Сірі кардинали. Як менеджери впливають на музикантів і творять із них легенд

Насправді Том Паркер був не тільки найвідомішим і найшанованішим музичним менеджером свого часу (принаймні до появи "Бітлз", справи яких вів Браян Епстайн), але й найтаємничішим. За легендою, яку він сам і написав, Паркер народився у Західній Вірджинії – і рано залишився сиротою. Щоб не померти з голоду, юний Паркер умовив бродячий цирк дозволити приєднатися — через роки він опинився в Тампі, штат Флорида. Там він одружився на розлученій жінці, яку звали Мері Мотт — став розсудливим і перестав мотатися по Америці. Разом з кількома молодими людьми, яким було байдуже, чим заробляти на життя, Паркер став ловити бродячих собак – для Товариства мешканців Тампи. Ним був організований приватний притулок, і прямо над розплідником для відловлених тварин, Том отримав квартиру, за яку не платив жодного цента.

Тоді ж Паркер відкрив цвинтар для домашніх тварин – але його бурхлива діяльність не обмежилася собаками, він зайнявся ще й кантрі-співаками. Музика кантрі в той час, на початку сорокових, потроху перетворювалася на справжню золоту жилу в комерційному сенсі — а виконавців кантрі на Півдні, яким на шляху до слави потрібно було заступництво розумного джентльмена, на той час було достатньо.

Під кінець Другої світової Том познайомився зі співаком Едді Арнолдом — той виконував свій репертуар важким баритоном, але при цьому примудрявся бути мелодійним, так мало хто співав у столиці кантрі, місті Нешвіллі. Паркер інтуїтивно відчув, що у 26-річному Арнолді є щось, заради чого йому самому варто кинути займатися іншими, і зосередитися виключно на Едді та його розкручуванні. Так починалася дорога Паркера до великого шоу-бізнесу.

Насправді все було не зовсім так. Справжнім ім'ям Томаса Паркера було Андреас (або Дрієс) Корнеліс ван Кюйк і народився він зовсім не в Західній Вірджинії, а на півдні Нідерландів, у місті Бреді – і був п'ятою дитиною у багатодітній родині. Сім'я жила бідно – батько працював візником, і грошей для того, щоб прогодувати себе, дружину та дев'ятьох дітей відчайдушно не вистачало.

Том, він же Дрієс, дійсно з дитинства дуже любив тварин – і навіть зовсім маленьким намагався зайнятися дресируванням коней, щоб потім організувати свій власний цирк. Коли в Бреду приїхав справжній цирк – сім'ї ван Бевер, юний Дрієс продемонстрував свою ручну ворону, яка слухняно сиділа у нього на плечі і… цапа, здатного підніматися сходами. Хлопчик упросив ван Беверів взяти їх до себе в цирк на весь час їхнього перебування в Бреді — він готовий був виконувати будь-які завдання.

Потім цирк поїхав, а Дрієса тим часом вигнали зі школи – він був уже у ранньому підлітковому віці. Хлопець став допомагати батькові на стайні — так тривало до його смерті 1925-го. Після цього Дрієс жив з дядьком у Роттердамі, працював у доках до знемоги і одного разу йому вдалося влаштуватися на пароплав, який курсував між Голландією та Штатами. То була доля. Одного разу Дрієс не повернувся з рейсу – через деякий час його дядько отримав листа від якоїсь родини з Голландії, яка жила в штаті Нью-Джерсі. У листі повідомлялося, що з Андреасом усе гаразд, що він живе з ними під одним дахом – але сам не виявив бажання написати.

Майбутній Том Паркер таки ще раз повернувся до Бреди наприкінці двадцятих – якраз на день народження своєї мами. Після цього знову покинув Голландію, вже назавжди, на вантажному судні дістався Штатів – і опинився в Атланті. Там йому вдалося з фальшивими документами записатися в армію – набирали добровольців для служби на Гавайських островах.

