Секс, темношкірі аристократи і 7500 костюмів. Чому варто переглянути "Бріджертон"

Оповідь про любов в епоху Регенства неодмінно будуть порівнювати з романами Джейн Остін. За екранізаціями книг цієї, без сумніву, великої письменниці більшість глядацтва сформувала свої уявлення про початок XIX ст. в Англії й вперто оберігає виплеканий образ від фантазійних зазіхань надміру сміливих кінотворців. Саме тому новий серіал від Netflix "Бріджертон" збурив настільки сильні емоції – частина із 63 мільйонів глядачів, які переглянули його за перші 4 тижні, оцінила задум і задихається від захвату, решта – гине від обурення історичною недостовірністю, расовою різноманітністю акторів, передбачуваністю сюжету (список можна продовжувати). Безсумнівно, "Бріджертон" – дуже якісно зроблений медійний продукт, а от щоб розібратися з його художньою цінністю і "джейностіновістю" варто трошки глибше зануритися в контекст.

"Герцог і я" Джулії Квін

"Бріджертон" знято за романами-бестселерами за версією "New York Times", які мають клеймо "дамського" роману – несерйозного бульварного чтива. У любові до такої літератури не прийнято зізнаватися вголос – це guilty plesure не тільки для читачів, а й для видавців. Джулія Квін, авторка восьми романів про пошуки любові чотирма братами і чотирма сестрами сімейства Бріджертон, визнає, що любовні романи "потворне прийомне дитя книговидавничої індустрії", на яке дивляться з погордою, навіть попри те, що саме цей жанр забезпечує доходи, завдяки яким можна "ризикнути видавати поезію".

Сюжетні кліше тут виступають не недоліком, а законом жанру. Шанувальниці кишенькових видань із закоханими парами в пориві пристрасті на обкладинках стверджують, що насолоджуються саме передбачуваністю – знанням того, що фінал буде щасливий і ніхто не помре. Окрім сентиментального геппі-енду величезна увага надається тому, хто у що вбраний. Персонажі-чоловіки у таких книгах завжди мускулисті смагляві красені (хоча, де вони засмагають в умовах Англії ХІХ ст. важко сказати) із безліччю коханок і травматичним минулим, що змусило їх остерігатися стійких прив'язаностей. Жінки-героїні – свавільні, невинні й недосвідчені, але гострі на язик. Вираження емоцій завжди гіпертрофоване. Перше знайомство починається зі стрімкої неприязні, усі діалоги зводяться до обміну шпильками. Обставини непереборної сили (часто компрометуюча ситуація) змушують героїв одружитися і через сексуальні стосунки вони відкривають пристрасть, прив'язаність, а потім і любов. Їхні діалоги стають ванільно-приторними, а з чоловіків різко вивітрюється полігамність. Інтимні сцени щедро розсипані по оповіді та мають на меті лоскотання почуттів, еротичне електризування читацької аудиторії. Сцени сексу пересипані екзотичними евфемізмами ("його знаряддя любові", "її брама насолоди"). Реалістичність інтимних епізодів має скільки ж стосунку до дійсності, як і весь попередній сюжет – персонажі завжди палають від бажання, а незаймані дівчата під час першої ж близькості відчувають оргазм.

Раніше такі романи не екранізовували з очевидних причин: якщо залишити усю "сексуальну частину" – це мав би бути порнофільм, якщо прибрати – залишаються дуже слабкі діалоги й в'ялий сюжет.

Роман "Герцог і я", покладений в основу першого сезону "Бріджертон", розповідає про старшу з сестер – Дафну, її дебют у вищому світі Лондона на "ярмарку наречених" та стосунки із герцогом Саймоном Гастінгсом, і це книга саме такого розливу (евфемізми, наведені вище, взяті з нього, та й сюжетна канва вже фактично заспойлерена). Необхідна була відвага, майстерність і репутація продюсерки Шонди Раймс (шоуранерки "Анатомії пристрасті"), щоб екранізувати такий ризикований проєкт. Тут все через край і саме ці надмірності визначають його шарм. Слід віддати належне мудрості та далекоглядності Джулії Квін, яка хоч і виступала консультанткою, але не оскаржувала жодного стратегічного рішення. Її фразу "Я не збиралася вказувати Шонді Раймс, як робити телебачення" варто записати до золотих цитат. Завдяки цьому серіал вийшов значно цікавішим за першоджерело, отримав більше гумору й гостроти, об'ємності в додаткових сюжетних лініях, адже образів королеви Шарлоти, Принца Прусії, міс Томпсон, містера Фезерінгтона, бійця Віла та інших не було в першоджерелі. Не було в романі і сповнених драматизму стосунків віконта Ентоні Бріджертона з оперною співачкою Сієною. В серіалі навіть характери матері сімейства Вайолет, бунтівливої Елоїзи Бріджертон та тексти анонімної пліткарки леді Віслдаун заграли новими барвами.

