Сім фільмів з рок-кумиром. Від успіху Боуї до провалу Макаревича
На минулому тижні в Києві стартували покази в рамках проекту "Нове британське кіно". Серед представлених публіці картин багато свіжих фільмів - від соціальної драми "Я, Деніел Блейк" до чорної комедії "Війна проти всіх". На цьому фоні особливо виділяється аж ніяк не новий фільм "Людина, який впав на Землю". Справа в тому, що в цьому році фантастична драма Ніколаса Роуга відзначає 40-річний ювілей, не згадати про яку організатори не могли. Дійсно, "Людина..." - культова класика, своїм успіхом зобов'язана, насамперед, вражаючою акторській роботі музичної легенди Девіда Боуї, який помер у січні цього року. Однак не один Боуї блищав на екрані в останні 50 років - прикладів, коли рок-зірок чекав приголомшливий успіх у кіно, предостатньо. Як, втім, і прикладів "блискучих" провалів. "ДС" згадала про картинах, який отримав популярність завдяки участі в них рок-музикантів. Щоправда, як свідчить історія, присутність зірки ще не гарантує успіху картини.
"Людина, який впав на Землю" (1976)
У середині сімдесятих Боуї перебував у статусі суперзірки по обидві сторони Атлантики, а також по праву вважався найартистичнішим рок-музикантом. До 1975-го року, коли почалася робота над картиною, Боуї вже не менше чотирьох разів кардинально змінював не тільки зовнішній образ, а й взагалі сам підхід до творчості. Здавалося - а найімовірніше, так воно і було - музикант кожен раз винаходив, вигадував нового себе, риючись у схованках власної натури і витягуючи звідти необхідні деталі для чергового альтер его. Він побував і хлопчиком зі стриженої чубчиком і при галстучке, распевающим пісеньки про "веселих гномів" і "гумовий оркестр", і волохатим хіпі, сочиняющим потойбічні гімни про "дивних космічних пригодах". По-справжньому знаменитим його зробила образ Зіггі Стардаста, космічного прибульця з волоссям морквяного кольору і власної рок-групою "Павуки з Марса". Не дивно, що режисер Роуг, задумавши зняти історію про харизматичного і, ясна річ, дивному інопланетянина, яка прилетить на Землю і заснував тут могутню бізнес-імперію, насамперед згадав про Боуї. Музиканта, тим не менш, тоді не дуже цікавив кінематограф - він щоразу відмовлявся від пропозицій як Роуга, так і інших режисерів. Але Роуг виявився найбільш настирливим. Одного разу, повернувшись з чергових гастролей, Боуї застав режисера сплячим за столом його кухні - Роуг забрався в будинок музиканта і стеріг його, збираючись продовжити вмовляння знятися в "Людині...". Вид виснаженого заснулого режисера так розчулив Боуї, що він все-таки погодився взяти участь у зйомках. Ключова сцена фільму, стала кінокласикою: інопланетний герой Боуї дивиться одночасно кілька десятків телевізорів, налаштованих на різні програми, вбираючи у собі весь світовий хаос. В результаті у прибульця, спочатку захопився тим, що відбувається, трапляється щось на зразок нападу. Після цього Боуї, серед іншого, зіграв вампіра і в "Голоді" Тоні Скотта, і Понтія Пілата в "Останній спокусі Христа" Скорсезе. Одна з останніх ролей музиканта - винахідник Ніколя Тесла у фільмі "Престиж".
