Репетиція Армагедону. 10 художніх творів, які осмислюють Чорнобильську катастрофу

Говорять "книжки про Чорнобиль" і мають на увазі насамперед свідчення та документальну прозу. Але за тридцять п'ять років і художніх книжок про Чорнобиль написано чимало – в Україні і поза нею

Ліквідація аварії на ЧАЕС, 1986 рік. Фото: Ігор Костін

Навіть певна традиція літературна сформувалася. Проте, Чорнобильська катастрофа не те, щоб охоче, стає об'єктом саме художньої уяви. Її складно уявити. Художні книжки про аварію на ЧАЕС одна на одну схожі – в принципових моментах. Світ відіграв генеральний прогон Армагеддону, при чому це був прогон для родичів і друзів акторів. Попри загальнолюдську значущість самої катастрофи, художні (саме художні) книжки про неї – надінтимні якісь, навіть дещо аутичні. Чорнобильська катастрофа не є подією в літературному смислі, вона досі триває, з її екологічними наслідками доведеться мати справу ще років триста; художня проза щоразу змушена вигадувати нових способів, щоби говорити про біль-якому-не-буде-кінця. Таких потужностей уяві і бракує.

Але спробуємо таки скласти "обов'язковий" список із винятково художніх творів про вибух на ЧАЕС, прогуляємося різними національними літературами і, може, побачимо, що саме літературу зачаровує і лякає в цій історичній події. Першу книжку з цього списку оприлюднили 1987-го, останню – 2021-го: пишеться хроніка того, як можна зжитися з кінцем світу. А точніше, не зжитися: перша і остання книжка списку – це монологи нажаханої людини, яка намагається раціоналізувати свій страх, але просто захлинається – і страхом, і розповіддю про нього. Так воно і є всі тридцять п'ять років: книжки, що захлинаються жахом – книжки про Чорнобиль.

Кріста Вольф, "Нещасний випадок"

Хтось – стать і вік не можемо визначити відразу – дивиться новини про вибух на ЧАЕС: брехливі відомості, згодом їхнє спростування іншою брехнею, нарешті правда. Той, хто слухає, добре знає офіційні дискурси, які приховують масштаби реальних подій, слухач навчений дешифрувати фейки. Це жінка середніх літ, вона живе в Мекленбурзі. Фактичний досвід, доступний їй, завжди протирічить офіційно карбованій істині. І зараз – разом із новинами про Чорнобиль – наступає мить остаточного прозріння. Вона відслідковує новини і чекає дзвінка з лікарні: сьогодні у брата видаляють пухлину мозку.

Роман Вольф "Нещасний випадок" був першим художнім твором про Чорнобильську катастрофу в Європі, і він мав резонанс: Вольф писала його дуже швидко, з травня до вересня 1986 року, тому синхронізувалася в почуттях зі своїм розгубленим, безсилим читачем. "Випадок" – роздуми і події одного дня, коли офіційно оголосили новину про вибух на ЧАЕС, реальність події уже підтверджена, але ще не осмислена.

Інтелектуалка живе в селі, її пряме оточення – фермери, що отримують новину разом із нею. Коли вона веде тривожні телефонні розмови з колегами про природу людини, що змушує людину до самовинищення, селяни сприймають звістку про отруєння землі і води абсолютно спокійно, особливо старші з них: пережили, мовляв, війну – переживемо і цю напасть. Порівняно з реальним досвідом війни, ця катастрофа занадто абстрактна, а загроза занадто невидима, щоби вплинути на життя людей невеличкого селища.

На диво оптимістичний, знаєте, твір: люди нічого толком не навчаються, навіть у справі масових убивств, саме тому людство не уміє себе раз і назавжди знищити.

Фредерік Пол, "Чорнобиль"

Американський "Чорнобиль" був написаний літом 1986-го. Пол повідомив, що мав джерела серед радянських інженерів і військових, допущених до секретної інформації, та використовував свідчення очевидців. Це так: автора допустили навіть до документального фонду ЦТБ у Москві. Пол – футуролог, кілька років він передбачав техногенну катастрофу, подібну до вибуху на ЧАЕС, саме тому видавництво замовило йому роман. Ця книжка – перша й успішна спроба комерціалізувати Чорнобильську катастрофу.