У другому романі "Віконт, який мене кохав" є короткий епізод про стосунки героя із оперною співачкою італійкою. З цієї побіжної лінії у серіалу розгорнули глибоку драматичну історію без щасливого фіналу.

Наскільки нудною може бути достеменна екранізація, ми могли пересвідчитися у "50 відтінках сірого", коли Е. Л. Джеймс, воюючи за кожен діалог із режисеркою, завадила Сем Тейлор-Джой зробити фільм хоч скількись придатним до перегляду й бодай на дрібку еротичним.

This is hot!

Відсутність цензури на стрімінгових платформах відкрила костюмованій драмі шлях до такої відвертості, про яку нам і не мріялося раніше. Найбільш еротичною сценою у такого роду фільмах тривалий час залишався епізод із "Гордості й упередження" (1995), де Елізабет Беннет зустрічає містера Дарсі після його купання в ставку. "Мокра сорочка Коліна Фьорта" стала фактично мемом. У серіалі 2009 р. "Загублена в Остін" уже кепкували над одержимістю глядацтва цією сценою, коли сучасна дівчина Аманда, потрапивши в улюблену книгу, примушувала містера Дарсі знову й знову занурюватися у фонтан. Саме у цій картині вже намітили важливий вектор – як би ми не тішилися своєю любовʼю до класики й "витонченості почуттів", ми вже занадто люди нової епохи й приносимо у твір свою сучасність, нам хочеться, щоб було більш "гаряче". У "Бріджертон" це зреалізовано повною мірою.

Творці фактично деконструювали жанр любовного роману як "гри в джентльменів і леді", екранізовуючи цілий наратив, а не окремий текст (наприклад, сцени знайомства нової герцогині з орендарями на святі врожаю немає у "Герцог і я", але вона є в безлічі інших схожих романів). Кожний елемент жанру на екрані демонструють нам із гордістю й іронією: чи то вбрання, чи то еротику, чи то сповнені страждання очі головного героя, чи то цитування класичних романтичних моментів.

Глядачі будуть порівнювати це видовище з класичними екранізаціями Джейн Остін, от вам омажі й ремінісценції, так-так, ми відштовхувалися від "мокрої сорочки Коліна Фьорта". Шоуранер серіалу Кріс ван Дасен визнає, що ця сцена міцно закріплена в його свідомості, водночас йому б хотілося побачити історичну драму, яка зайшла далі. Що й казати "далі" вийшло дуже переконливим – за постановку та хореографію еротичних епізодів відповідала окрема координаторка інтимних сцен – Елізабет Телбот. Не тільки любовні сцени між "несамовито красивим" герцогом і Дафною чи Ентоні та Сієною, а й сцена оргії в домі художника, яку відвідує Бенедикт Бріджертон, вийшли надзвичайно поетичними.

З точки зору романтичних мемів містер Дарсі із його "Я обожнюю й відчайдушно люблю вас" отримав серйозного конкурента в особі герцога Гастінгса з його: "Я згораю від любові до тієї, хто її не розділяє".

Історичний серіал та інклюзивний кастинг

Словосполучення "історичний фільм" та "історичний серіал" в україномовних чи російськомовних глядачів формують стійку асоціацію, що автори прагнутимуть до історичної достовірності й намагатимуться відтворити, як все було насправді. Саме тому застосування цього епітету до серіалу "Бріджертон" здійняло бучу в російському сегменті Facebook (в україномовному сегменті особливого резонансу не спостерігалося – були окремі схвальні відгуки і поодинокі обурення, мовляв, як "це" сміють порівнювали з міс Остін). Особливі дискусії (іноді відверто расистські пасквілі) викликав інклюзивний кастинг – ролі британських аристократів виконують актори всіх рас.

