використовують для бальзамування, вони корисні, коли зберігають нетлінними тіла великих людей, а самі собою — просто бур’ян". На таці в ніші стоїть голова дотепного паші. При голові — спеціальна людина, яка перевіряє, чи достатньо холодний і солоний є бальзамуючий розчин в таці, аби голова якомога довше не гнила.

А це уже в іншому романі, в "Пригоді", сходить саркастичною отрутою головний герой: мовляв, всім давно і без мене відомо, що мати Тереза — одна з призвідниць бомбардувань Югославії, це вона, стара, зателефонувала чоловіку в овальному офісі, що якраз мав проблеми з Монікою Левінські, і сказала: "Врятуй, курча, моїх албанців, помстися, курча, сербам, закидай їх бомбами", всі це знають і без мене.

У спадку Ісмаїла Кадаре — понад сорок самих лише романів, а ще ж новели, п’єси, поетичні книжки, а ці дві історії — два крихітні епізоди двох із них. І з них видно, як мінімум: Кадаре — мораліст, в прозі якого фарс від трагедії буває не відрізнити: матері Терезі комфортно поруч із Монікою Левінські, Байрон пописує свої маленькі віршики про великі події (гримуча стартова установка: іронічний письменник-мораліст непрямо говорить про незмінне). 

 У некрологах на смерть Ісмаїла Кадаре, чи не в кожному з них, першим рядком згадували, що він працював в державі-тиранії, при цьому кожен його твір був скерований проти деспотій, починаючи від імперських структур нового часу і закінчуючи новітніми деспотіями після Другої світової — навіть ті з них, котрі написані, щоби врятувати собі життя у співпраці з режимом. Часом автори некрологів прямо називали Кадаре "сином диктатури і найвідомішою жертвою диктаторського режиму". Яке ж тривожне формулювання! 2020 року Кадаре присудили Міжнародну Нойштадську літературну премію, вона дуже престижна, нею відзначають хіба що не богів. Коли секретар оголошував відзнаку, він порівняв Кадаре з Кафкою: "Кадаре є наступником Франца Кафки. Ніхто після Кафки так не заглиблювався у пекельний механізм тоталітарної влади та її вплив на людську душу, та ніхто це не робив так гіпнотично, як зробив Кадаре". Оце вкрай точне формулювання, хоча все ще тривожне.

Кожен його твір — політичне, зокрема, висловлювання. Тому кожен такий твір воліє зрештою стати притчею (навіть ті із тих, хто ґрунтується на глибоко інтимним спогадах, скажімо, про смерть матері чи про дитинство під час війни). 

Будують піраміду, бо Єгипет став надто ситим, надто впевненим у своєму завтра і втратили страх перед богами, а отже, треба витратити гроші на щось величне і непотрібне, зміцнити владу фараона Хеопса і розорити країну.

Два війська стоять один проти одного на Косівському полі, зараз почнеться бійка, про неї уже наперед складають пісень, в цих піснях нема ні слова про те, як за пару століть ця битва й історії про неї стане стартом нової війни.

Троянський кінь блукає вулицями сучасного міста.

Два фахівця з поем Гомера подорожують Албанією 1930-х, бо там все ще існують байкарі-рапсоди, які працюють в тій же техніці, що й Гомер; цікавих шанувальників героїчного епосу звинувачують в шпигунстві і ніхто не повернеться на Ітаку, панове.

Напередодні весілля юнак дізнається, що успадкував кровну помсту, що чекала на нього уже сорок років; тепер — або убий, або сховайся до кінця життя в "башті ганьби", яка за функціоналом є сторожовою вежею османських часів.

Відомий журналіст отримав запрошення на парад 1 травня чи не з рук самого диктатора, він приймає запрошення, хоча і є відомою постаттю серед лібералів; відразу після святкування його дівчина — донька формального наступника диктатора — пориває з ним стосунки; юнак втішається тим, що опинився в переспіві давньогрецького міфу про доньку Агамемнона, то він не зробив нічого, що не було передбачене фатумом.

