Роду Стюарту — 80. Як колишній гробокоп став одним із найвідоміших голосів покоління

Родерік Девід Стюарт (або просто "Род-мод", як його звали ще в шістдесяті) належить до того рідкісного племені співаків, голос яких має яскраве індивідуальне забарвлення. Звісно, вокал Стюарта неможливо сплутати з чиїмось іншим, але окрім власної неповторної манери іменинник має ще один рідкісний дар. Річ у тім, що теплотою свого голосу, цією тріскотливою, як іскри в багатті, хрипотою Стюарт здатен перетворити практично будь-яку пісню на щось особливе. Ну, а якщо пісня ще й сама по собі хороша, то виконання її Родом Стюартом гарантує справжні дива.

Як і деякі інші музиканти, зоряний час яких припав на сімдесяті (наприклад, Девід Боуї або Елтон Джон) Стюарт починав кар'єру в розпал попереднього десятиліття. До того, як стати суперзіркою, Род встиг побувати обірваним бродягою-бітником, що подорожує автостопом Європою, працівником кладовища, "модом", одягненим з голочки і за останнім писком моди, а ще — мав усі шанси стати професійним футболістом. Але про все по порядку.

Невдаха-футболіст, бродяга-бітник та могильник

Родерік Девід Стюарт був наймолодшим із п'яти дітей шотландця Роберта Стюарта, уродженця Единбурга, та Елсі Гілбарт, дівчини з Лондона. Пізніше співак чесно зізнавався, що він ріс зіпсованою і розпещеною дитиною – цього було важко уникнути, бо брати і сестри були набагато старшими за маленького Рода. Сім'я належала до середнього класу, батько володів невеликою крамничкою, в якій можна було купити і свіжу газету, і щось до чаю. Стюарти жили просто над своїм магазином, і Род завжди описував своє дитинство як щось фантастичне.

Род погано навчався у школі, однак допомагав батькові в магазині — дуже цінував, що завжди мав нагоду схопити тістечко чи шматок торта. В юності Стюарт почав із задоволенням випивати – і не зраджував своєї звички до солодкого, коли повертався додому напідпитку пізно ввечері. Однак світ підлітка Рода Стюарта обертався зовсім не довкола алкоголю та кондитерських виробів – його справжніми пристрастями були футбол та музика. Батько Рода свого часу непогано грав у аматорській команді, але сам він пішов ще далі: будучи центральним півзахисником, Род став капітаном шкільної команди, а згодом намагався стати гравцем клубу "Брентфорд". Але тоді, влітку 1960-го, Род так і не здійснив своєї мрії стати професійним футболістом – після змагань йому так і не передзвонили.

Стюарт не став засмучуватися з цього приводу — він взагалі рідко коли піддавався зневірі. Род вирішив зосередитися на співі та губній гармоніці. До того ж, юнака осяяло: він може спокійнісінько випивати у своє задоволення і чудово співати у нетверезому стані, а от у футбол навряд чи вдасться пограти результативно після склянки-другої віскі.

Ще в дитинстві Роду, як і всій великій родині Стюартів, подобався американський естрадний співак литовського походження Ел Джолсон, великий майстер "фразування". Але Джолсон був співаком з іншої епохи — його манера видавалася архаїчною ще в 50-х роках минулого століття. Тому коли 1956-го року 11-річний Род почув пісню "The Girl Can't Help It" у виконанні піонера рок-н-ролу Літтл Річарда, це стало справжнім одкровенням для хлопчика. Потім батько купив Роду гітару, а його кумиром став ще один першопрохідник рок-н-ролу Едді Кокран – людина, яка разом із Чаком Беррі та Скотті Муром зробила для популяризації електрогітари майже стільки ж, скільки Джимі Гендрікс у шістдесятих.

Але Род не збирався ставати великим гітаристом — йому подобалося просто співати і грати на блюзовій гармоніці. Музичний смак хлопця робився дедалі більш витонченим – йому починали подобатися дедалі ексклюзивніші речі на кшталт записів героя американського фолку Вуді Гатрі. У 1962-му у 17-річного Рода в руках опинилась перша платівка Боба Ділана – тоді навіть у самих Штатах про Ділана знали лише найдосвідченіші шанувальники фолк-музики. А ще на початку шістдесятих, коли перша хвиля рок-н-ролу відійшла, Род відкрив для себе принади музики "соул" — особливо йому полюбився співак Сем Кук зі своїми хітами "Chain Gang", "Сupid" та "You Send Me ".