Тут варто звернути увагу на кілька речей: по-перше, для англійської мови historical drama, period drama і costume drama – це синоніми. З такої точки зору, і "Кріпосна" – цілком собі історичний серіал. Автори не намагались зробити "Бріджертон" історично достовірним, лише художньо достовірним, таким, що відповідає задуму світу, який представляє. "Важливо пам'ятати, що це не урок історії… це шоу для сучасної аудиторії", — наголошує Джулія Квін. Із нею солідарний і Кріс ван Дасен: "…нам би хотілося, щоб шоу відображало світ, у якому ми живемо сьогодні, навіть при тому, що дія відбувається в XIX ст., нам все ж хотілося, щоб сучасна аудиторія співвідносила себе з ним і бачила себе на екрані".

1813 рік, у якому відбуваються події серіалу, – ніби ж епоха Регенства, але ніякого короля-регента не екрані немає, хоча король Георг IV, уже два роки як мав би замінити батька – Георга ІІІ, чию свідомість пожерла психічна хвороба. Безумство чоловіка у фільмі очерствило Шарлоту, що іноді видається комічним, проте намагання добитися від підданих новини про смерть короля варто розглядати як захисну реакцію. Ця трагедія відчуження колись рідних людей – короля й королеви – дуже сильний момент серіалу.

По-друге, наші уявлення про історичність значною мірою сформовані тим, що ми звикли бачити на екрані, що вивчили в школі й не піддавали сумніву з тих пір. Нам здається очевидним, що темношкірих людей не могло бути в Лондоні у 1813 році. Усе ж вони там були й могли мати різний соціальний статус: бути моряками, купцями, ремісниками й навіть борцями. Віл Мондріч, боксер і приятель герцога Гастінгса, мав реального прототипа – Біла Річмонда, народженого у рабстві в Америці темношкірого чоловіка, який виборов свою свободу і більшість життя провів у Англії вільним, одруженим із білою жінкою, заробляючи на життя боксом, та навіть був присутній на коронації короля Георга IV у 1821 році.

Ванеса Райлі, авторка історичних любовних романів, знайшла дотепний аргумент для тих, кому дуже муляє мультирасовий кастинг: "У часи Джейн Остін у Лондоні проживало 10-20 тисяч вільних людей із темним кольором шкіри, 30 тисяч загалом на території Англії, Шотландії та Ірландії. Водночас тільки 28 герцогів: то ж на кого ви могли б наткнутися з більшою ймовірністю на герцога, чи на person of color?". Тим, хто вважає вибір "талановитого й вродливого Реже-Жана Пейджа" (цитата Райлі), уродженця Зімбабве, на роль герцога "контроверсійним", Ванеса саркатично нагадує, що з цих 28 істинних герцогів навряд, чи хоч один був таким сексуальним красенем, як нам малюють тисячі любовних романів. Герцоги швидше за все були огрядними у кращому випадку сивими, у гіршому — лисими джентльменами. Чомусь ніхто не вимагає саме такої достовірності, водночас колір шкіри актора у декого провокує непозбувну бентегу.

Таким само оксюмороном багатьом видався вибір темношкірої актриси Голди Рошавель на роль королеви Шарлоти. Проте це цілком може бути історичним фактом. Існують спогади, портрети сучасників, у яких Шарлоту Макленбург-Стрелицьку зображають із яскраво вираженими африканськими рисами, згадують про темний відтінок її шкіри. Гіпотезу про змішану расу Шарлоти обстоює, наприклад, історик Маріо Вальдес, обґрунтовуючи версію родинним зв'язком королеви із Маргаритою де Кастро і Суза, темношкірою представницею Португальської королівської родини.

Ця гіпотеза захопила Кріса ван Дасена, й знімальна група відобразила свою версію того, як би могли розгорнутися події, якби королева застосувала свою силу й становище, щоб вивищити людей із темним кольором шкіри в суспільстві. У певному сенсі – це фантазія про те, яким би був світ, де расизм було подолано.