Книжка має потужний просвітницький вимір: кожен розділ починається з довідки щодо радянського суспільства: метраж типових квартир, умови обов'язкової служби в армії, хто такі "афганці", чому важливі першотравневі демонстрації, тощо. Сорок розділів роману – сорок довідок (не зайвих зараз і нашому читачу).

Час дії "Чорнобиля" – від 25 квітня до 23 травня. Одного головного героя тут нема, є ансамбль чітко прописаних щодо функції персонажів. Серед них особливо виділяються: Семен Смін – заступник директора на ЧАЕС, Леонід Щеранчук – головний інженер ЧАЕС, фахівець із гідравліки; обидва в курсі того, які помилки були припущені при будівництві і запуску четвертого реактора, але протидіяти тому не можуть; старі партійці ризикують життям, щоби врятувати робітників на станції, до кінця виконуючи свій обов'язок; Тамара Щеранчук – лікарка, яка свідома, на що наражається чоловік; Сергій Конов – солдат, один із тих, кого "перекинули" гасити пожежу, у нього не було вибору, чи ставати героєм чи жити.

Основний посил роману: технологія не чинить зла, рішення завжди приймають люди. Це мало б втішити тривогу, га? Після аварії на Фукусімі "Чорнобиль" Пола перевидали.

Джуліан Барнс, "Історія світу в 10 ½ розділах" (переклад Ганни Яновської)

Четвертий розділ із культової "Історії світу" Барнса – монолог уцілілої жінки – стосується безпосередньо подій весни 1986 року. Цей постапокаліптичний монолог запускає вибух на ЧАЕС. Книжка Барнса починається з Великого Потопу – катастрофи, яка організує систему, де кожна попередня трагедія є причиною наступної. На ковчегу олені-провидці чемно попереджають: "Найгірше попереду", але їх не чують. Історія світу як історія катастроф, що світ спромігся пережити. На відміну від інших розділів книжки історія про вибух на ЧАЕС є маренням божевільної, болісними галюцинаціями.

Американка почула в новинах про страшну техногенну катастрофу, і у неї почалися марення про життя після кінця світу, Чорнобильську катастрофу вона називає першою, далі були й інші вибухи. Спочатку всі судомно дивилися новини й утішалися, що вибух на АЕС не порівняти з бомбою, що це десь дуже далеко в Росії, що Совєтам так і треба, бо тепер не раз подумають, чи скидати реально бомбу. Себто насамперед Чорнобиль став одним із етапів Холодної війни, точніше – одним із етапів капітуляції "червоних" у Холодній війні. Зрештою, не тільки в 1989-у, коли вийшов роман, понині і зокрема Чорнобиль так трактують: як початок кінця комуністичного проєкту.

Спочатку люди боялися – не купували молока і м'яса та слідкували за правилами безпеки на атомних станціях поблизу. А потім почали помирати північні олені, які абсорбували в собі радіацію в 42 тис. бар. Уціліла жінка припиняє їсти і пити, зачиняється в квартирі і конає, роздивлячись Різдвяні листівки з оленями – дива більше не буде. Найсумніший спосіб перестати вірити в Санту.

Іван Шамякін, "Зла зірка"

Ірина Пустоход і Гліб Пильчанка пошлюбилися напередодні аварії. Благополучні діти із взірцевих радянських родин. Гліб – молодший із двох синів, він живе у Прип'яті, працює на ЧАЕС. Старший брат Борис – "афганець". Війна в Афганістані корелює в романі з темою Чорнобиля: це дві події, які замовчували і викривляли, але з наслідками яких довелося мати згодом справу всій країні. Десь там війна і якась невидима загроза – вони потребували вчасного і точного висвітлення, цього не сталося. Аварію на ЧАЕС Шамякін описує як момент повної безповоротної втрати довіри до влади на всіх її рівнях. Батько Пильчанка – голова райвиконкому, він безпосередньо організовує відселення і наполягає, щоби донести до людей правду про вибух; принциповий чиновник наражається на спротив колег. Тоді як його син уже отримав смертельну дозу і ніхто цього ще не розуміє. Брати Пильчанки – жертви тієї війни і тієї аварії, що постали з гріхів батьків.

