Отруйники і замовники. Як пов'язані справи про отруєння Скрипалів і Литвиненка з думськими виборами

Нинішній тиждень багатий образливими для Кремля подіями. Слідом за критикою думських виборів, досить, до речі, стриманою, з Європи прийшли дві новини з розділу кримінальної хроніки.

По-перше, британська поліція вперше офіційно назвала імʼя третього росіянина, який, на її думку, брав участь в отруєнні Сергія і Юлії Скрипалів. Підозрюваного, який координував дії Мішкіна- "Петрова" і Чепіги-"Боширова", звати Денис Сергєєв, а в операції проти Скрипалів він був задіяний під імʼям Сергій Федотов. У тому, що всі троє — офіцери ГРУ, які виконували завдання, а не діяли за особистою ініціативою, у поліції немає сумнівів.

По-друге, ЄСПЛ визнав російську владу винною в отруєнні в 2006 р. полонієм-210 Олександра Литвиненка, знизивши статус його отруйників, Андрія Лугового і Дмитра Ковтуна, до простих виконавців. Звичайно, той факт, що команда щодо усунення Литвиненка, як і у випадку зі Скрипалями, надійшла з Кремля, а Луговий і Ковтун не відчували до нього особистої неприязні, був очевидний і раніше. Але очевидність і судовий вердикт — зовсім не одне і те саме.

Ніяких реальних впливів на Росію ці заяви очікувано не мали. Дмитро Пєсков заявив, що російська влада "не готова прислухатися" до рішень ЄСПЛ і "навряд чи ЄСПЛ володіє якимись повноваженнями або технологічними можливостями володіти інформацією з цього приводу". До того ж "досі немає жодних результатів цього розслідування, тому робити подібні твердження ну як мінімум голослівно". По темі Скрипалів і Федотова Москва просто відмовчалася, утім, і там російська позиція зводиться до глухого заперечення. Що ж до виборів, то їх тему віддали Марії Захаровій, яка почала погрожувати Туреччині за невизнання голосування в Криму, обізвала всіх критиків виборів "русофобським хором" і заявила про провал усіх спроб їх дискредитації. Словом, все йде, як зазвичай: Росія, в традиціях СРСР, постає в гордовиту позу протистояння "світовому імперіалізму".

Але безліч окремих випадків косплея покійного Союзу неминуче повинні злитися воєдино, перейшовши у нову якість. І ось, ще до виборів — 16 вересня, оглядач ІА REGNUM Михайло Демурін написав, що прийдешнє невизнання їх результатів усім іншим світом було б "для умонастроїв в Росії навіть корисне".

Звичайно, репліку Демуріна більшість людей зі здоровим глуздом не помітили, оскільки REGNUM в російському інформаційному полі займає те саме становище, що Жириновський в російській політиці. Але недооцінювати їх, і REGNUM, і Жириновського, теж не слід. Вони завжди адресуються до авангарду російського суспільства — тієї його частини, яка вже досягла градуса неосудності, запланованого Кремлем для Росії загалом. Саме на цьому авангарді і обкатуються гасла, які сьогодні здаються божевільними, а завтра стануть частиною офіційної риторики.

У цьому розвороті "чим гірше, тим краще" теж немає нічого несподіваного. Демонструючи одуреному населенню світ, хто ненавидить Росію за її нечувані успіхи, закликаючи до обʼєднання проти зовнішніх ворогів і виявлення іноземних агентів і пояснюючи необхідність ще сильніше затягнути паски русофобськими підступами, Кремль може домогтися найкращої керованості російським суспільством через специфіку останнього. До того ж такий стиль управління за великим рахунком мінімізує психологічні навантаження, які це суспільство відчуває. Звичне протистояння ворожому оточенню стає фундаментом тієї самої радянської безтурботності, про яку тужать десятки мільйонів росіян, співаючи хором "поверніть Сталіна".