Дрієс, не маючи насправді ні паспорта, ні тим більше американського громадянства, служив у Форт-де-Рюссі, потім у Форт-Шафтері біля Гонолулу – у підрозділі протиповітряної оборони. У Форт-Шафтері ним командував капітан Томас Р. Паркер і саме звідси Дрієс вперше відправив лист сім'ї до Нідерландів – він був підписаний як Томас Паркер. На початку тридцятих він посилав матері чеки завжди рівно на 5 доларів. Останній лист і останній чек від Андреаса прийшли 1932-го – відтоді зв'язок із голландськими родичами був перерваний.

Тоді ж Дрієса перевели служити у Флориду, де він травмував коліно – що дозволило йому комісуватись та залишити службу. Молодий чоловік опинився в Тампі, там він справді познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мері – яка була старша за нього на чотири роки, двічі встигла побувати заміжня і ростила дитину від першого шлюбу. Мері заробляла на життя, торгуючи цигарками у кіоску на місцевому ярмарку.

У Тампі Дрієс, який уже став називати себе Томом Паркером, і справді став начальником департаменту з вилову собак — хоча якщо вірити його власним словам, йому спочатку доводилося торгувати хот-догами, і навіть горобцями, яких він фарбував у жовтий колір і видавав за канарок. Це був час Великої Депресії — і, як згадував Паркер, іноді йому і Мері доводилося жити на 1 долар на тиждень.

У середині сорокових Паркер зацікавився шоу-бізнесом, і можливостями, які відкривала музична кантрі-сцена — 1944-го він справді знайомиться зі згаданим співаком Едді Арнолдом і стає його менеджером, переїхавши Нешвілл. Не обмежившись Арнолдом, Паркер зайнявся справами співака Генко Сноу – але його головна знахідка була попереду.

У 1955-му Паркер звернув увагу на співака з Мемфіса, якого звали Елвіс Преслі – він уже рік записувався на студії "Сан", яка належала Сему Філіпсу. Саме Філліпс, по суті, відкрив Елвіса і перша ж пісня Преслі, випущена у 1954-му на "Сан", сингл "That's All Right", стала сенсацією, принаймні, у південних штатах – така собі зухвала, зіграна на недозволенні швидкості суміш білого кантрі та афроамериканського блюзу, те, що незабаром назвуть рок-н-ролом.

Більшість людей, які вперше почули пісні Преслі по радіо, були впевнені, що співає чорний хлопець – у тому числі й полковник Том Паркер (так, "полковником" він став у 1948-му році – таким почесним званням його нагородив губернатор Луїзіани Джиммі Девіс, на знак подяки за підтримку Паркера у виборчій кампанії). Коли ж полковник дізнався, що хлопець насправді білий, а потім, при особистій зустрічі, переконався у його неймовірній харизмі, то одразу просік, що Елвіс може стати не просто всеамериканською, а міжнародною зіркою – і заробляти при цьому мільйони.

У Преслі був контракт із Семом Філіпсом і "Сан рекордс" — він був підписаний Преслі та його батьками (Елвісу ще не було двадцяти одного) у липні 1954-го, терміном на рік. Коли цей термін минув, промоутер і діджей Боб Ніл, давній знайомий Філіпса, уклав з останнім угоду про те, що він буде менеджером Преслі, згодом було підписано новий контракт.

Але після першої зустрічі з Паркером у 1955-му Преслі погодився, щоб той займався організацією його майбутніх концертів – і, по суті, того року Ніл і Паркер працювали разом над розкручуванням Елвіса. Боб Ніл залишався офіційним менеджером Преслі, тоді як полковник Паркер тепер вважався "спеціальним радником" Преслі та Ніла — з цього приводу в серпні 1955 року теж був підписаний черговий контракт. Згідно з його умовами, полковник отримував ексклюзивні права на 100 влаштованих ним концертів Елвіса протягом наступного року, за кожні з яких Преслі мав отримати гонорар у 200 доларів.

