Селфи невдах. Чому українці мріють забути про минуле
Що обрушилися на мою ФБ-стрічку фоточки з хештегом #SOSмайбутнє викликали суперечливі відчуття. З одного боку, я всім серцем з тими, хто хотів би захистити пам'ятники історії і культури. З іншого — потенційний ККД цієї ініціативи, в сенсі захисту культурної спадщини, може виявитися мізерним.
З точки зору паблісіті акція виглядає безпрограшною: люди люблять постити селфи і тільки раді, коли є привід це зробити. А якщо це ще й "соціально важлива акція", то тим більш круто. Такі акції іноді бувають дійсно важливими і ефективними. Як, наприклад, недавніх флешмоб з хештегом #freeКозловський, який, швидше за все, зіграв якусь роль у вирішенні включити ім'я донецького релігієзнавця в обмінні списки. Або схожа з нинішнім #SOS акція "Музейна селфи", яка залучила в музеї тих, хто мало що про них знає, але вважає втраченим той день, в який не запостив селфи. Жителі соцмереж знаходяться в щоденному творчому пошуку. Чому б не допомогти їм з ідеєю та заодно не використовувати їх захоплення в мирних цілях?
Акція #SOSмайбутнє могла б виглядати саме так — використовувати інерцію соцмереж для досягнення якоїсь благородної мети. Але на відміну від перерахованих вище вдалих спроб вона занадто розпливчаста. Починаючи з ні про що не говорить хештега #SOSмайбутє, в якому не віднімаєш конкретної мети або хоча б сфері прикладання сил. Під таким хештегом можна було б провести акцію противників абортів, екологістів, активістів реформ освіти і ентузіастів космічних досліджень. Не кажучи вже про те, що SOS в хэштеге вже закріпився в мережевому просторі України за соціальними ініціативами, пов'язаними з Майданом, війною, біженцями.
Збиває з пантелику хештег доповнюється такою ж розпливчастим формулюванням цілі проекту: зробити "громадську інвентаризацію" і створити реєстр культурних пам'яток і місць, яким загрожує знищення, а також привернути увагу влади до проблем гуманітарної сфери.
Навіщо робити "громадську інвентаризацію", якщо існує Товариство захисту пам'яток, у якого вже повинні бути такі реєстри? Навіщо дублювати функції вже існуючої організації? Ну, припустимо, ми вирішили відмовитися від офіціозу і зробити саме "громадський" реєстр, тобто внести в аннали тільки те, що цікаво "громадськості". У сенсі те, що потрапило на чиєсь селфи, увійде до реєстру, а те, що з якихось причин не потрапило, не увійде? На селфи, до речі, потрапляють найрізноманітніші "суспільно значущі об'єкти — природні пам'ятки, занедбані спортшколи та інше, що не має прямого відношення до того, що зазвичай розуміють під пам'ятником культури. Зате до реєстру пам'яток, що знаходяться під загрозою, вже потрапляє кіностудія ім. Довженка, яка — погоджуся з її "лобістом" Романом Балаяном — не використовується за прямим призначенням на повну потужність, але і назвати її об'єктом, яким загрожує руйнування, я ніяк не можу. Особливо на тлі пам'яток, які дійсно руйнуються у всіх на очах.
Так що реєстр, якщо він буде створений, може виявитися дуже довгим і досить строкатим. Тут будуть напівзруйновані замки, окремі сільські клуби та бібліотеки, природоохоронні зони, дитячі майданчики, спортшколи, історичні і неісторичні будівлі, які просто чимось дорогі серцю автора знімка.
Ще одне важливе питання: що далі? Ну, пофоткались, запостили снимочки, їх зібрали і назвали "громадським реєстром культурної спадщини". І?.. Наталія Заболотна, яка презентувала в оточенні сонму класиків і метрів української культури свій новий проект, сказала багато правильних слів про те, як це важливо — зберегти свою культурну спадщину, але вона нічого не сказала про те, як саме збирається використовувати створений у ході проекту "громадський реєстр" і, взагалі, які саме практичні цілі переслідує ця акція. Нічого конкретного, крім привернути увагу і показати владі, вона не піднесла.
Але, може, це зовсім немало? Звернути увагу громадськості дійсно варто було б. Адже вже виросло покоління, який побував в Туреччині та Єгипті, але не видевшее й не знає околиць власних міст і тих скарбів, які знаходяться на сусідніх вулицях. Так нехай полюбопытствуют, хоча б заради прикольного "соціально значущого" селфи.
Але справа в тому, що селфи на тлі руїн роблять і будуть робити переважно люди, які ходять повз цих руїн день за днем. На очах у яких ці будівлі перетворювалися на руїни. Руйнування пам'ятників відбувається, як правило, не зі злого наміру влади або грошових мішків, які хочуть побудувати на місці пам'ятника офісний центр або дороге житло (така ситуація зазвичай спостерігається тільки у великих містах, райцентрах на це немає грошей). Пам'ятники в провінції руйнуються не так, як в столицях — під дзвін монет і шурхіт купюр, крики активістів і рев екскаваторів. Вони вмирають поодинці і в повній тиші — під акомпанемент мовчання громади.
