Рукописи не горять. Чи завжди великі музиканти стають великими письменниками

Джон Леннон, "Пишу як пишеться"

Якби ще на початку шістдесятих Джону Леннону сказали, що через кілька років його кумедні історії у вигляді оповідань та віршів будуть опубліковані лондонським видавництвом і книга стане бестселером – йому би це полестило, але навряд чи він у це повірив би. Але реальність була така, що до початку 1964-го року "Бітлз" були культурним феноменом планетарного масштабу і все, чого вони торкалися, перетворювалося на золото — або просто на гроші.

Насправді писати тексти, які явно відрізнялися від того, що є стандартним шкільним твором, Джон почав ще до того, як захопився рок-н-ролом – і задовго до того, як у нього народилася перша пісня. Література дуже багато важила для Леннона ще в ранні шкільні роки. Сувора тітка Мімі, яка виховала Джона, дозволяла йому подивитися черговий мультфільм Діснея у кінотеатрі ледь не раз на рік – а книжки завжди були під рукою.

Леннон у ніжному віці був абсолютно зачарований "Алісою в Країні чудес" та "Алісою в Задзеркаллі" Льюїса Керролла — а ще "Вітром у вербах" Кеннета Грема. Це були не просто його улюблені дитячі книги – ту ж "Алісу" Джон перечитував принаймні раз на рік до кінця життя. Коли юний Леннон відкрив у собі самому здатність грати зі словами найхимернішим чином, то цілком серйозно став вважати себе генієм – і ще більше переконався в цьому, коли йому стало здаватися, що він вміє проходити крізь дзеркало, коли залишається вдома один.

Приступивши до письменництва, Джон не тільки із задоволенням почав будувати каламбури за прикладом Керролла. Виявилося, що хлопчик має ще й дуже специфічне почуття гумору – більше цинічне, ніж витончене, але, з іншого боку, вишукане і непередбачуване навіть у своїй грубості. Крім того, він із задоволенням виявив, що його твори до душі не тільки йому самому, а й однокласникам – а на той час у школі Леннон уже почав перетворюватися на споконвічного бунтаря та порушника спокою. Іноді це були вірші, іноді – коротенькі оповідання, іноді взагалі щось на зразок прогнозу погоди (рядок одного з них можна приблизно перекласти як "сьогодні буде душно і сиро, потім ніяк не буде, а потім вас задушать").

Джон почав випускати щось на кшталт власної рукописної газети, не тільки з текстами, а й з малюнками, яку він назвав "Щоденне виття" — газета-зошит ходила по руках шкільних друзів і мала великий успіх. В одному з номерів "Щоденного виття" була приписка, яка повідомляла, що "покійний редактор мертвий". Додавалося, що він помер від смерті, яка його вбила.

Потім Леннон почув пісню Елвіса Преслі "Heartbreak Hotel", став марити рок-н-ролом та гітарою – і, випросивши у тітки Мімі старий інструмент і вивчивши кілька акордів, почав писати пісні. Цікаво, що тексти цих пісень були набагато "традиційнішими" і більш загальноприйнятими — в них не було нічого від літературних експериментів Джона. Що ж, такими були закони поп-музики, і Леннон поки що їх не збирався порушувати і створювати нові – тексти пісень зовсім інакші, у дусі себе самого шкільних часів, тільки на іншому рівні, Джон почне писати лише у другій половині шістдесятих.

Але Леннон не забував про свої оповідання і в ті роки, коли "Бітлз" продовжували свій довгий і звивистий шлях до успіху. Деякі з них публікувала ліверпульська музична газета "Mersey Beat", у тому числі і той, у якому розповідалося про "сумнівне походження" "Бітлз" — Леннон у тексті стверджував, що одного разу до нього з'явилася "людина на пирозі, що палає" і заявила, що відтепер його гурт називатиметься "The Beatles", через "a".

Як показувала практика співпраці з газетою, Леннон був радий, що його тексти друкуються – сама ця думка викликала в нього захват та збудження. А ще, яким би іноді він не був показово легковажним із власними творіннями, розсовуючи клаптики паперу тут і там, а потім забуваючи про них, до текстів Леннон насправді ставився з трепетом. Якось наречена засновника "Мерсі Біт" Білла Гаррі при переїзді редакції випадково викинула кілька сотень його оповідань – почувши про це від Гаррі, Леннон засмутився буквально до сліз. Це нагадало йому сцени з дитинства, коли тітка Мімі оберемками викидала його творіння на сміття – і Джон, зі сльозами на очах, але сповнений обурення, попереджав тітку, що та викидає "працю генія".

На той час Джон уже мав друкарську машинку — але друкував він повільно, тому розповіді продовжували залишатися короткими. До того ж, Леннон свідомо не виправляв друкарські помилки – що іноді робило тексти ще абсурднішими і безглуздішими. Іноді він вставляв у свої тексти репліки Пола Маккартні або Джорджа Гаррісона — одна з поем, як завжди комічна і пересипана каламбурами, "On Safairy with Whide Hunter," була навіть написана спільно з Маккартні.