Це захоплення було вирішальним та визначальним для Стюарта. Кук, один з найбільших співаків двадцятого століття, мав голос, якому можна було приписати не тільки ангельську красу — його манера вирізнялася помірним ступенем теплоти і "задушевності", цілком природним та щирим. При цьому на своїх концертах, особливо на клубних виступах, Кук міг навіть хрипіти пораненим звіром, але при цьому залишатися втіленням гідності та прикладом чуттєвого та елегантного виконавця – що доводить, наприклад, приголомшливий "живий" альбом "One Night Stand! Sam Cooke Live at Harlem Square Club, 1963".

Род Стюарт, за його словами, був "людиною Сема Кука" і багато чого перейняв у свого кумира — але при цьому був не просто наслідувачем, а зумів у прямому сенсі знайти свій власний голос. Сем Кук загинув у 1964-му — і в подальші десятиліття ніхто на планеті не виконував пісні з його репертуару краще, ніж Род Стюарт.

Але в середині шістдесятих двадцятирічному Роду було ще далеко до всесвітньої слави – хоча будь-кому з тих, кому він зустрічався на шляху, ставало зрозуміло, що хлопець не збирався марнувати життя. Стюарт і справді навчився чудово грати на блюзовій губній гармоніці, яку він брав із собою до Парижа (де Род ночував під мостами через Сену) та Барселони (де його заарештували за бродяжництво і звідки депортували до Англії) – після повернення додому він мало не став вокалістом гурту, який прославиться під назвою "Kinks".

Перш, ніж приєднатися до ритм-н-блюзового колективу The Dimensions, Роду довелося попрацювати на лондонському Гайгейтському цвинтарі. Частиною жартівливого обряду посвяти в могильники було "поховання живцем" — цей досвід раз і назавжди позбавив Стюарта навіть від натяку на страх смерті. Крім роботи на свіжому повітрі та музикування, Стюарт також знаходив час для активної участі в молодіжних маршах за ядерне роззброєння – у лавах мітингарів Роду вдавалося ще й віртуозно знайомитися з дівчатами.

У січні 1964-го року нарешті трапилася знаменна подія – якось увечері дуже нетверезий Род особливо голосно і задушевно співав на станції лондонської підземки, підігруючи собі як зазвичай на гармоніці. Стюарт виконував "Smoke Stack Lightning", суворий номер могутнього блюзмена Хаулін Вулфа — і, напевно, того вечора ніхто у всій Британії не міг заспівати цей блюз так, як це робив Род. Його почув за кілька десятків метрів вже досить популярний співак Лонг Джон Болдрі – і не зміг пройти повз. Болдрі запросив Стюарта до своєї групи – грати на гармоніці та співати, за 35 фунтів на тиждень. Род, не роздумуючи, погодився – його мати була задоволена, що син нарешті перестане копати могили.

"Род-мод" та лак для волосся

Саме тоді Стюарт став "модом" — найяскравішим представником англійської молодіжної субкультури, прихильники якої особливу увагу приділяли зовнішньому вигляду, музиці, яку слухають, а також своїм моторолерам. Род вирізнявся приголомшливою зачіскою – вона не сильно змінилася навіть через 60 років. Щоб волосся мальовничо стирчало в різні боки, створюючи враження, наче його господар щойно прокинувся, слід було використовувати рясно підцукровану воду або звичайний лак для волосся – ця зачіска стала невід'ємною частиною іміджу співака.

Род виступав з Болдрі, записав сольний блюзовий сингл, на який широка публіка не звернула увагу (а Род, у свою чергу, не взяв невдачу близько до серця), потім виступав у складі різношерстого колективу "Steampacket" — і стрімкими темпами перетворювався на одного з найвизначніших тусовщиків Лондона. Стюарт, не будучи зіркою, привернув увагу телевізійників, які зняли його в документальному фільмі про модів під назвою "Великдень з Родом" — але справжній прорив стався лише 1968 року.