Населення нашої країни досить байдуже до своїх пам'ятників і своїй пам'яті. Цю дивну мовчазну конвенцію між людьми і часом, стирающим сліди їх предків, думаю, потрібно фіксувати, документувати і описувати в спеціальній літературі, присвяченій не пам'ятників, а соціальної психології посттоталітарного суспільства. Люди не просто байдужі до пам'ятників, вони викликають у них бажання відвернутися, дивитися в інший бік, як ніби там, на асфальті, лежить і помирає збита машиною собака або людина з простреленою головою, якого ти не можеш допомогти без ризику впасти поруч. У цьому жесті немає драматизму — він звичний, буденний. І ніяких страждань — одна досада, що ти опинився тут одночасно з усім цим... Ця досада, цей жест і тиша навколо, а зовсім не руїни, — і є наша пам'ять і наш пам'ятник. Феномен страху й відрази до свого історичного минулого залишається невивченим і навіть більше того — недоторканним. Всім було б простіше, якби нас ніхто не чіпав "за історичну пам'ять". І пам'ятники скоріше канули в грунт і не маячили перед очима, роз'ятрюючи щось незрозуміле, але дуже хворобливе всередині.
"Звертати увагу влади" в таких умовах майже безглуздо. Історичну амнезію потрібно долати інакше. Звичайно, тут флешмоб міг би допомогти — якщо хтось досі не замислювався і не звертав уваги, то хоча б заради модного селфи, може, розгляне в развалине щось цінне. Зрештою, підростає покоління, не особливо травмоване історією (недоліки виховання іноді обертаються перевагами). Але флешмобу для цього мало, а ніякої подальшої програми, що передбачає участь громадськості, організатори, повторюся, поки не запропонували.
А могла б вийти чудова акція, якщо б метою організаторів став не "громадський реєстр об'єктів", а реєстр творців SOS-селфи, які самим фактом участі у флешмобі заявляли про намір вступити в загони порятунку гуманітарної сфери. Сфоткавшись на тлі руїн пам'ятки, закинутої спортшколи, кіностудії тощо, кожен автор селфи тим самим заявляє про те, що бере на себе відповідальність за цей об'єкт. Бере його під свою опіку: буде організовувати суботники і добровільні дружини, збір коштів та масові акції, чинити тиск на місцеві влади і придумувати екскурсійні тури. Загалом, флешмоб можна було б спробувати перетворити на акцію широкої культурної мобілізації, тоді вона виглядала б, може, надто романтично, але все ж не зовсім безглуздо. І, можливо, навіть мала б деякі, хоча б точкові, результати. Є ж у ФБ волонтерські групи, які опікуються той чи інший пам'ятник або "соціальний об'єкт", так що яке-небудь SOS, якщо б мало на меті порятунок пам'яток і соціальних об'єктів, могло б популяризувати такі ініціативи.
Але ніякого конкретного справи — селфи у конкретні справи не засчитаешь — організатори не запропонували. Обмежилися фоточками в соцмережах — заняття приємне, необтяжливе і ні до чого не зобов'язує.
Зате воно обіцяє максимальну кількість учасників, широке висвітлення в медіа, загалом, непоганий спосіб нагадати про себе і, можливо, зробити якийсь заділ на майбутнє. Наталія Заболотна дуже давно і міцно інтегрована в державні культурні структури, щоб так запросто обтрусити їх з себе.
У всякому разі її намір пред'явити свій реєстр влади говорить про те, що вона й надалі має намір брати участь в культурній політиці. "Стурбована громадськість", що б вона не фоткала: школи, пам'ятники, дороги або кіностудію ім. Довженка, — це серйозний аргумент для політичних еліт, зайнятих підрахунком потенційних виборців. Поза цього контексту апеляції до влади залишаються не до кінця зрозумілими. Згоріла заповідна Долина нарцисів (один з об'єктів флешмобу), палаюче (в центрі міста!) старе єврейське кладовище, обійнята пожежею Галич-могила — при чому тут влада? Завалені сміттям підступи до замків. Перетворені в філії громадських туалетів підземелля фортець. Обвішані брудним поліетиленом придорожні хрести. Порізані графіті стіни пам'яток. Спиляні, спалені, покалічені віковічні дерева. На що саме тут звертати увагу влади? На те, що ввірений їм народ, м'яко кажучи, по-свинськи вихований? На те, що органи правопорядку не виконують свої обов'язки? Це, звичайно, не входить до компетенції влади, але більшою мірою місцевих. На які повинні тиснути не селфи-реєстри, а громади.
Якщо цей флешмоб і увінчається якимось реєстром, то це буде реєстру не пам'яток і не об'єктів, це буде реєстру нашої власної громадянської неспроможності. Щось на кшталт "мене не взяли", тільки багато депрессивнее — ті, хто брав участь у #меняневзяли, мав чим похвалитися, тому що він все одно відбувся (ті, хто не відбулися, не брали участь у флешмобі, само собою).
У випадку з #SOSмайбутнє все гірше. Ніхто не запропонував зробити селфи на тлі виконаної роботи — вичищеного русла струмка, погашеної пожежі в природоохоронній зоні, прокладених стежок до визначних місць, самодіяльної екскурсії для школярів, полагодженим даху замку, відбитої від зазіхань місцевої влади або грошового мішка заповідної території чи соціального об'єкта і т. п. Флешмоб присвячений забутим і покинутим об'єктам, які виявилися нікому не потрібні. Не владі не потрібні, а саме нікому. #SOSмайбутнє — це флешмоб невдах, расписывающихся у своєму безсиллі: ось так виглядають наші пам'ятки та заповідники, ми більше нічого не можемо з цим зробити, крім фоточки, і нам нема кого звинувачувати, окрім самих себе. Сподіваюся кожен, хто постить селфи на тлі руїни, закритою бібліотеки або згарища, це розуміє.