Тим часом Елвіс був на піку творчої форми і його пісні, які все ще записувалися на студії "Сан" разом з гітаристом Скотті Муром (який зробив для прославлення і навіть демонізації рок-н-рольної гітари майже стільки ж, скільки і Чак Беррі), Біллом Блеком, який грав на контрабасі і барабанщиком Ді Джеєм Фонтаною, який приєднався до них трохи пізніше, розліталися на Півдні блискавично.

У наступні кілька місяців Паркер займався тим, що витісняв Боба Ніла, до того ж він був зацікавлений у тому, щоби викупити контракт Елвіса у Сема Філліпса. Філіпс зазнавав фінансових труднощів, тому теж був не проти продати цей самий контракт – але за нечувану на той час суму в 40 тисяч доларів. Полковник погодився — він був упевнений, що йому вдасться переконати якийсь великий лейбл викупити контракт Преслі у Філліпса. А саме угода з великою, всеамериканською звукозаписною компанією, дозволяла б Преслі стати по-справжньому знаменитим.

Паркеру вдалося переконати керівництво лейбла "RCA" в тому, що Елвіс — артист майбутнього, і в листопаді того ж 1955 "RCA", одна з провідних фірм грамзапису в Штатах, купила контракт Преслі у "Sun records". Тепер, завдяки зусиллям Паркера, перед Елвісом були відчинені всі двері — адже рік з гаком тому він зайшов у маленьку провінційну студію Філіпса, щоб записати гнучку платівку в подарунок мамі.

У березні наступного року закінчувався строк контракту Преслі з Бобом Нілом — той не став його продовжувати, про що він домовився з полковником ще в листопаді. Ніл просто не міг тягатися з Паркером і з усіма його хитрощами — головним з яких було те, що він спочатку прикидався набагато простішим, ніж був насправді. У тому ж місяці було підписано ще один контракт Паркера з Преслі – тепер полковник був не лише єдиним та ексклюзивним радником, а ще й особистим представником та менеджером. Згідно з контрактом, Паркер отримував комісійні у розмірі 25 відсотків доходів Елвіса – але пізніше ці відсотки лише зростали.

Тим часом, сингл Преслі "Heartbreak Hotel", записаний і випущений вже на "RCA Victor" — ні на що не схожа, з геніальними порожнечами у виконанні, що звучить дивно та гіпнотично, пісня, продалася майже мільйонним тиражем. "Готель розбитих сердець" посів перше місце стразу у трьох національних чартах — поп-музики, кантрі та ритм-н-блюзу. Такого ще не вдавалося нікому.

Паркер пообіцяв Преслі, що він зніматиметься у Голлівуді – і дотримався слова. Він домовився про проби на кіностудії "Парамаунт" — і того ж року Елвіс почав зніматися у своєму першому фільмі, "Love Me Tender". 21-річний Преслі дещо наївно розраховував на кар'єру серйозного актора – але піддався на вмовляння Паркера співати у кадрі. Полковник вважав, що таким чином пісні розкручуватимуть та просуватимуть фільм, а фільм – пісні. Формула такої подвійної промоції спрацювала — однойменна з фільмом пісня "Love Me Tender" розійшлася ще більшим тиражем, ніж "Heartbreak Hotel". На вимогу Паркера, тепер ця сама формула застосовувалася завжди – і не дивлячись на рідкісні удачі, на кшталт відмінних фільмів "Тюремний рок" (1957) або "Король-креол" (1958), кінокар'єра Преслі як справжнього драматичного актора, по суті, була занапащена ще на самому початку.

Так, наприкінці 1956-го, завдяки зусиллям Паркера (крім іншого, були організовані виступи на найпопулярніших американських телешоу того часу) Елвіс став зіркою міжнародного масштабу, одним із найвідоміших співаків на планеті – але його цікавили лише гроші, а в музиці та пошуках Преслі він не розумів зовсім нічого.