"Подання" (1970)
За сім років до Боуї, в 1968-му році, 25-річний вокаліст "Роллінг Стоунз" Мік Джаггер теж піддався на вмовляння того ж Роуга. Той разом з продюсером і режисером Дональдом Кэммелом задумав зняти гранично реалістичну картину про трудові будні суворих лондонських гангстерів і декаденствующем самітництві якоїсь вигаданої рок-зірки. За сюжетом фільму бандит Чез рятується від розправи боса і колег за надмірне завзяття на роботі - ті стали вважати його занадто зазнавшимся і амбітним. Чез знімає кімнатку в підвалі будинку, де його навряд чи хто-небудь стане шукати - у музиканта Тернера (Джаггер), що живе в богемному районі Лондона. На дворі був кінець шістдесятих, тому "Подання" вийшло не тільки жорстким (за тридцять років до появи фільмів Квентіна Тарантіно і Гая Річі Роуг гранично відверто і з незмінним чорним гумором показав життя "бандитів зі стилем"), але і психоделічної. Оселившись у Джаггера-Тернера гангстер, людина з зовсім іншого світу, переймається тим, що відбувається навколо, ледь не закохується в одну з подруг музиканта, а під впливом галюциногенних грибів рок-зірка і бандит практично перетворюються один в одного - то по-справжньому, то в кошмарних баченнях. З-за гранично сміливих, на той час постільних сцен фільм пролежав на полиці два роки, але справжнім шоком для глядачів, все-таки побачили "Подання" в 1970-му, було споглядати Джаггера в гангстерському костюмі з зализаними назад волосс і сигарою в зубах.
"Голка" (1988)
Віктор Цой не відрізнявся блискучими акторськими здібностями і талантом перевтілюватися як таким. Зате він дуже природно вів себе перед камерою і володів повною мірою необхідної киногеничностью - це і помітив модою режисер "Голки" Рашид Нугманов, подивившись на Цоя в картині Сергія Соловйова "Асса". Там у Цоя хоч і епізодичне, але по-справжньому "зоряне" поява, що стало візитною карткою культової картини. Наелектризований - просто-таки згусток енергії - музикант, вимагає "Змін" перед захопленою публікою, запав у душу Нугманова і той вирішив знімати Віктора у своїй "Голці". Сюжет картини можна легко назвати і примітивним, і надто мелодраматичным. Молодий чоловік на прізвисько Моро без певного роду занять приїжджає в якесь місто, судячи з усього, в Казахській РСР, з метою отримати давній борг, але виявляє, що його колишня подружка щільно сидить на голці - загалом, Моро доведеться мати справу з наркомафією. Картину рятує потужна харизма Цоя, гра Петра Мамонова (тоді ще співав і кривлявшегося в групі "Звуки Му") і дуже свіжий підхід до операторської роботи та монтажу. Незважаючи на те, що фільм знятий в перебудовний час, на заході радянського кінематографа, "Голка" і зараз виглядає цілком сучасно. Цой ж підкуповує своєю безпосередністю. Як і сам музикант в реальному житті, його Моро небагатослівний - навряд чи у героя Цоя набереться хоч сторінка вимовлених реплік. Зате всі вони в точку. Як, наприклад, "Дура. Мало те, що дурна, ще й готувати не вмієш". У підсумку "Голка" стала рекордсменом радянського прокату 88 року: її подивилися 13 мільйонів глядачів, а Цой був названий журналом "Радянський екран" актором року. І отримав за роботу 3 тисячі радянських рублів.
"Реквієм за мрією" (2000) і "Глава 27" (2007)
В наш час з музичної братії найбільш яскраво і багатогранно проявляє себе лідер групи 30 Seconds to Mars Джаред Лето. Причому робить це настільки успішно, що вже незрозуміло, ким його вважати в першу чергу - музикантом або актором. Багато фільмів з його участю успішно йдуть в прокаті, а група, як і раніше без особливих проблем збирає стадіони кричать від захвату дівчат. Літо демонструє справжні чудеса самовідданості на майданчику. Приміром, продовжуючи славні традиції Роберта Де Ніро, може до невпізнанності змінити свою зовнішність, якщо того вимагає роль. Так, для зйомок у драмі Дарена Аронофскі "Реквієм за мрією", входячи в образ безнадійного наркомана Гаррі Голдфарба, Літо схуд на 13 кілограм. При цьому Аронофскі ще й заборонив акторові вести статеве життя і порадив подружитися з цими наркоманами з бруклінських нетрів. Але це ще не межа. Через сім років, готуючись зіграти душевнохворого вбивцю Джона Леннона Марка Чепмена (досі відбуває довічний термін), Джаред потворно розтовстів, набравши 30 кілограм ваги і при цьому залишаючись переконаним вегетаріанцем. Після виходу картини багато дивувалися ще й тому, що Літо взагалі погодився зніматися в цій напруженій та виснажливої нерви глядача картині - його Чепмен вийшов одночасно й страшним, і викликає жалість з домішкою роздратування. Були всі підстави побоюватися, що життя самого Літо загрожує небезпека - який-небудь черговий несамовитий бітломан цілком міг звести з ним рахунки.