У ХІV столітті в Албанії будують міст, він має поєднати два відрізки давньої римської дороги, спростити торгівлю і збагатити країну; на очах шокованого католицького монаха у дитинець замуровують одного з робітників; цим мостом скористаються омани, які от-от захоплять Албанію; три імперії (Рим, Візантія, Османська) зійшлися на одному мості.  

Дівчина із заможної шляхетної родин виходить заміж в інший регіон; брат обіцяє: коли шлюб буде негодним, він поверне її додому; однієї ночі брат таки приїздить і повертає її до матері, от тільки брат три роки тому загинув у повстанні, його підняло з могили прокляття невиконаних обіцянок. 

Видно ж, про що мені ідеться, коли я говорю про політичне повідомлення і про притчевість одночасно, правда? Політичне повідомлення оголює механізм домовленості між людьми, між суб’єктами політичної волі. Це така гра, правила якої оголошують на початку. Притча ж своєю чергою — з тих нечисельних жанрів, де обов’язково(!) мусить існувати хтось, хто знає істину в останній інстанції і повідомить її нам у максимально метафоричній формі, щоби зберегти за собою статус єдиного "експерта". Така постать — знавця істини — в світі Кадаре мусить бути, аби той світ остаточно не зламався під вагою "незавізованих" суспільних договорів.

А тепер, будь ласка, пряма мова Кадаре: "Не вважаю себе політичним письменником. Більше того: в справжній літературі політичних письменників насправді немає. Мої твори не більше політичні, ніж давньогрецький театр. За будь-якого політичного режиму я би став таким саме письменником".

Коли 2005 року Кадаре отримував найпершу Букерівську премію, він у своїй промові звірявся: "Ми підтримували один одного, коли намагалися писати літературу так, ніби режиму не існувало. Час від часу нам це вдавалося. Частіше — ні". Туга за тією людиною, яка має відповіді і уміє знати істину, туга, яка проявляється просто в момент, коли ти мусиш таку людину вигадати і написати — це тло всіх творів Кадаре, хоча навіть не тло, а фон (бо таки фонить). У багатьох його текстах, прозових і поетичних, постає одне кам’яне місто, воно збудоване на схилі, похилене, криве, ніби сповзає з гори, дах одного будинку торкається фундаменту іншого, виходиш за власний поріг, опиняєшся на горищі сусіда. Мешканці міста втрачають відчуття центру, вони не можуть закріпитися в місті фізично і ментально, повільно божеволіють, пхаються одночасно разом із будинками вгору і одночасно сповзаючи з ними ж вниз. А оскільки місто кам’яне, то й під волю людини не прогнеться без додаткових зусиль, кам’яне місто може обтесати або майстер, або час. Це, до речі, рідне місто Кадаре. Таке-от: часом вдається, часом — ні.  

Українською наразі перекладено лише два романи Ісмаїла Кадаре (обидва майстерні, то без питань) — opus magnum "Генерал мертвої армії" (прикметно, сам Кадаре цьому роману особливого статусу не надавав і не любив питання про нього) і так само ранній роман "Барабани дощу", добре прийнятий, але нічим в доробку Кадаре не видатний, окрім того, що Кадаре його двічі переписував.

"Генерал мертвої армії" оприлюднили в 1963-му, він стрімко набрав популярності завдяки, зокрема, блискучому французькому перекладу. Кадаре тоді було лише 26 років, це був перший його роман, до того Кадаре оприлюднював час від часу оповідання, але уже був прославленим поетом. Але міжнародна слава прийшла саме з "Генералом" (і тут важив не лише безперечно цінний оригінал і вдалий переклад, є суто прагматичний момент: Албанія на той час не підписала конвенцію про авторське право, то "Генерала" перекладали-видавали хто хотів, а захотіли хорошу книжку на дурняк понад двадцять країн за п’ять років). І ця слава, скоріше за все, врятувала життя Кадаре, режим не міг нишком стратити незручного автора, як зробив це з десятком інших.