Саме Паркер переконав Преслі йти в армію і служити "як усі", коли йому прийшла повістка у 1958-му – менеджер був переконаний, що це піде лише на користь іміджу та популярності його підопічного. Але що важливо – Паркер побоювався, що якщо він "відмаже" Елвіса від служби, то спливуть деталі того, яким чином він сам потрапив до лав збройних сил на Гаваях. До того ж, на той час Елвіс почав потроху бунтувати проти полковника – і той думав, що його служба трохи остудить.

Преслі прослужив два роки в Німеччині, повернувся до Штатів, і, на думку більшості його перших шанувальників, вже ніколи не був колишнім. Джон Леннон, життя якого змінила та сама "Heartbreak Hotel", після смерті Преслі в 1977-му зауважив — "Елвіс помер ще в 1958-му, коли відплив до Німеччини". Насправді, якщо бути об'єктивним, у кар'єрі Елвіса було ще кілька відмінних періодів – на початку шістдесятих він випустив парочку чарівних і дуже еклектичних платівок (зокрема, "Elvis is Back!" та "Pot Luck"), а наприкінці десятиліття буквально народився наново у творчому розумінні. Тоді, в 1968-му, він записав для телебачення відмінне шоу "Elvis" (відоме у наш час також як "Comeback Special"), а через рік вийшов один із найкращих його альбомів — платівка "From Elvis in Memphis", запальна і в водночас чуттєва та мудра робота дорослого музиканта, який знову відчув приплив натхнення.

Але Преслі так і не виступив у Європі – як давно мріяв та про що завжди було багато розмов. За всю свою двадцятирічну кар'єру Елвіс взагалі практично не давав концертів за межами Штатів – окрім кількох виступів у Канаді. Чому? Насамперед, у такому разі Паркер обов'язково мав би їхати з ним – а він побоювався залишати Америку, оскільки в нього все ще не було громадянства. По суті, він був тим же нелегалом, що прибув до Штатів на вантажному судні в двадцятих.

Існує думка, що Елвіса занапастили зовсім не прописувані лікарями ліки та наркотики, а поганий менеджмент. У цьому є частка правди – у сімдесяті роки Паркер влаштовував, незважаючи на здоров'я Преслі, що похитнулося, один тур за іншим, з метою поправити своє і свого підопічного фінансове становище. До того часу полковник став затятим гравцем і міг спустити ціле багатство у Лас-Вегасі – ну а Елвіс, не замислюючись, витрачав гроші, у тому числі і на своїх друзів або просто випадкових людей, яким, як йому здавалося, була потрібна допомога. У день своєї смерті Елвіс мав летіти вечірнім рейсом з Мемфісу до Портленду – черговий концерт, початок чергового туру. Але надвечір 16 серпня 1977-го Преслі вже співав тих небесах, куди неспроможний був піднятися жоден літак. Полковник Том Паркер пережив Елвіса на двадцять років.

Брайан Епстайн

Як і самі "Бітлз", їхній майбутній менеджер Брайан Епстайн був ліверпульцем, але походив із багатої та поважної єврейської родини – його дід Айзек приїхав з Польщі на початку ХХ століття і відкрив один із найкращих у місті меблевих магазинів. У тридцятих роках на чолі сімейного бізнесу став старший син Айзека і батько Брайана, Гаррі Епстайн — він насамперед купив ще один магазин, який торгує музичними інструментами та приладдям. Пізніше, вже завдяки зусиллям Брайана Епстайна, це місце на Волтон-роуд стало найкращим магазином платівок у Ліверпулі.

Взагалі, до того як він став успішним торговцем платівками і задовго до зустрічі з "Бітлз" Епстайн вважав себе невдахою. Він народився у 1934-му, був старшим сином у родині Гаррі та Куїні Епстайнів, але довгий час не виправдовував ні їхні надії, ні свої власні сподівання.