Ірина – лікарка. Вона так само безпосередньо причетна до ліквідації наслідків аварії і так само не розуміє, що сталося. Пустоходи після аварії опиняються в зоні відселення, матріарх родини – Лідія – наражається на фобії в селі, куди їх переселили. "Чорнобильці", мовляв, заразні. І цей момент – ланцюгова реакція в системі втрати довіри.

Білоруський класичний уже роман започаткував чималий корпус прози про Чорнобиль. Світ змінився – в ньому неможливе відтак порозуміння, історія розпалася на досвіди, що один на одного не припасовуються. Радіацію часто описують в чорнобильських книжках через прозорість, сяйливу порожнечу. Шамякін використовує для того образ туману, імли навіть: один до одного поруч – нікого не видно.

Таїса Бондар, "В ім'я отця і сина"

Холодний густий туман (занадто густий і холодний, як на літо) розстилається і цією білоруською повістю початку 2000-х. Жінка захлинається потоком слів і спогадів, ритм рваний, важкий, наче насправді забракне того густого повітря, щоби книжку прочитати.

Параскева живе самотою в селі в зоні відчуження, її односельчани або евакуювалися, або померли (більшість). Доживає свого часу і Параскева, ми з нею перебудемо два останні дні її життя. Дуже літню жінку візитують її мертві – родина і друзі, приходять і якісь таємничі жіночі з'яви – смерть, не смерть, каже, що смерть, каже, що смерті нема. В селі Параскева залишилася, бо тут поховані її чоловік і син, то і вона тут хоче лежати. Їхні історії, історії їхніх смертей вона і відтворюватиме в останні дні свого життя. Зірка Полин, – певна Параскева, – це покарання: люди забули Бога, забули мову і памʼять, то тепер і сама земля від них відмовилася. От Параскева і говорить-говорить, і згадує-згадує. А Бог? Нема тут Бога, відселили. Втім, Параскева – непроста жінка. Очевидний омаж до Параскеви П'ятниці, а від неї – до Мокоши, що оберігає породілля: перед нами історія богині, яка втратила призначення.

Назва повісті – останні слова старої, і вона не про триєдиного Бога так говорить, а буквально – про чоловіка і сина, яких не уберегла. І тут приспівом іде побіжно згадана історія сусідської родини: до старої мами на травневі свята 1986-го здалеку приїхала вагітна на ранньому терміні донька. Кого ж вона народила? – намагається згадати Параскева. Очевидно, як більшість заражених вагітних жінок, що їх відправляли на аборт, – нікого. Ця книжка – плач матерів, які втратили своїх дітей. Милість Бога-батька їм ні до чого, їм достатньо було б справедливості.

Дарра МакКеон, "Все тверде розчиняється в повітрі"

Ірландський роман 2014 року – поліфонічна історія про розпад СРСР, який починається з вибуху на ЧАЕС.

У "Повітрі" МакКеона є кілька сюжетних ліній. Це потужний панорамний роман.

Григорій – головний хірург у Москві, його викликають в зону на допомогу першим ураженим. Спочатку йому байдуже, він переживає розлучення з жінкою-дисиденткою, якраз на підставі політичних поглядів; але згодом Григорій починає бити на сполох щодо наслідків радіоактивного отруєння, за що отримує жорстку догану і ламається. Його дружина тим часом живе в Москві, працює на автомобільному заводі, разом із сестрою виховують племінника-вундеркінда Женю, якого страшно цькують в школі. У Жені є ровесник – Артем. Його родина жила в селі під Прип'яттю, після аварії їх евакуювали в Мінський табір для переселенців. Там родина загубили один одного, Артем у відчаї шукає батька, уже смертельно ураженого.