Від Другої світової минуло двадцять років. Італійський генерал, який став генералом уже за мирного життя, отримує місію: він має ексгумувати і привезти додому решти полеглих на війні в Албанії італійських бійців. Допомагатиме йому священник. Підготовка до місії тривала довго: збирали свідоцтва уцілілих, де і кого поховали, складали списики полеглих і зниклих за ростом і номерами на жетонах, питали родичів. Генералу треба повернути понад дві сотні бійців. І серед них тих, хто входили до складу карального полковника Z (ріст 182 см), що — як всім відомо, але нікому не хочеться знати — коїв воєнні злочини на території Албанії.

Послідовна оповідь і доста реалістична, ба натуралістична навіть, лише один раз оповідач занурюється в травматичну свідомість (матері зґвалтованої на війні підлітки) і поводиться відповідно — відгукується фрагментацією і спалахами флешбеків, марення маряться безумцям і хворим — все чітко. Рівна послідовна історія, що охоплює десь два роки. При тому роман скидається на сюрреалістичну фантасмагорію і то питання не технік. Справа в тому, що місія генерала апріорі нераціональна, бо нездійснена: генерал має повернути додому героїв, а повертає натомість злочинців.

Семіотика зламалася, несіть нову.

А от поруч із італійським генералом працює така ж місія з іншої країни, збирає своїх мертвих (це, очевидно, німецька місія). От ті хлопаки не переймаються зайве: гребуть будь-які кістки і продають їх скорботним родичам. Двадцять років минуло, війна закінчилася, всі живі винні однаково, всі померлі — мертві, хто генералові той кістяк, хто генерал кістякові. Генерал полюбляє цитувати "Іліаду", то чим мертві троянці мервіші за мертвих албанців? Після того, як італійські і німецькі генерали, страждаючи від первинного хаосу чи цинічно його використовуючи, звільняють ділянки від решток загиблих, албанці тут же обробляють їх під усяку городину-садовину. Місцеві сушать зуби: провели, мовляв, дегероїзацію землі і в перервах між роботами співають пісень про албанських воїнів, що гинуть в боях давніх воєн. 

"Барабани дощу" були третім романом автора, опублікована книжка 1970 року; "Барабанами дощу" зветься французька версія роману і відтак за нею всі інші, оригінальна назва — "Цитадель". Роман теж відразу переклади французькою, його так само схвально і тепло прийняли: іще одна літературна війна від албанського антивоєнного автора. Після втечі до Парижу Кадаре переробив "Цитадель" і випустив її під назвою "Облога", в новій версії наголос припав на протистояння християн, що замкнулися в цитаделі, і мусульман, які оточили фортецю, тепер це була історія середньовічних релігійних воєн, побільшало відсилок на міф про двобій Давида і Голіафа. Історії, заснованій на історичній події, Кадаре надавав ще більшої алегоричності.    

А тим часом книжка таки розказує про одну з ключових історичних події у самовизначенні Албанії — про облогу Круї. Місто-фортеця в 1190 році стала столицею першої албанської держави — князівства Арберія, а тепер вона захищає послідовників і соратників Скандербега, себто Геогра Кастріоті. Дитиною його віддали заручником до османського султана, він воював за імперію, був мусульманином, але 1443-го повернувся в Албанію, прийняв християнство і підняв антиосманське повстання. Облога Круї 1450 року — один із ключових моментів повстання, Скандерберг змусив зрештою османів зняти облогу, вступивши в союз з Угорщиною. Османи в романі закидають фортецю ядрами, риють підкопи, перекривають воду, випускають заражених чумою тварин. Османи програють.