У десять років його виключили із платної приватної школи – за неуважність, непосидючість та взагалі за низький рівень розвитку. Але, як згадував сам Браян, це було лише офіційним формулюванням, насправді приводом для вигнання із престижної школи було те, що він малював на уроках оголених жінок. Пізніше Епстайн став бачити у своєму виключенні — як і багато в чому — прояв антисемітизму.

Потім Брайану довелося змінити ще кілька навчальних закладів. В одному з останніх, приватній школі в Шропширі, Епстайн почав захоплюватися живописом і був найкращим на заняттях з мистецтва – його єдині успіхи у навчанні. Тоді він вирішив стати дизайнером одягу – але батько написав йому у листі, що ця справа не варта чоловіка. У цей час він також плекав мрії стати актором – і навіть зіграв роль Христофора Колумба у шкільному спектаклі. Брайан був настільки гарний у своїй ролі, що його навіть не впізнала мати, яка перебувала в залі – проте Епстайн покинув цю школу перед тим, як йому виповнилося шістнадцять. Він вирішив працювати – для початку у сімейному меблевому магазині. Вже на другий свій робочий день він зарекомендував себе з найкращого боку — продавши одній дамі дорогий обідній стіл, хоча та зайшла для того, щоб купити невелике дзеркало.

Брайан отримував задоволення від роботи, виявив себе як чудовий оформлювач вітрин, але в грудні 1952 його призвали в армію. Він був посереднім учнем, але солдат із Епстайна вийшов ще гірше. Прохання Браяна направити його у військово-повітряні сили було задоволено – він виконував обов'язки клерка у службі зв'язку. Епстайн ледве освоїв насилу стройову підготовку, але при цьому сподівався, що його оберуть для участі в коронації Єлизавети II у червні 1953-го – цього не сталося, і Брайан того знаменного дня оглушливо напився з горя.

Брайн в армії часто видавав себе за офіцера, коли вирушав до Лондона – за що в результаті отримав суворе стягнення. Він взагалі не був здатний виконати навіть найпростіше завдання — через рік служби його демобілізували за станом здоров'я. На щастя для Епстайна, психіатри визнали його непридатним до військової служби. Він повернувся до Ліверпуля, знову почав торгувати в магазині, але потім згадав про свою мрію стати актором, зірвався з місця – і, на подив багатьох, у тому числі й самого себе, вступив до Королівської академії драматичного мистецтва. Це трапилося саме тоді, коли її закінчував один із найшанованіших у майбутньому британських акторів, Пітер О'Тул. Але Брайан недовго там провчився — ситуація стала занадто нагадувати йому шкільну і в результаті він дав слабину і піддався вмовлянням батька повернутися в сімейний бізнес.

У той же час Браян остаточно зізнався в тому, що він — гей. П'ятдесяті роки були зовсім іншим часом – і Епстайн намагався приховувати свою орієнтацію, до того ж явно комплексував із цього приводу. Але Ліверпуль був не найбільшим містом, чутки поширювалися швидко – до того ж одного разу Брайан зазнав нападу з подальшим пограбуванням у чоловічому громадському туалеті, місці зустрічей гомосексуалістів, а потім нападник почав його шантажувати. Епстайна вже заарештовували в Лондоні за сексом біля станції лондонського метро – до 1967 року сексуальні зв'язки між чоловіками в Англії вважалися кримінальним злочином. Після суду, на якому він не визнав себе винним, Браяна було засуджено умовно, з двома роками випробувального терміну.

Ну а в сімейному магазині платівок, яким тепер завідував Брайан, справи йшли якнайкраще – настільки добре, що незабаром його по праву стали називати найкращим подібним магазином на півночі Англії, з найбільшим асортиментом. Ептстайн справді захопився цією справою – і працював з восьмої ранку до пізнього вечора. У нього було правило — не випускати з рук жодного клієнта, і навіть якщо потрібної платівки не виявлялося, незмінно робилося замовлення фірми з подальшою доставкою.

