Найголовніша Могила. Навіщо українцям шукати останки Богдана Хмельницького
Під "вождями" маються на увазі царі, імператори, князі, духовні лідери і т д. Яскравий приклад - знамениті піраміди. Історики давно спростували міф, що їх будували нещасні раби. Насправді добровільно і з ентузіазмом там "орали" вільні громадяни - це було важливо в першу чергу для самих єгиптян. Інший промовистий приклад - війна персів проти скіфів, докладно описана Геродотом. Нагадаємо - цар Дарій вторгся в Скіфію (степи сучасної України) і довго намагався нав'язати місцевим бій. Ті на нього просто не звертали уваги, і йому стало прикро. Розлючений таким ставленням, завойовник половини світу написав царю скіфів гнівний лист, звинувативши того в боягузтві.
Цар скіфів Иданфирс відповів так:
"Моє положення таке, цар! Я й раніше ніколи не утікав із страху перед ким-небудь і тепер не тікаю від тебе. І зараз я роблю так само, як зазвичай у мирний час [просто кочую]. А чому я одразу не вступив в бій з тобою - це я поясню. Адже У нас немає ні міст, ні обробленої землі. Ми не боїмося їх розорення і спустошення і тому не вступили у бій з вами негайно. Якщо ж ви бажаєте під що б то ні стало битися з нами, то ось у нас є батьківські могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати, і тоді дізнаєтесь, чи станемо ми битися за ці могили, чи ні..."
Природно, в листі йшлося не про могилах рядових скіфів, якими буквально усіяні степу. Їх-то і шукати особливо не треба. Мова йшла про гробницях вождів і царів.
Могили вождів були, так і сьогодні залишаються сполучною ланкою між поколіннями і нагадуванням про славну історію. Вони, власне, і є ота горезвісна "скріпа". Тут - без іронії. Мавзолей Леніна з тієї ж серії. В пізньорадянські часи старшокласників-"націоналів" (за винятком хіба жителів самих глухих аулів) в обов'язковому порядку возили на екскурсію в Москву. Головним елементом останньої було відвідування Мавзолею. Такий собі своєрідний обряд ініціації "радянської людини".
І останній приклад.
День народження та смерті Тараса Шевченка в СРСР був "канонічної" пам'ятною датою - з покладанням квітів, декламацією віршів, танцями самодіяльності і хоровим виконанням "Заповіту". А ось 22 травня - день, коли тіло Поета і Пророка лягло в українську землю, було табуйованим. У Москві люто ненавиділи дату, коли в українців з'явилася своя Найголовніша Могила, і всіляко намагалася витравити цей день з народної пам'яті...
У цьому ключі знищення могил наших гетьманів виглядає не такою вже випадковістю. Складається враження, що це робилося цілеспрямовано і планомірно, щоб позбавити підкорений народ історичної пам'яті і зв'язку з минулим.
Сьогодні достовірно відомо лише одне гетьманський поховання - могила Петра Дорошенка, та й то не факт, що там вже не "пустушка".
У 1676 р. Петро Дорошенко зрікся булави, і незабаром його вивезли до Москви як почесного бранця. Протягом декількох років екс-гетьман навіть був воєводою у В'ятці. Пізніше, з 1682 р. і до самої смерті в 1698 р. він безвиїзно жив у Ярополче (нині Ярополец Волоколамського р-ну Московської обл.), де цар дарував йому великий маєток.
Петра Дорошенка поховали під правим криласом дерев'яної церкви Параскеви, накривши могилу плитою з написом: "Лѣта 7206 листопада в 9-й день преставився раб Божій гетманъ війська запорізького Петръ Дорофеевичъ Дорошенко, а поживе од різдва свого 71 весну положенъ бысть на сім мѣсте".