Потім стався неймовірний успіх "Бітлз" — і якось восени 1963-го гурт супроводжував у турі журналіст на ім'я Майкл Браун. Джон не змарнував можливість показати Брауну свою писанину — той був у захваті і попросив дозволу показати кілька текстів главі видавництва Джонатана Кейпа, Тому Машлеру. Машлер теж був вражений і запропонував Леннону контракт — тим більше, враховуючи зростаючу популярність "Бітлз", навряд чи книга його оповідань і малюнків стала б припадати пилом на полицях. З іншого боку, солідні видавництва ще не випускали книг молодих поп-зірок – а тексти Леннона були не зовсім звичною прозою і не мемуарами.

Контракт був підписаний у січні 1964 року – і Джон, отримавши аванс у тисячу фунтів, дуже швидко підготував тексти, яких у нього накопичилося безліч. Набагато більше часу у нього пішло на ілюстрації – як зізнавався Леннон, він не малював так багато з часу навчання у художньому коледжі Ліверпуля наприкінці п'ятдесятих. Книга "In His Own Write" (26 малюнків, 23 оповідання та 8 віршів) вийшла друком вже в березні 1964-го року – і в перший же день весь тираж було розпродано. Видавництво дещо недооцінило зацікавленість бітломанів, що читають, і просто цікавих – спочатку було надруковано лише 25 000 примірників. Тому, щоб задовольнити всіх спраглих до примовок Леннона, до початку наступного року тираж додруковували ще сім разів. Книжка вийшла і в Штатах того ж 1964-го – у видавництві "Simon&Schuster".

Відгуки про книгу були переважно захопленими – критики навіть говорили щось про порятунок англійської мови та проводили паралелі між Ленноном та Джеймсом Джойсом. Джон на той час ще не читав джойсівських "Поминок за Фіннеганом", з якими його опуси вперто порівнювали деякі критики — але купив книгу після прочитання рецензій, і зізнався, що "Поминки…" припали йому до душі. За словами Леннона, він поставився до Джойса як до "старого друга" — хоча його власна книга, звичайно ж, читається набагато легше.

За життя Джона вийшла ще одна його збірка оповідань, віршів та малюнків – "A Spaniard in the Works" у 1965-му. Літературні амбіції Леннона були цілком задоволені цими двома книгами та їхнім успіхом. Що ж до радості творчості, то коли в піснях на кшталт "I am the Walrus", "Lucy in the Sky With Diamonds" або "Across the Universe" Джон досяг тієї ж волі, яку відчував за друкарською машинкою, то зрозумів — це його вершина як художника, що орудує нотами та словами. Тепер для подолання нових висот йому потрібна була не словесна гра, а стовідсоткова, навіть болісна щирість – чого він і досяг у піснях платівки 1970-го року John Lennon/Plastic Ono Band.

Боб Ділан, "Тарантул"

Хто як не Боб Ділан мав написати та опублікувати першу книгу музиканта нового у всіх сенсах покоління? Саме Ділан був людиною, яка змінила ставлення до сучасної поп-пісні – як і уявлення про те, якою вона може і має бути. Боб зробив це насамперед за допомогою свого поетичного дару, вміння складати слова та рядки найпарадоксальнішим – і єдино правильним чином. Однак книга Ділана вийшла друком лише у 1971-му, через довгих сім років після публікації першої збірки Леннона – до того ж вона з'явилася в той час, коли критикувати Боба вважалося справою правильною і навіть необхідною.

Потрібно сказати, що діланівська книга "експериментальної прози", роман "Тарантул", і справді була дуже вразлива для критики — на той час, після романів Вільяма Барроуза на кшталт "Голого сніданку", прози Джека Керуака або віршів Аллена Гінзберга (не кажучи вже про того ж Джойса), вже складно було вразити читача горезвісним "потоком свідомості".

У Ділана в "Тарантулі" виходило бути і інтригуючим, і зухвалим, і кумедним – навіть гіпнотичним – але читачі вже насилу прощали автору повну відсутність виразного сюжету. Більше того, читачі та критика здебільшого не збиралися витрачати час на те, щоб з'ясувати – чи намагається Ділан зачарувати їх за допомогою свого тексту, чи навпаки, нахабно обдурити та знущатися.

"Тарантул" був написаний у середині шістдесятих — і ініціатором його видання був не так сам Ділан, як його менеджер, Альберт Гроссман. Боб на той час був згустком творчої енергії, яка не вичерпувалася буквально цілодобово. У 1965-му і першій половині 1966-го Ділан склав, записав і випустив три без перебільшення геніальних "електричних" платівки, постійно гастролював, а ночами, під ранок — відстукував на машинці "Тарантул", особливо не турбуючись при цьому про структуру та дотримання будь-яких правил.

Але якщо "Тарантул" і був маренням запаленої свідомості, то ця свідомість була все-таки діланівською — і знайомство з книгою ставало унікальним досвідом. Сам текст був розбитий на невеликі розділи і читання одних лише назв могло бути окремим заняттям — "Пісок у роті кінозірки", "Відгородивши мотузкою кут психо", "Ворожий крах темною ніччю" і т.д. Прочитання кількох таких розділів цілком могло викликати певний п'янкий ефект – особливо у вдячних читачів, які не зневажали себе і оточуючих одвічним традиційним питанням: "Що курив автор?"