В "Барабанах дощу" ім’я Скандерберга — одне з двох імен з албанського боку назване вголос; друге — граф Врана, який командував захистом замку. У книжці по черзі говорять ті, хто сховався за стінами і ті, хто стіни штурмують. Але один нюанс. Османи персоніфіковані, названі поіменно, їх можна розрізнити, їх можна запам’ятати (ніби теж красуються медальйонами з номерами, як мертві італійці з попереднього роману): є паша, є хронікер, є поет, є винахідних зброї. Албанці в фортеці — моноліт, це нечленоване "ми" або нечленоване "наші люди", видно здалеку лише одну постать — великого мужа Кастріоті (якого в фортеці, до речі, нема). Від "ми" автори епічних романів пишуть тоді, коли хочуть в "хорі" сховати якогось важливого одного: Ми-албанці в фортеці ховають в своїй масі одного якогось Я-албанця, хто спроможний перемогти зло (і ним може бути кожен, хто виживе в цій війні). 

Серед гробів, які з почестями доставляє на батьківщину генерал, є один особливий — в ньому лежать рештки жінки, повії. В щоденниках солдатів (о боже, скільки вони тих щоденників знайшли, і які вони всі одноманітні) часто згадують мобільний бордель, який дислокувався в кам’яному місті. Солдати, виходячи з бою, ставали чергою під будинком і несли свій розпач і страх, аби виплеснути їх у тіла жінок (що тут навряд добровільно). Одну з них убив місцевий старий, вона звабила його сина, мовляв. Її тіло везе додому генерал, вписавши у список полеглих бійців.

Серед фургонів османів, які оточили фортецю, виділяється один — в ньому за Турсун-пашею, який очолює облогу, подорожує його гарем. Кажуть, саме ці жінки, тілами яких втішається полководець і мріє зробити оцій новенькій юнці сина, з нього, зачатого ледь не в бою, виросте могутній воїн, подейкують в таборі, що саме ці жінки зурочили військо. У фіналі та повозка рушає за обозом, що покинув Крую і рушає на облогу Константинополя, одна з наложниць (яку тут точно недобровільно, але віддано закохана у господаря) втрачає ту дитину війни, що мала стати могутнім чоловіком.

Дуже невипадкові ці паралелі. Якийсь стосунок до істини в останній інстанції, якою володіє оповідач, вони мають. 

Зауважили, що в обох романах ми бачимо Албанію очима тих, хто воліє, аби Албанії не було? Найчастіше саме так його рідні краї в романах Кадаре вивчає читач — у ролі зайд, загарбників і туристів, котрі ніц про Албанію поза тим не знають. Пару років тому в Албанії на державному рівні обговорювали можливість зробити туристичний маршрут за "пам’ятними місцями Кадаре". Авторська іронія вийшла на новий рівень. 

А наостанок іще один екстра-символічний епізод — з "Хроніки в каміні". Найкрасивіший, мабуть, з творів Кадаре, пронизливий і чарівний, це другий роман майстра, написаний в акурат між "Генералом" і "Барабанами".

Кадаре пише роман про своє рідне місто Гірокаста, з якого ідуть одні окупанти і заходять інші, триває Друга Світова, за два тижні місто кілька разів переходить під контроль різних армій. У Гірокасті є одна крива глуха вулиця, що зветься Провулком Божевільних (реальна топографічна назва), про неї ця історія. В центрі розповіді — хлопчина років шести-семи та його ексцентрична (в тому, сенсі, як це поняття розігрує сюрреалізм) родина. Малому до рук потрапив "Макбет" Шекспіра. Він прочитав, перечитав, переписав собі в зошит (історію про насильницьку зміну влади, до речі, якої не уникнути, бо передрекли). І зіпсував собі очі. Тож в одному з фрагментів, де в місто от-от зайдуть чергові окупанти, хлопчик потребує окулярів. Вдягає їх. І тут стає предметом пліток та осуду великої родини і сусідів: "Чому ти, жахливий хлопчисько, не можеш бачити світ таким, яким він є? Проти чого і навіщо ти бунтуєш?". Хлопчик вирішує ніколи-ніколи більше окулярів не знімати. І переписує "Макбета" іще раз, на дурні питання не відповідаючи.