Вибух на ЧАЕС не тільки тло для їхнього життя, але поворотний момент їхніх доль, і зрештою він пов'язує біографії всіх персонажів. Кожен стане дотичним до злочину, що в ньому звинувать політичну систему.

В романі МакКеона безліч цитат із "Чорнобильської молитви" Алексієвич. Він використовує свідчення її героїв як матеріал, на якому будує уже свої характери. Такий підхід мав би надати достовірності радянській реальності ірландського роману. Так і є. Відома історія про чоловіка, який намагався вивести з собою двері, де є відмітини росту його дітей, тепер ця історія належить Артемовому тату, скажімо.

Катастрофи родинні – особисті – державні – загальносвітові катастрофи. Щось є дуже правильне, щоби книжка, написана про розділену відповідальність, писалася б "гуртом". До речі, назва роману – це цитата з "Комуністичного маніфесту". Ні, не все розчиняється.

Катерина Міхаліцина, "Квіти біля четвертого"

Назва книжки – парафраз до назви однієї з картин Марії Примаченко: "Отаким снився четвертий блок. По ньому будуть рости квіточки, а будуть діточки нести квіточки, як пам'ятник буде навік коло його". Власне, книжка Міхаліциної – про те, як пам'ятати аварію, кому і навіщо передавати ці спогади, як і чому слід інтегрувати приватні досвіди тих, хто пережив події безпосередньо, в колективну історичну памʼять. Коротше, книжка про те, кому годиться успадкувати травму. Це дитяча проза, написана дуже тонко і бережно щодо юного читача.

Стаська звертає увагу, що прабабуся дедалі частіше тужить. Збирає і висушує зіллячко, каже, що пахне їй домом, який у неї відібрав полин. Стаська готова вислухати її історію. І так дізнається про життя родини під Прип'яттю, про вибух, про обов'язкове відселення, про діда Івана, рано померлого ліквідатора.

Прабабусі, здається, років сімдесят (її молодша дитина народилася наприкінці 1960-х), але зі спогадів її про річки, повні рибою, образи в вишиваних рушниках, хліб із печі і півників на перелазах, вона претендує таки просто на свідка "сивої давнини". Таке саме – давним-давно, за царя Панька – очікує і на події 1986 року. Тому розмова про цілком реальні події починається з насмішки мами, яка каже Стасьці: баба у нас з Полісся, відьмачка, на тому Поліссі – самі русалки, водяники, відьми. І от вибух на ЧАЕС уже навіть не сива давнина, а міфічний антураж. Зрештою, дитині років десяти так і мало б здаватися: сімдесятирічні бабусі бачили динозаврів, а атомна станція вибухнула десь там в паралельній до них реальності. Аж раптом все стає дуже близьким і готовим вторгнутися в їхнє життя – реальним як запах полину, що підсихає на підвіконні.

Емманюель Лепаж, "Одна весна в Чорнобилі" (переклад Оксани Макарової)

Французький комікс "Одна весна в Чорнобилі" вривається сепією і каскадом знайомих цитат: чоловік в потязі Варшава-Київ читає "Чорнобильську молитву" Алексієвич, перший розділ точніше – монолог дружини ліквідатора, яка втратила чоловіка і ненароджену ще дитину. Коли нам нарешті покажуть обкладинку тієї книжки (французькою, ясно), ми уже і так знаємо, в який твір потрапили.

2008 року французький ілюстратор прямує до Чорнобиля. Поблизу зони влаштували резиденцію, ілюстратори і письменники творитимуть соціально ангажовану літературу, яка приверне увагу до небезпек ядерної енергії. Дорогою він вивчає матеріали. В селі поблизу зони ілюстратор Емманюель проживе деякий час, щодня блукаючи лісами, щовечора бухаючи з місцевими, переживаючи страх за своє життя і (чомусь раптом) почуття провини.