В середині ХVIII ст. храм за старістю розібрали, а над могилою Дорошенко спорудили дерев'яне перекриття на кам'яних стовпах. Малюнок цієї споруди зберігся в "Історії Малоросії" Дмитра Бантиш-Каменського. Незважаючи на те що Яропольцем володіли нащадки гетьмана, до того часу могила була покинута, а все навкруги заросло бур'янами (це добре видно на малюнку).
Праправнучкою Дорошенка була Наталя Гончарова, дружина Олександра Пушкіна, що провела в Яропольце все своє дитинство. Дізнавшись сімейну історію дружини, поет був захоплений героїчною біографією гетьмана. З його подачі Іван Гончаров в 1833 р. збудував над могилою каплицю-усипальницю.
Взимку 1887 р. якісь зловмисники, спокушені чутками, що Дорошенко поховали з усіма регаліями - золотою булавою, посипаної діамантами шапкою і дорогою зброєю, намагалися розкопати могилу, але їх злякали. Жадібні російські чиновники, які затіяли з цього приводу слідство, очевидно, теж вирішили перевірити цю легенду і вже самі розкрили могилу українського гетьмана.
Місцевий житель Ст. Краснов в "Київській старовині" (№ 7-8. 1900 р.) згадував про це так:
"Коли проводилося слѣдствіе, то кістки гетьмана були витягнуті изъ могили і викладені на камнѣ, і я чітко пам'ятаю лязгъ і стукъ желѣзнаго брухту про склепъ і якусь металеву плиту, і хрустѣнье кісток, коли ихъ мотузками витягували изъ землі, ...і кістки потомъ (до речі сказати, добре сохранившіяся і богатырскихъ размѣровъ), съ черепомъ вмѣстѣ, лежали мѣсяца два непреданиыми землѣ на верху [могильного] каменю, наводячи страхъ на насъ, дѣтей..."
Про те чи були потім ці кістки перепоховані, а якщо так, то де, Краснов не згадує. Тобто навіть у цьому випадку не факт, що прах знаменитого гетьмана залишився в могилі.
У 1953 р. місцевий колгосп розібрав капличку на будматеріали. Могилу, правда не знищили - за нею кілька десятиліть доглядала місцевий краєзнавець Антоніна Кожемяко. У 1999 р. за сприяння благодійних фондів за старими фотографіями відновили каплицю.
Могили інших гетьманів забуті або знищені. Про це в "Гайдамаках" з болем писав Тарас Шевченко:
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили.
Розповісти про могилах всіх гетьманів в рамках однієї публікації неможливо. Зупинимося на найбільш знакових носіях булави.
Петро Конашевич-Сагайдачний - ледь ді не самий знаменитий гетьман, чиє ім'я стоїть в одному ряду з Богдановим. Він помер 10 квітня (20 квітня) 1622 внаслідок ускладнень вогнепального поранення руки, отриманого під час битви під Хотином. Правда, в народних переказах говориться про отруєною татарською стрілою. За п'ять днів до смерті Сагайдачний склав заповіт, за яким передав своє майно на освітні, благодійні і релігійні цілі, зокрема Київському братству і Львівській братській школі, щоб на доходи від цього могли вчитися бідні діти.
Поховали славетного гетьмана в неділю 28 квітня. Це було чи не саме пишне поховання з тих, що бачив Київ у XVII ст. Сагайдачного в останню путь проводжали бойові побратими, вище духовенство і чи не все місто.
Гетьмана поховали в Богоявленському соборі Київського Братського монастиря, який в подальшому ще довго називали "монастирем Сагайдачного".
В кінці XVII ст. під час реконструкції Богоявленської церкви могилу перенесли під південну стіну собору. У 1935 р. комуністи знищили храм. Де могила Сагайдачного, і вціліла вона взагалі - невідомо. Сьогодні на території Києво-Могилянської академії можна побачити лише символічну могилу-кенотаф.