Прорив із Джеффом Беком

Роком раніше, у 1967-му, один із найяскравіших гітаристів того часу Джефф Бек залишив гурт "The Yardbirds" — і став збирати свій власний колектив. Вокалістом "Jeff Beck Group" став Род Стюарт, місце басиста негайно зайняв старий приятель і товариш по чарці Рода на ім'я Ронні Вуд. Ну а коли за ударну установку нарешті сів Мікі Воллер, "Група Джеффа Бека" почала бути гримучою сумішшю з блюзу та гард-року і невгамовного бажання лідера колективу заткнути за пояс усіх колег по англійській, а заразом і американській сцені.

У травні 1968-го група записала дебют, революційну та новаторську платівку "Truth" — і шорсткий у найкращому розумінні вокал Стюарта був не меншою окрасою альбому, ніж гітарні партії геніального Джеффа Бека. Альбом був чимось на зразок прототипу, зразка для дебюту "Лед Зеппелін", який записувався кількома місяцями пізніше.

"Jeff Beck Group" записали ще один альбом — паралельно Род випустив свою першу сольну платівку, диск "An Old Raincoat Won't Ever Let You Down", на якій вже були помітні ознаки майбутньої пишноти. До 1970-го року Стюарт і Ронні Вуд втекли від Джеффа Бека, приєднавшись до музикантів гурту "Small Faces" — з якого пішов співак і гітарист Стів Маріотт. Так "Small Faces" стали "Faces" — яких на початку сімдесятих можна було б сміливо назвати найкращим рок-н-рольним гуртом Британії (або навіть планети), якби в той же час свої найкращі платівки не записували "Ролінг Стоунз".

"Faces" за кілька років випустили серію блискучих записів. Альбоми "First Step" (1970), "Long Player" (1971), "A Nod is As Good as a Wink… to a Blind Horse" (1971) і "Ooh La La" (1973) насправді були першокласними рок -н-рольними пластинками, зіграними та заспіваними не бездоганно, але водночас в ідеальній відповідності до законів жанру. Такої бездоганної "розхлябаності" відтоді не вдавалося досягти нікому. Значним чином цьому сприяв алкоголь — учасники "Faces", і особливо Стюарт і Ронні Вуд, на той час були великими майстрами в частині "позитивного випивання", під час гастролей бар знаходився ледь не на сцені, в студії все відбувалось таким же веселим і невимушеним чином.

Втім, тоді ж, на початку сімдесятих, Род продовжував випускати і свої сольні платівки — і хоча в записі, окрім інших, брали участь музиканти "Faces", альбоми були результатом більш зібраної та дисциплінованої роботи. "Gasoline Alley", "Every Picture Tells A Story" (на цій платівці прозвучала незабутня "Maggie May", натхненна спогадами Стюарта про свій швидкоплинний юнацький роман з жінкою, набагато старшою і досвідченішою) і "Never a Dull Moment" досі залишаються вершинами у великій та багатоликій дискографії співака. Це унікальне поєднання англійського фольку, блюзу, рок-н-ролу, фанку та соул – і Стюарт як вокаліст завжди знаходив найбільш відповідну інтонацію.

До середини сімдесятих "Faces" розбіглися. Ронні Вуд став гітаристом і правою рукою Кіта Річардса в "Ролінг Стоунз", ну а Род змінив рекорд-лейбл, і, випустивши альбоми "Atlantic Crossing" та "A Night On The Town", став поп-зіркою світового масштабу .

Наприкінці сімдесятих Стюарт успішно записував диско (суперхіт "Da Ya Think I'm Sexy?"), у вісімдесятих, як і належить, надмірно захоплювався синтезаторами, у дев'яностих разом зі Стінгом і Браяном Адамсом записав ще один глобальний суперхіт — "All for Love". Род Стюарт, його шевелюра і голос завжди були десь поруч — і особливо приємним задоволенням було переконуватися, що чергова нова платівка сера Родеріка знову раптом виявлялася вдалим записом, а його вокал не втратив своєї чарівності. Так було і минулого року — коли вийшов чудовий свінговий альбом "Swing Fever", записаний у тісній співпраці з піаністом Джулсом Голландом. А ще Род Стюарт із 2022-го року залишається переконаним "українофілом" — ще й тому пісні ювіляра в наш час слухаються з особливим задоволенням.