Програма "Час". Чому українцям фіолетово на цензуру Зе-команди

Рішення взяти в їжакові рукавиці журналістів, незважаючи на протести останніх, широка громадськість сприйме на ура
Фото: УНІАН

"Точку зору точка сидіння визначає". Мабуть, саме цей розхожий вислів найкраще ілюструє ситуацію навколо "наступу на свободу слова", як вже встигли охрестити ініціативи представників Офісу президента, міністра культури, спорту і молоді Володимира Бородянського, а після і президента Володимира Зеленського. Мова про те, щоб карати засоби масової інформації за фейки і маніпуляції, ввести національну прес-карту і навіть затвердити на законодавчому рівні стандарти новин для ЗМІ.

Журналісти обурюються, кажуть про встановлення диктатури й стверджують, що громадянське суспільство ніякої цензури не допустить. Між тим саме суспільство в масі своїй дії влади не підтримує. Достатньо почитати коментарі під повідомленнями про те, що влада, мовляв, хоче захистити "маленького українця" від потоків брехливої інформації, що виливаються з телеекранів і моніторів. Мовляв, журналісти вже зовсім розперезалися, пишуть, що хочуть, а потім за свої слова не відповідають і бідному читачеві невтямки, де його обдурили. Так що до нігтя треба цих писак і садити! Неодмінно потрібно садити, щоб іншим не повадно було. Назвався журналістом — будь ласка, говори тільки правду і нічого іншого. Той факт, що правда — поняття відносне, охоплених жадобою справедливості глядачів, слухачів і читачів анітрохи не бентежить. Факт сам по собі часто є марним, якщо не аналізувати його передумови і наслідки. Втім, слово "аналізувати" тут трохи не до місця. Ратують за те, щоб журналісти сиділи за ґратами, аналізувати як раз не хочуть, куди простіше, коли є умовна програма "Час", де розкажуть глядачеві, що для нього важливо і як це важливо слід розуміти.

Згідно з нещодавно проведеним опитуванням лише половина українців довіряє телеканалам, а радіо і газет вірить лише кожен п'ятий житель країни. Серед причин падіння довіри до традиційних ЗМІ часто звучить теза про те, що вони, мовляв, фейки розганяють. Примітно, що на цьому тлі українці все більше довіряють соцмереж — майже 70% наших співгромадян вважають за краще дізнаватися новини з "Фейсбуку" та інших соцмереж. І якщо журналістів насправді можна покарати за неправдиву інформацію (законів для цього вистачає і зараз), то в соцмережах спробуй зрозумій, кого і за що карати. Виходить, що українці телевізору не вірять, але журналістів треба бити по руках, а ось соцмережам ми довіряємо беззавітно і ніяких фейків там бути не може. При цьому громадяни свято впевнені, що у всіх у них прямо-таки чуття на ці самі фейки — з ходу можуть визначити, де продажні журналісти прибрехати.

Хоча насправді виявляється, що лише кожен десятий українець може відрізнити правдиву новину від фейка. Улюблена ж ЗМІ більшість громадян обирає за принципом "інтуїтивно довіряю". Тільки ось невдача: саме фейки і збирають саму массовою аудиторію читачів. Слово "шок" у заголовку і став вже класикою "ви не повірите" викликають набагато більший інтерес, ніж аналітичні матеріали, за прочитання яких у читача повинна скластися більш-менш цілісна картина того, що відбувається. Причому для повноти картини таких аналітичних матеріалів слід було б прочитати кілька, бо там, де стакан наполовину повний, він одночасно і наполовину порожній. Але аналітика — це довго, нудно і думати треба. В епоху постправды прав не той, хто аналізує факт, а той, хто цей факт подає найбільш емоційно. Хоча найчастіше навіть факту і не треба. "Троянда Марківна! На базарі всі обговорюють, що ваша дочка повія! — Так у мене дочки немає. — А це ви тепер підіть і розкажіть".

Нерозумно було б доводити, що журналісти ніколи не продукують фейки і маніпуляції. Але для того і дано людині критичне мислення, щоб зібрати з окремих пазлів цілісне полотно. Адже кожен знає, в якому магазині дешевше цукор, а в якому — ковбаса. І навряд чи комусь прийде в голову звинувачувати продавщицю найближчого ларька в продажності, якщо у тій яблука на гривню дорожче, ніж в магазинчику по сусідству.

Але стараннями нової української влади журналісти з людей, доносять різні погляди на те, що відбувається в країні, перетворюються в блазнів, вимушених аналізувати жарти представників Офісу президента (пам'ятаєте епічну історію з недоотставкой Богдана) або інтерв'ю Володимира Зеленського електромобілю. ЗМІ витісняють на узбіччя політичного і суспільного життя, заявляючи про те, що влада куди зручніше спілкуватися з громадянами безпосередньо — навіщо нам посередники, які ще, не приведи боже, розкопають інформацію про мільйон доларів під подушкою і тридцять п'ятої вілли на Лазурному узбережжі. Громадяни повинні своїй владі вірити (це цитата з виступу прем'єра Олексія Гончарука), так що і преса повинна транслювати те, що владі потрібно. Цей підхід успішно застосовувався в Радянському Союзі, а сьогодні працює у багатьох країнах світу, включаючи сусідню Росію. Включив ввечері телевізор — і все докладно і популярно пояснили. Причому на будь-якому каналі говорять одне і те ж, не те, що в Україні. Громадяни, між іншим, такою одностайністю ЗМІ задоволені. А адже все робиться саме заради їх блага. Ось, приміром, у Білорусі ніякого плюралізму думок немає, а живуть-то як добре! Середньостатистичному українцю, правда, невтямки, що насправді в Білорусі зовсім не все так райдужно і потоки прагнуть виїхати з побудованого Лукашенко раю не думають слабшати.

Так що рішення притиснути журналістів, незважаючи на протести останніх, широка громадськість сприйме на ура. Дуже швидко у нас забувають про те, що вже двічі за останні 20 років ставало рушійною силою революцій. Зрештою, скільки можна піддавати сумнівам кінець епохи бідності?

Преображенський: Якщо ви дбаєте про своє травленні, мій добрий порада — не говоріть за обідом про більшовизм і про медицину. І — боже вас сохрани — не читайте до обіду радянських газет.

Борменталь: Гм... Так ж інших немає.
Преображенський: От ніяких і не читайте. Ви знаєте, я зробив 30 спостережень у себе в клініці. І що ж ви думаєте? Пацієнти, які не читають газет, почувають себе чудово. Ті ж, яких я спеціально змушував читати "Правду", — втрачали у вазі. [...] Цього Мало. Колінні рефлекси знижені, поганий апетит, пригнічений стан духу.
(Михайло Булгаков, "Собаче серце")