"Передайте привіт Броуд-стріт" (1984)
Ще в шістдесятих, коли "Бітлз" знімалися в картинах Річарда Лестера "Вечір важкого дня" та "На допомогу!", Пола Маккартні називали найгіршим атером з усієї четвірки. Хоча особливої майстерності там не було потрібно - адже музиканти грали самих себе - Маккартні примудрявся залишатися на рідкість ненатуральним і награним. А чим більше він намагався справити враження, тим гірше у нього виходило. Навіть інша трійця визнавала його безнадійним - на відміну від барабанщика Рінго Старра, якому діставалися всі похвали. Але впертий Маккартні не здавався - його не зупинив навіть провал телефільму 67-го року "Чарівне таємниче подорож", знятого самими "бітлами". На початку вісімдесятих майбутній сер Пол написав сценарій для картини "Передавайте привіт Броуд-стріт", зарезервувавши для себе головну роль і запросивши в крісло режисера Пітера Уебба. Втім, дуже швидко стало ясно, хто начальник на майданчику. Сюжет фільму чарівно неправдоподібний і наївний. У рок-зірки (Маккартні) його власний помічник краде плівки із записом нового альбому і ховається в невідомому напрямку. Тут же з'ясовується, що якщо дорогоцінні плівки не будуть знайдені до півночі поточного дня, зірка виявиться банкрутом, в буквальному сенсі викинутим на вулицю. Сюжет, за великим рахунком, не важливий, адже фільм - безперервний бенефіс Маккартні. Незважаючи на навислу катастрофу, його герой то з ранку раніше записує нові пісні, мчить в кіностудію зняти кілька відеокліпів за кілька годин, після чого встигає ще й попрактикуватися з концертною групою, дати інтерв'ю на радіо, зіграти з симфонічними музикантами і поганяти по нічному Лондону. Вираз обличчя і міміка головного героя при цьому практично не змінюються всі півтори години фільму. Відразу після виходу критики змішали фільм з брудом і назвали "найгіршим кіно, який можна було зняти за два роки і за такі гроші". Тим не менш, відеокасети з "Привітом" розкуповувалися досить активно - шанувальників у Маккартні предостатньо, а якщо сприймати фільм як просто набір відмінно знятих музичних номерів, то вона цілком виправдовує своє існування. З тих пір Маккартні обмежується тільки написанням пісень до фільмів.
"Почни спочатку" (1985)
При всій повазі до Андрія Макаревича доводиться визнати: неабиякими акторськими здібностями музикант не відрізняється. У картині Олександра Стефановича лідер "Машини часу" зіграв молодого барда Миколи Ковальова, шанованого молоддю, але непомітного для чиновників від культури. Не дуже зрозуміло, до речі, чомусь Ковальов адже просто ідеальний предмет для наслідування тодішнім жовтенятам, піонерам і комсомольцям. Безжурний, повний ентузіазму і сил, як герой соцпраці, перевыполнивший п'ятирічку. Словом, нічого спільного з наступними кілька років потому вибуховими "Ассой" і "Голкою" фільм не вмів, як і не мав ніякого відношення до підпільної молодіжної культурою. Ковальов у фільмі місцями нагадував швидше Іванушку-дурника з казки, а не кумира підлітків. До того ж, Макаревичу під час зйомок довелося піти на поступки - так, наприклад, звучить у фільмі пісні "Вагонні суперечки" рядок "вагонні суперечки - звичайна справа, коли більше нічого пити" була замінена на "звичайна справа, і каші з них не зварити". Хоча зараз, якщо захочеться зануритися в ностальгію за минулими часами, фільм можна і переглянути.