Отже, Росія природним чином схлопується і самоізолюється, як чорна діра, а в ролі сфери Шварцильда, за межі якої не може вийти жоден промінь світла, виступає "сфера Путіна-Сталіна" — ідеологічна конструкція, що окреслює межі "русского мира", за яким тягнеться світ русофобський, і, на щастя для кожної російської людини, ним недосяжний. Кінцева станція такого схлопування — Радянський Союз, на шляху до якого буде закритий виїзд з країни, відрубаний від загальносвітового Рунет, повернутий у неконвертований стан рубль, з неодмінною кримінальною статтею за володіння іноземною валютою, і витіснені за межі Росії або посаджені всі, хто не зможе прийняти новий старий порядок речей як найбільш здоровий, природний і найкращий для "нової історичної спільності — багатонаціонального російського народу". Усе це вже було, утім, досвід радянської ізоляції теж був історично для Росії далеко не першим.

Але є і ряд нюансів, що ставлять під сумнів повторення старого російського циклу.

Російські цикли добре відомі. Самоізоляція веде до зміцнення вертикалі влади, але водночас і до занепаду, економічного і технологічного. Економічна катастрофа викликає зміну курсу і відкриття чергового вікна у Європу, від петровських реформ до експорту "пролетарської революції", а потім — спроби реекспорту продуктів, створених на основі імпортованих з Європи технологій та ідей. І якщо в плані економіки все обмежується нарощенням експорту сировини на основі оновлення технологій, то ідеологія, що експортується з Росії, незмінно виявляється спробою розвороту світу у вчорашній день. Далі йдуть спроби захоплення під гаслами "Час, назад!" частини території сусідів, повна ізоляція від решти світу, зміцнення вертикалі влади, що розпустилася за роки відкритості Заходу, і впевнений рух до нової економічної катастрофи. Вся постординська історія Росії складається з таких циклів, які набувають раз за разом усе чіткіших обрисів. При цьому для зовнішнього світу Росія незмінно залишається самокерованою колонією з непомірними амбіціями, що, втім, не заважає їй виступати в якості постачальника сировини. Загалом, такі цикли влаштовували всіх, за винятком хіба що найближчих сусідів Росії, що ставали жертвами її агресії під час чергової фази стиснення. На східному кордоні все відбувалося в рамках тих же циклів, але піки агресії і експансії припадали на періоди технологічного оновлення.

Чи можна сказати, що Росія і зараз входить у фазу самоізоляції в межах такого циклу? І так і ні. Вхід в самоізоляцію разом з хвилею консервативної агресії, спрямованої на Захід, безсумнівно, в наявності. Але подальші події можуть піти за іншим сценарієм, без подальшої катастрофи і виходу з ізоляції для технологічного ривка, оскільки в гру вступила нова сила. Світ вступив в епоху корпоратизації, коли держави, перевантажені територіальними і соціальними проблемами, стають неконкурентоспроможними, втрачають провідну роль, поступаючись її міжнародним корпораціям, і відходять на другий план, перетворюючись, по суті, в анахронізм. Цей процес супроводжується демонтажем соціальних зобовʼязань і міжнародного права. У таких умовах ультраконсервативна ідеологія, експортована Кремлем, в поєднанні з інтенсивною корумпованістю ним західних еліт, виявляється затребуваною більшою мірою, ніж будь-коли раніше.

При цьому суперечка про те, чи схожий Путін на Сталіна, а Сталін — на Івана Грозного, свідомо позбавлена будь-якого сенсу. Мова йде не про персоналії, а про ступінь затребуваності антидемократичної клієнтелли, в рамках якої і намальовані вибори, і ліквідація політичних противників є нормальним явищем. Інакше кажучи, в умовах настання корпоративізму Росія може виявитися не ізгоєм, а, навпаки, ідеологічним маяком. Щось подібне вже траплялося в період від 100 до 70 років тому, але необхідні умови тоді ще не дозріли, і морок "держави робітників і селян" впасти. Зараз цього може і не статися.

Звичайно, ідеологічним центром корпоративної реформації Росія не стане — вона занадто відстала і її роль у світі незначна. Але інструментом в антидержавній грі корпорацій вона цілком може стати. Схоже, що першою спробою розіграти російську карту для посилення позицій корпорацій і послаблення європейських держав стало штучне зростання газових цін в Європі, розвиток подій навколо якого обіцяє бути надзвичайно цікавим, вийшовши далеко за межі мізерних ігор Кремля.