Вже на початку двадцять першого століття Ділан видав чудові мемуари, книгу "Хроніки, том перший" — написані вони були в більш традиційній манері, ніж "Тарантул". Здавалося, що "Хроніки" вийшли з-під пера зовсім іншої людини, навіть зовсім іншого організму — відмінної від тієї інопланетної істоти, яка написала "Тарантул".

Нік Кейв, "І побачила ослиця Ангела Божого"

Нік Кейв, австралійський геній пост-панку, завжди дуже ретельно працював зі словом – навіть у часи свого найзапеклішого і хаотичного гурту, The Birthday Party. Після переїзду до Берліна група Ніка стала називатися The Bad Seeds – "Погане насіння" грало трохи дисциплінованіше, а тексти Кейва тепер звучали так само чітко і натхненно, як проповідь пастора, що явно знаходиться в неділю "в ударі".

Тоді, в Берліні другої половини вісімдесятих, Кейв посилено працював не тільки над псуванням власного здоров'я і приголомшливими новими альбомами The Bad Seeds — не менше сил йшло на роботу над першим романом Ніка, названим "And the Ass Saw the Angel" ("І побачила ослиця Ангела Божого"). Так, під час написання Кейв надихався Старим Завітом — і книга вийшла не тільки суворою і такою, що пробирає до кісток — вона ще й доводила, що деякі музиканти справді вміють писати, і вміння це не обмежується творенням куплетів та приспівів.

Спочатку "Ослиця" була сценарієм для фільму (набагато пізніше Кейв став автором сценарію картин "Пропозиція" та "Найп'яніший округ у світі" старого австралійського приятеля, режисера Джона Гіллкоута) – але кінопроект не стався, натомість Кейв розвинув свої ідеї у повноцінний роман. У центрі сюжету книги – німий юнак на ім'я Юкрід, хтось на зразок юродивого. Юкрід – син матері-алкоголічки та жорстокого батька, який живе абсолютно нелюдимим у вигаданому місті на американському Півдні. Це місто, Укулоре, належить релігійній громаді – але у всіх зневаженого Юкріда, за сюжетом, свої власні стосунки з Богом.

Кейв аж три роки писав свій роман, іноді на кілька днів замикаючись у своїй кімнатці в берлінському районі Кройцберг. Сторінки рукопису були його особистим полем битви – якщо на сцені та в студії до нього на допомогу приходили учасники "The Bad Seeds", то тепер Нік сам терпів поразки та святкував перемоги. Але битва в результаті була виграна — книга вийшла не менш вражаючою, ніж найкращі роботи Кейва в музиці. Після цього Нік написав ще один роман — "Смерть Банні Манро", але основним своїм покликанням він вважає творення пісень.

Леонард Коен, "Прекрасні невдахи"

Взагалі-то "Прекрасні невдахи", головне літературне творіння Леонарда Коена — особливий випадок. Ця книга (як і перший роман Коена, "Улюблена гра) була написана і видана ще до того, як Коен став одним з найшанованіших авторів пісень двадцятого століття. "Невдахам" Леонард присвятив безліч сил і часу, і коли книга не принесла йому очікуваного успіху після публікації у 1966-му році, Коену вже було легко піддатися спокусі, кинути літературу та перетворитися на акустичного барда – за часів, коли саме автори пісень із гітарою на ремені були справжніми володарями дум.

Роман був написаний Коеном на грецькому острові Ідра — зібравши близько тисячі доларів, Леонард втік у цей сонячний рай з відсутнім автомобільним рухом із вогкого Монреалю. Під час роботи над книгою Коен вкрай мало їв, намагався навіть постити — але при цьому не відмовляв собі в алкоголі, а ще явно зловживав усілякою "хімією" у таблетках, яка, як він вважав, допомагала йому зосередитись. Леонард посилено працював над книгою у 1964-му та 1065-му роках – визначивши собі норму у три друковані сторінки на день. При цьому Коен взяв за правило не ховатися від палючого сонця і навіть не покривати голову – у результаті, коли роботу вже практично завершили, він важив близько 50 кілограм і все-таки втратив свідомість від сонячного удару.

Коену було над чим працювати. "Прекрасні невдахи" були складним полотном, в якому життєпис римсько-католицької святої сімнадцятого століття Катери Текаквіти, дочки вождя мохавків, перепліталася з історією сучасного любовного трикутника, учасники якого були захоплені Катері. У наш час "невдахи" вважаються першим прикладом постмодернізму в канадській літературі, продано більше трьох мільйонів екземплярів книги — але тоді, у 1966-му, "невдахи" розкуповувалися вкрай мляво. Для того, щоб на них нарешті звернули увагу, Коену довелося вигадати нетлінну "Suzanne" і записати перший альбом, "Songs of Leonard Cohen".