В 1986 року цьому французу було дев'ятнадцять. Франція не брала жодної участі у заходах безпеки 1986-го: тут не забороняли вживати молоко і мʼясо, тут не мили на кордонах авто, у новинах повідомляли, що радіоактивна хмара Францію оминула і робили репортажі про винятково безпечні АЕС. Тільки за пару тижнів почали повідомляти про підвищення радіоактивного рівня і зараження ґрунтів. Лепаж нагадує цей момент: мовчання радянських ЗМІ факт відомий, але було тоді така злочинна недбалість й по інших бік "залізної завіси".

Найбільше в коміксі вражає, що Лепанж не відрізняє наслідки Чорнобильської катастрофи і, скажімо так, наслідки соціальної катастрофи, попросту, бідність. Так, як він побачив, як живуть українські села не тільки під Чорнобилем. Але це насправді цікаво: шукати причин у наслідках, що з причинами не пов'язані. І так теж можна осмислювати трагедії (а може, так і треба).

Анатолій Андржеєвський, "Чорнобильський пес Аксель"

Один із наказів з безпеки після аварії – знищити всіх тварин в зоні, починаючи з собак. У Євгена Гуцала є широко відоме оповідання-зі-шкільної-програми "Скажений чорнобильський собака". Родину Гриця виселили з зони відчуження, з ними врятувалася сука Пальма. Нові сусіди бояться "заразних чорнобильців" і відіграються на собаці. Повість Андржеєвського свідомо перекується з оповіданням Гуцала, новий твір (2019 року) апелює до того чорнобильського тексту, який знає уже зокрема і підлітковий читач, на якого "Пес Аксель" розрахований, він продовжує розказувати історію про Чорнобиль там, де зупинився Гуцал.

У зоні відчуження почалися аномальні фізичні процеси, які призвели до викривлення часу: зона переживає вночі минуле, де раз за разом повторюється аварія, а вдень тут триває майбутнє. В зоні живуть злі до людей химери, невидимі і вбивчі, що утворилися внаслідок радіації (ну і очевидно самою радіацією і є). Малий Мирось потрапляє до зони разом із татом – туристи нібито. Пес Аксель – одна з примар, які стають видимими для Мирося, він розказує хлопцю про події весни 1986-го і те, яким по тому було життя в зоні відчуження. Аксель – (не)живий тому свідок.

Як і Пальма у Гуцала, яка стала втіленням ірраціонального жаху, Аксель у Андржеєвського є втіленням надії на спасіння, на жаль, так само безпідставного.

Ален Ванклостер, "Прісний сир з полином" (переклад Мартіна Далі і Таїсії Наконечної)

Поетична книжка-білінгва бельгійського автора, який на початку 2020-х осмислює Чорнобильську катастрофу. Уже інтригує, так?

Для Ванклостера вибух на ЧАЕС – це свідчення гордині людського розуму, що мнить себе рівним богам. Перший образ, котрий поет використовує як мимовільну асоціацію, а далі розгортає в алегорію – Вавилонська вежа: людям майже вдалося, щоби творіння їхніх рук сягнуло небес, за це і покарані. Цей образ – незавершеного, навіки "замороженого" будівництва – герой "Прісного сиру" весь час матиме на увазі, коли буде блукати Прип'яттю. В віршах легко впізнати майже іконічні світлини з покинутого міста: атракціон "машинки" в парку, чортове колесо, що так жодного разу і не працювало, побита мозаїка на стіні міського басейну, абощо. Він, опираючись на відому інформацію, що місто було дуже молодим (щодо населення), що більшість жінок в ньому були вагітними чи мали маленьких дітей, намагається реконструювати життя людей в цьому місті квітневого дня напередодні вибуху як таку собі молодість, що застигла в мить усвідомлення себе – він не годний це зробити, так само, як ніколи не можна буде відтворити останньої розмови будівельників Вавилонської башти. І тоді починаються вірші, присвячені ліквідаторам, поіменно – і от це уявити уже легше.

Не найбільш оригінальна і технічна поезія, вона цікава тим, що відслідковує, як з випадкових образів – фрагментів хронік чи репортерських фото – склалася історія Чорнобильської катастрофи, яка підміняє кінець кінців саму подію. Нині поет по суті має справу тільки з цими старими світлинами. Все інше, зрештою, невидиме.