Коли в жовтні 1961-го року в магазин Брайана зайшов юнак і попросив сингл My Bonnie групи з дивною назвою "Бітлз" — у Епстайна такої не виявилося. Він почав шукати, і врешті дізнався, що платівка записана в Німеччині – і була насправді синглом співака Тоні Шерідана, а ці самі "Бітлз", позначені на обкладинці як "The Beat Brothers", просто йому акомпанували і виконували партії бек -вокалу. Крім того, Брайан із подивом дізнався, що "Бітлз" були не лондонським, а місцевим, ліверпульським гуртом, регулярно виступали зовсім недалеко, в клубі "Кеверн", і користувалися популярністю у молоді Ліверпуля. Той хлопець виявився не єдиним, кому був потрібний запис "My Bonnie" — і Епстайн замовив 200 екземплярів платівки. Крім того, він вирішив сходити до "Кеверну" подивитися на групу.

Браян був далекий від рок-н-ролу та його ліверпульського варіанта – мерсі-біта, його улюбленим композитором був Сібеліус. Але неохайні, одягнені в шкіряні штани та куртки "Бітлз" на маленькій сцені темного підвального приміщення справили на нього величезне враження — а від Джона Леннона, який виглядав досить суворо, він просто не міг відвести очей.

Епстайн став регулярним відвідувачем "Кеверн", і вже в грудні 1961-го загорівся бажанням стати менеджером "Бітлз". Він запросив Джона Леннона, Пола Маккартні, Джорджа Гарісона та барабанщика Піта Беста на зустріч до свого магазину. Усі прийшли вчасно, окрім Маккартні. Коли минуло вже півгодини марного очікування, Джордж нарешті зателефонував Полу — з'ясувалося, що той приймає ванну. У січні 1962-го нарешті було підписано контракт на п'ять років – точніше він був підписаний усіма, крім Епстайна. Так, через кілька років Брайан фактично був менеджером найпопулярнішої групи на планеті — але той перший контракт так і не був підписаний.

Насамперед Епстайн переконав бітлів змінити шкіряні куртки на однакові костюми і категорично заборонив їсти та курити на сцені. У музику він не втручався. Зі сценічним іміджем Браян розібрався швидко – але в іншому терпів невдачі. Він домовився про прослуховування на фірмі "Decca" у Лондоні — воно виявилося безрезультатним, мало того, на лейблі заявили, що "групи гітаристів виходять із моди". Але Епстайн зробив собі копію запису їхнього прослуховування на "Декці" — і з цією плівкою став один за одним обходити всі офіси фірм звукозапису в Лондоні. Відмова йшла одна за одною – але в результаті йому нарешті вдалося зацікавити людину з лейбла "Parlophone", Джорджа Мартіна. "Бітлз" на той час перебували на своїх чергових клубних гастролях у Гамбурзі — Брайан послав їм телеграму, в якій повідомляв про свої успіхи і просив готувати нові пісні.

Джордж Мартін порадив "Бітлз" змінити барабанщика і став продюсером їхніх записів — яким залишався до кінця шістдесятих. Знайомство з Мартіном, а також те, що він переконав великий американський лейбл "Capitol" випустити сингл "Бітлз" з піснею "I Want To Hold Your Hand" (який зайняв перше місце) стали його головними успіхами на посаді менеджера групи.

В іншому він часто робив помилки — але "Бітлз" з ним пов'язувала дружба, а не просто ділові відносини, тому "бітли" не збиралися міняти свого менеджера. У 1966-му, коли музиканти одноголосно вирішили припинити гастролювати, Епстайн відчув себе не при справі, навіть зайвим – і без того схильний до депресій, Брайан почав відчувати найважчі душевні муки. У серпні 1967-го, коли "Бітлз" перебували в Вельсі на лекціях індійського засновника трансцендентальної медитації Магаріші Магеш Йоги, Епстайн був знайдений мертвим у своєму ліжку. Офіційною причиною смерті було випадкове передозування снодійним – до того ж у його крові було виявлено алкоголь. Епстайну було 32 роки — його смерть у якомусь сенсі була початком кінця і для "Бітлз".