Любителям галасувати про "клятих ліваків" і тим, кому скрізь ввижаються загравання із BLM, хотілося б нагади, що задум серіалу виник ще 4 роки тому й кастинг відбувався тоді ж. Для британського театру color-/ gender- blind casting (коли колір і навіть стать акторів не має значення для виконання ролі) уже давно не новина. В екранізаціях Шекспіра Кенета Брани уже грали Дензел Вашинтон та Кіану Рівз ("Багато галасу даремно", 1993), мультирасовий каст був і у "Марних зусиллях любові" (2000) і у "Як вам це сподобається" (2006). Аджоя Андо, виконавиця ролі прямолінійної леді Данбері, зрежисувала постановку "Річарда ІІ" із собою у головній ролі, де всі партії виконують темношкірі жінки. Голда Рошавель – примхлива королева Шарлота – має за плечима роль Отелло, у цій постановці не тільки чорної жінки, а ще й лесбійки.

Що ж нового робить "Бріджертон"? Приносить цю різноманітність до масового глядача у суто розважальному, а не інтелектуальному форматі. Романтичні костюмовані фільми дивляться як фантазію, мрію, у якій хочеться впізнавати себе. Реге посуньтеся-містере-Дарсі Пейдж дуже точно це сформулював: "Ми звикли: якщо дивимося історичне кіно, то бачимо, що тільки білі люди щасливі. Але знаєте, що? Ми завжди знали, як усміхатися. Ми одружувалися з давніх-давен. Всі ми мали романтику, гламур і пишність. Наша історія — це не тільки травми, і я хотів би, щоб в історичних фільмах темношкірі герої демонстрували радість життя". 

Згода на секс і токсичний патріархат у "Бріджертон"

У любовних романах персонажі, особливо чоловічі, дуже одномірні, автори використовують обмежений набір прийомів, щоб підкреслити їхню темпераментність. У "Герцог і я" майже в кожному діалозі герої (не тільки Ентоні й Саймон, а й Дафна) погрожують вбити, придушити, застрелити опонента, а якщо не говорять цього вголос, то точно думають. При цьому ми маємо повірити авторці на слово, що герої дуже люблять один одного. Роман було написано на початку 2000-х і ця агресивність зараз дуже бентежить. На щастя, в серіал вона не потрапила. Водночас там опинився інший дуже дражливий епізод, за який шоу зазнало критики.

Герцог Саймон Гастінгс заприсягся батьку, якого ненавидів, що не матиме дітей і не продовжить роду. Коли родина Дафни почала вимагати шлюбу, вважаючи її скомпрометованою, він повідомив їй, що "не зможе подарувати їй дітей". Водночас, не маючи жодного уявлення про те, як відбувається зачаття, Дафна не розуміла, що не вагітніє через перерваний акт. Усвідомивши, що чоловік не сказав їй всієї правди, під час сексу вона не дала йому можливості вийти з себе. У романі моральний конфлікт ситуації поглиблюється тим, що герцог був п'яним. Деяких глядачів обурило те, що сцену включили до фільму, навіть із тверезим герцогом, адже, на їхню думку, Дафна є ґвалтівницею.

Ставити питання до образів головних героїв – хороша вправа. Вчинок Дафни справді морально дуже сумнівний. І те, що він спровокував дискусію, важливо й цінно. Згадаймо, ще зовсім недавно українці в соцмережах кепкували зі згоди на секс, а саме ж вона у сцені серіалу й була порушена. Такі приклади важливі для ілюстрації сучасних проблем. Дівчина, яка залишилася з чоловіком наодинці більше не зазнає суспільного остракізму, тому цю частину сюжету ми сприймемо, як історичну проблему. Але сексуальні стосунки, у яких партнери нещирі або використовують один одного – це актуально досі. Про це важливо говорити на різних рівнях і з різних майданчиків, чому б не у форматі розважального серіалу?