Невідома й могила Івана Мазепи, який помер 21 вересня (2 жовтня) 1709 р. в Бендерах. Спочатку його поховали в сусідньому з Бендерами селі Варниця, де стояло табором військо шведського короля Карла ХІІ. Але соратники Івана Степановича це місце визнали негідним такого великого людини
У грамоті під назвою "Покірний маестат запорізького війська до Св. Королівському маестату Швеції", зокрема, сказано: "Сумуємо над бесславными похороном ясновельможного гетьмана Мазепи, дорогі тлінні останки якого, чия геройська душа наповнила весь світ славними вчинками, прийняла бренная земля цього простого села. Тому запорозьке Військо звертається до св. Королівського маестату з проханням змоги поховати тлінні останки гетьмана більш урочисто в більш славному місті, зокрема у Яссах".
Щоправда, невдовзі від цієї ідеї довелося відмовитися. Молдавський господар Димитрій III Кантемір почав активно крутити шури-мури з Петом I, і козаки небезпідставно запідозрили, що той може віддати останки гетьмана цареві на наругу.
Петро Олексійович, зауважимо, любив поглумитися над прахом своїх ворогів, навіть давно померлих. Наприклад, широко відомий факт, як у 1697 р. цар розпорядився дістати з могили труну померлого ще в 1685 р. воєводи Івана Милославського і наказав його возити вулицями саньми, запряженими свинями у супроводі переодягнених чортами блазнів і скоморохів.
Для перепоховання Мазепи обрали монастир св. Георгія в місті Галаці, підлеглого церкви Гробу Господнього на чолі з Єрусалимським патріархом. Сюди не могли дотягнутися руки московського царя.
Московити не дотягнулися, а ось турки - ще як. Яничари, що увірвалися в 1711 р. в монастир, чомусь вирішили, що тіло гетьмана поховане разом з дорогоцінними регаліями. Деякі коштовності в труні вони знайшли, але це були сущі дрібниці.
Якщо вірити молдавському хронисту Миколаэ Костине, розлючені турки викинули кістки Мазепи на берег Дунаю. Цей факт підтверджує також єзуїт Францішек Госцецкий, який перебував у той час в Галаці.
Дізнавшись про таке блюзнірство, козаки, що знаходилися в цей час в місті, знову помістили останки в труну, який повернули в той же склеп. Племінник гетьмана Андрій Войнаровський домовився з ченцями, що ті будуть доглядати за могилою і передав монастирю 1000 талерів (дуже значну для того часу суму).
Минуло більше століття. Про щедру пожертву, як і про те, хто лежить у могилі, в монастирі успішно забули, тим більше що вмурований в підлогу надгробна плита лежала просто посеред церкви, а написи давно були стерті ногами.
У 1835 р., готуючи місце для поховання якогось боярина Дмитра Дирекчи-Паші, ченці випадково натрапили на звід старої гробниці. Знахідка їх порадувала - тепер не доведеться морочитися з будівництвом нового склепу. Не мудруючи лукаво, браття відсунули стару домовину в кут, а на її місце поставили труну боярина.
Але на цьому пригоди останків не скінчилися. Незабаром вийшло розпорядження очистити храм від поховань. Родичі "вселенця" перепоховали боярина вже біля церкви. У ту ж могилу вони поставили і гріб Мазепи.
У 1950-ті роки за розпорядженням комуністичної влади монастир знесли дочиста. Сьогодні на його місці тільки пагорб. Не виключено, що в цьому випадку Бухарест виконав пряма вказівка Кремля і головною метою тут була не оселя, а могила ненависного Москві гетьмана.
Гетьман Богдан Хмельницький після тривалої хвороби помер у Чигирині 27 липня 1657 р. Не виключено, що йому допомогли специ Таємного наказу - в останні роки гетьман почав вже дуже явно віддалятися від Москви. Поховали його через місяць - 25 серпня у Суботові в Іллінській церкві поруч з тілом його сина Тимоша.
Історія поховання великого гетьмана навіть більше детективна, ніж у випадку з Мазепою.