Пітер Грант

Найжорстокішим по відношенню до ворогів і конкурентів, і в той же час найвідданішим і найнадійнішим для своїх підопічних був, безсумнівно, Пітер Грант, менеджер "Led Zeppelin". Зі зростом більше 180 сантиметрів і вагою в 140 кілограмів він у всіх сенсах справляв враження людини-гори – і музиканти "Лед Зеппелін" завжди відчували себе в безпеці за його спиною.

Грант почав працювати у тринадцять років – на фабриці листового заліза. Потім він змінив безліч робіт, але завжди намагався бути ближче до шоу-бізнесу – він був робітником сцени, вибивалою в нічних клубах, борцем, який виступав під гучним старомодним псевдонімом Граф Массімо. Наприкінці п'ятдесятих і на початку шістдесятих Грант навіть майнув у кількох класичних фільмах – наприклад у "Клеопатрі" він зіграв охоронця у палаці, але його імені в титрах, зрозуміло, не виявилося.

Тоді ж Грант почав займатися організацією гастролей в Англії заокеанських піонерів рок-н-ролу — від Літл Річарда до Чака Беррі. Наприкінці 1966 року ще один лондонський імпресаріо, Саймон Нап'єр-Белл запропонував йому стати менеджером своїх клієнтів — гурту "The Yardbirds". Тоді в "Ярдбьордз" на гітарах грали Джиммі Пейдж і Джефф Бек, вони перебували в постійних гастрольних роз'їздах Америкою, але взагалі йшло до розпаду колективу. Грант особливо здружився з Джиммі Пейджем – і коли "Ярдбьордз" остаточно розвалилися в 1968-му, а Пейдж залишив право на назву та гастрольні зобов'язання, Грант автоматично ставав менеджером тієї нової групи, яку збирав Джиммі.

Ця група, яка називалася спочатку "The New Yardbirds", а потім "Led Zeppelin" і до складу якої, крім Пейджа, тепер входили вокаліст Роберт Плант, басист і клавішник Джон Пол Джонс і барабанщик Джон Бонем, виявилася однією з найуспішніших груп кінця шістдесятих та наступного десятиліття. За геніальну здебільшого музику відповідали учасники "ЛЗ", за решту відповідав Пітер Грант.

Він беззастережно вірив у своїх підопічних і робив усе можливе для їхнього успіху. Для початку він уклав контракт з американським лейблом "Atlantic" — одним із найвигідніших в історії шоу-бізнесу. Чудово знаючи американський ринок, він організовував для гурту виступи на найважливіших для привернення уваги концертних майданчиках – причому знову ж таки, на найсприятливіших для групи умовах, коли гроші йшли до кишені саме музикантам, а не місцевим промоутерам.

Грант був великим противником бутлегів — піратських записів концерту з аудиторії, і особисто вистежував у натовпі підозрілих особистостей з мікрофонами та магнітофонами, а знайшовши таких, розбивав апаратуру вщент. Якось Пітер, щоправда, перестарався – розбивши апаратуру уважної людини у Ванкувері. Виявилося, що її послала місцева влада – заміряти рівень гучності на виступі "Лед Зеппелін".

Грант і музиканти гурту не підписували жодних контрактів – лише стара добра джентльменська угода, скріплена рукостисканням. Але він залишався вірним "Лед Зепелін" до самої смерті барабанщика Джона Бонема в 1980-му і наступного неминучого розпаду групи. На початку вісімдесятих Грант відійшов від справ і став вести життя самітника – але в дев'яностих знову став з'являтися на публіці. У листопаді 1995-го він помер від інфаркту – востаннє його бачили на лондонському концерті Джиммі Пейджа та Роберта Планта, які знову почали виступати разом як дует.