Ще однією темою, яку порушує "Бріджертон", є суспільне лицемірство. З одного боку дівчаткам із аристократичних сімей з раннього дитинства втовкмачують, що шлюб і сім'я – їхнє єдине призначення, а продовжити шляхетний рід чоловіка – істинний обов'язок, з іншого – батьки не розповідають про те, звідки беруться діти, обіцяючи, що все буде природно, як "дощ, що зійде на ниву". Почувши про вагітність незаміжньої дами, Елоїза починає хвилюватися, адже "Раптом і ми таке підхопимо?". Якщо вам здається, що ця проблема уже неактуальна, згадайте, що сексуальної освіти в школах в Україні досі немає.

У серіалі є різноманітні жіночі образи, чиї життєві шляхи подаються, як рівнозначні й достойні поваги: щастя у шлюбі й материнстві, яке мали леді Вайолет і Дафна, а також бажання отримати освіту й самій обирати шлях, яке плекає Елоїза. Є багато епізодичних ліній, які показують жінок, які намагаються кидати виклик суспільним нормам — наприклад, жінки-художниці.

Ще один важливий аспект – ідея про те, що патріархат – це пастка не тільки жінок, й для чоловіків. Чоловіки у цьому суспільстві тільки позірно вільні робити, що захочуть. Насправді ж ніхто з них – ні Ентоні, ні Бенедикт, ні Саймон не живуть так, як того прагнуть. Усі тут облетені павутинням обов'язків і соціальних очікувань, невиконання чи неслідування яким занапастить не тільки самого порушника, а й усіх близьких йому людей.

Чому "Бріджертон" варто дивитися

Любовні романи – це про втечу від буденності, шоу про ескапізм.

Популярність Реже Пейджа так стрімко набирає обертів, що з кожним днем зростають шанси, що він стане новим Джеймсом Бондом. Це був би дуже логічний крок, оскільки Бондіана – така само екзотична авантюра, як і любовний роман, тільки без матримоніального фіналу.

Уявіть найсміливішу фантазію без озирання на те, скільки це коштує й чи можливо це реалізувати. Це й буде "Бріджертон". Розкішні костюми? Будь-ласка, 7 500 одиниць одягу, виконавиця ролі Дафни, Фібі Дайневор, має 104 зміни костюму і це за 8 годин екранного часу. При цьому вбрання відображають більше характери персонажів, ніж прагнуть передати дух епохи.

Стримані блакитні і бузкові тони притаманні одягу та інтер'єру помешкання Бріджертонів, їхній ганок обрамляють гліцинії, кожен стоп-кадр композиційно може бути окремою картиною. Усі відтінки жовтого та яскраво-фіолетового, велика кількість квіткових візерунків і навіть нашиті на ліфи штучні квіти – прерогатива сімейства Фезерінгтон, світських опонентів головних героїв.

Елен Міройнік, дизайнерка костюмів, зберегла силуети суконь стилю ампір, але надзвичайно вільно потрактувала кольорову гамму й оздоблення. Наприклад, вбрання і зачіски королеви Шарлоти відображають швидше загальну ідею королівськості, ніж справжню моду епохи. Плаття Клавдії Джесі (Елоїзи) завжди нагадують дорожній костюм, ніби відзеркалюючи її прагнення до подорожей й пізнання.

Кожен бал і прийом, який відвідують персонажі, міг би бути окрасою цілого повнометражного фільму – феєрверки й напівоголені співачки, декадентська естетика й навіть трохи алюзій на "Сутінки" – усе замішано в карколомний коктейль і при цьому не викликає відторгнення. Абсолютно фантастичний саундтрек, який розкриває, що на балах чудово танцюється під thank u, next. Аріани Гранде, Bad guy Біллі Айліш, Girls Like You Maroon 5 в інструментальному аранжуванні Vitamin String Quartetʼs.

Серіал називають "барвистим бенкетом для очей". Тяжко знайти більш влучну характеристику.

"Бріджертон" — як екстремальний атракціон, щоб отримати від нього задоволення, слід розслабитися. Тож відкладіть внутрішнього критикана й дозвольте цьому шоу вас розважити. Тоді в животі під час перегляду будуть пурхати метелики, як на американських гірках.

Щоразу, коли глядачу хочеться звинуватити авторів у недостовірності й гнівно вигукнути: "Чому?", слід згадувати універсальну відповідь Чеширського кота: "А чом би й ні?". Це шоу про ескапізм. А тікати так тікати.