Вважається, що поховання гетьмана знищили жовнеры Стефана Чарнецького, в 1664 р. захопив Суботів. Зі свого боку Михайло Грушевський вважав, що в Іллінській церкві поховали зовсім сторонню людину, а ось гетьман упокоївся в сімейному склепі в Михайлівській церкві. Остання не збереглася - після революції її перетворили в клуб, а перед самою війною - зруйнували.
Існує версія, що після того, як поляки Чарнецького пішли, жителям Суботова вдалося зібрати основну масу розкиданих візитерами гетьманських кісток. Після чого рештки поховали у дворі Іллінського храму.
Місцеві легенди стверджують, що самі вірні козаки після офіційних похорону викрали зі склепу тіло Богдана і перепоховали в якомусь таємному місці. Версія цілком реальна. Багато тоді розуміли, що після смерті гетьмана може початися хаос і що у покійного достатньо ворогів, спраглих поквитатися, нехай навіть з мертвим.
У 1921 р. могилу Богдана шукала експедиція Української академії наук, очолювана професором Гнатом Стелецким. Незважаючи на літописні відомості про поховання гетьмана саме всередині храму, проф. Стелецкий провів розкопки біля одного з кам'яних хрестів в його дворі. У результаті він знайшов скелет молодої людини, а також - на бічній стінці розкопу, окремо від основного поховання - гомілкову кістку і фалангу пальця. Тоді історики вирішили, що це кістки з викинутих з могили в 1664 р. і пізніше перепохованих козаками.
У 1969-1973 роках і Иллиинской церкви знову працювали археологи, детально вивчили вівтарну частину храму і місце передбачуваного поховання гетьмана, але гробу Хмельницького вони не виявили. Правда, в західній частині розкопу було розчищено частина плити або великого каменя, можливо раніше покладеного над похоронною ямою. У східній частині на глибині 1,7 м біля фундаменту вчені знайшли шматок обгорілої дубової дошки, можливо, з дерев'яного гроба. Там же знайшли невеликий клапоть майже зотлілі тканини, а в проломі фундаменту - фрагмент людського ребра. На глибині 2 м були розчищені контури, а потім і сама яма. Її розміри свідчать, що в ній знаходилося пограбоване поховання. У фундаменті також знайшли два пролому, через які колись проникли грабіжники і, ймовірно, винесли труну.
Поблизу фундаменту північної стіни і біля входу були також знайдені три чоловічих поховання в дерев'яних трунах, які датуються XVII ст., але явно не гетьманських.
Рік тому громадська організація "Фонд Великий Льох" під патронатом Православної Церкви України ініціювала масштабні пошуки праху Богдана Хмельницького. До складу експедиції, що розпочала свою роботу у травні цього року, увійшли авторитетні українські вчені: археологи, геофізики та історики, а також відомі незалежні експерти.
Результати недавніх досліджень в Суботові приголомшили. На глибині більше 2 м вчені зафіксували геофізичну аномалію, джерелом якої може бути великий підземний об'єкт. Її геометрія і розміри (довжина 3 м, ширина 1,3 м) відповідають об'єкту, схожому на склеп. Крім того, вчені виявили і частково розчистили кілька підземних ходів, як мінімум один з них веде в напрямку церкви і, не виключено, до гіпотетичного склепу.
Знахідка склепу на такій незвичній для подібних об'єктів глибині пояснює тривале, майже місяць затримку між смертю і похоронами Богдана Хмельницького. З великою часткою ймовірності можна припустити, що в цей час готували склеп поверх якого було організовано поховання-обманка, пізніше розорене жовнерами Стефана Чарнецького.
Докладніше з результатами досліджень можна ознайомитись на сайті "Великого льоху".
Тепер залишилося з'ясувати, що це за аномалія, і якщо це дійсно гетьманський склеп, то збереглися там останки Богдана.
Якщо припущення вчених підтвердяться, це буде друга з відомих гетьманських могил і перша така на території України. Але головне в іншому - ця могила стане потужним сполучною ланкою між нами сьогоднішніми і нашими предками.
