Шпигуни і прибульці. Чого ми не бачимо у справі Єжова

Новинна стрічка рясніє заголовками про те, що перекладач Кабміну виявився російським шпигуном. Перемоголюбы радіють успіху СБУ, зрадофилы обурюються через успіху ФСБ, підсунула своє вухо практично всі переговори уряду. Гиперпатриоты серед тих і інших знову качають національний і мовне питання. Ще б пак, така прекрасна демонстрація, що інородці не можуть і не хочуть дбати про Україну, а російськомовний - є за визначенням російська, як і говорив пан Путін.

Всі разом ворожать, скільки ще агентів Кремля залишаються нерозкритими і продовжують кувати чужу перемогу. І взагалі, доки?! Скільки ще будуть косячить ті, чиєю прямим посадовим обов'язком є захист державних таємниць? Чому на державних посадах опиняються люди, державою торгують, в кінці-то кінців?

Не здивуюся, якщо скоро якийсь не в міру завзятого депутат, бажаючи попіаритися серед патріотичного, але недалекого електорату, виступить з антишпионским законопроектом настільки ж пафосною, скільки і ідіотським. Скажімо, про обов'язкову тотальної люстрації чиновників, які народилися за межами України або перебувають у шлюбі з особами, що з'явилися на світ за кордоном. Або про довічне ув'язнення за замовчуванням для українських громадян, засуджених за шпигунство на користь інших держав (іноземців іноді вийдуть вимінювати, так навіщо ускладнювати процедури?). Без права апеляції, дострокового звільнення та з конфіскацією сімейного майна.

Не здивуюся навіть, якщо цей законопроект приймуть. Але чи вирішить це проблему? Не сподівайтеся. Єдине, до чого це призведе, - незначне збільшення витрат вербувальників. Які, зрозуміло, будуть без особливих труднощів покриті. І потім, наша Феміда разюче великодушна до тих, хто здійснює державні злочини. Та й довести участь у шпигунстві часом непросто - хоча б в силу специфіки методів, якими ці докази здобуті. Ризикувати засвіченням своєї агентури, щоб довести провину агента чужого - що в умовах нашої судової системи цілком ймовірно - чи варто?

У той же час, скандали такого рівня роблять суспільна свідомість - свідомість законодавців - більш сприйнятливим до розширення і без того чималих повноважень спецслужб (чи не цього, до речі, домагалася СБУ, обставивши арешт Єжова по-радянськи незграбною помпою?). Тінь поліцейського держави матеріалізується як раз тоді, коли громадяни погоджуються віддати трошки волі на трохи більшу безпеку.

Ще одна сторона в історії Єжова - як і в аналогічних, колишніх і майбутніх - це питання мотивації. Причини, по яких люди стають на шлях державної зради, як правило, банальні: особисті слабкості і шантаж, авантюризм, жадібність. І хоча сьогодні вдень з вогнем не знайдеш безкорисливих шпигунів, є такі, для кого зростаючий рахунок в банку є лише приємним доповненням до почуттів. До помсти, наприклад. До ненависті. Або причетності до ідеї, яку вважаєш великої. Гордості і любові по відношенню до тієї країни, яка тобою користується. Це теж свого роду патріотизм. Такі патріоти, зрештою, виявляються найбільш успішними шпигунами. Згадайте, як СРСР обзавівся ядерною бомбою. Або поцікавтеся, чому Мордехай Вануну розповів про ядерну програму Ізраїлю. Або загляньте в біографії Ріхарда Зорге, Кіма Філбі і Дмитра Полякова. Ці імена, до незручності зрадофилов, служать непоганим виправданням і для українського уряду, і для українських спецслужб.

З іншого ж боку, ці та багато інших, імена свідчать про те, що спроби держав виховувати лояльність у своїх громадянах часом зазнають нищівного фіаско. Ніхто не застрахований. У тому числі, й Україна. Але чи є шанс знизити ризики в майбутньому? Нерепрессивными методами? Чесно кажучи, не знаю. Але знаю, що є шанс їх збільшити. Особливо якщо намагатися будувати національну державу в багатонаціональній країні. Якщо робити культ з вільно трактованих "традиційних цінностей". Якщо продовжувати индоктринацию молоді за радянськими лекалами - хоч би і з повною заміною пантеону героїв.

Україна знову, як і сто років тому, опинилася перед дилемою управлінців. Питання найчастіше стоїть руба: або патріотичні дилетанти, або вибірково лояльні фахівці (нагадаю, Єжов - один з найкращих перекладачів-синхроністів в країні). В УНР воліли перше, Скоропадський ризикнув зробити ставку на друге. Щоб вирішити, який варіант краще, часу не вистачило ні Республіки, ні Гетьманату. Між тим, культивація еліт - заняття повільне і суєти не терпить.

І успіх не в останню чергу залежить від нашої здатності вибудувати культуру взаємних компромісів - і взаємної толерантності. У фантаста Харлана Элиссона був розповідь про синьому девятиногом інопланетне єврея. До такого екстриму нам, звичайно, далеко - але якщо українська ідентичність не перестане зводитися до музейного набору зовнішність-мова-віра-пол, ми можемо програти знову. Наробивши п'ятих колон з власних фобій.