Правда і геополітика. Чому Бандера не став звичайним агрономом
Привіт, боєць історичного фронту! Після тимчасового затишшя наш фронт знову пожвавився. І якщо останнім часом нас, як завжди, турбували обстріли з російської сторони, то тут сталося по тилах з Заходу. Польські партнери вирішили посилити риторику в історичних питаннях і навіть взялися за планування санкцій. Санкцій, правда, персональних, але вказують на загальну тенденцію в нинішньому польському політичному істеблішменті. А він, належить в основному до правлячої партії "Право і Справедливість", вже кілька років намагається вирішити свої всередині - і зовнішньополітичні проблеми за український рахунок. У жанрі, відомому в народі як "переведення стрілок".
Уточнимся за фактами. Польща може заборонити в'їзд українцям, які дотримуються антипольських позицій в історичних питаннях, заявив міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський в ефірі польського телебачення, передає "Польське радіо".
Далі. На думку Ващиковського, Україна намагається використати той факт, що вона є важливою для Польщі в питаннях безпеки, тому історичні питання відсуває на задній план. Як підкреслив глава польського відомства, Польща ніколи не пожертвує історичною правдою заради геополітики.
Яка героїчна і принципова позиція у пана Ващиковського!
Абсолютно ясно, що в даному випадку і в низці інших аналогічних Польща зовсім не використовує той факт, що є важливою для України в питаннях безпеки. Бо роль основного промоутера євроінтеграції України (в цілях польської безпеки) протягом двох десятків років дозволяє тепер шантажувати Київ міркуваннями про те, що "з Бандерою ви в Європу не ввійдете" (Ярослав Качинський). Як говорилося в одному відомому тексті, "у людей велике горе, вони хочуть поторгуватися".
Кількість прикростей у польських товаришів в останні роки якось різко збільшилася. Якщо в 1990-е дружня позиція щодо України втілювалася в чомусь реально позитивному і "заспокійливому" для масової польської аудиторії (наприклад, державна підтримка фільму "Вогнем і мечем" Єжи Гофмана), то останні роки характеризуються зворотним підходом. Відповіддю на "Вогнем і мечем" став фільм "Волинь" Войцеха Смадовского (2016), концептуальна суть якого полягає в розпалюванні міжнаціональної ненависті.
Взаємні виявлення розуміння на трагічну історичну тему, які дозволяли собі Леонід Кучма і Олександр Кваснєвський (2013) виглядають зараз абсолютно неймовірними. Нагадаємо, тоді колишні глави держав нагадали, що у другій половині 90-х років ХХ ст. польський і український президенти взяли на себе місію патронату над процесом польсько-українського примирення. "У травні 1997 р. ми підписали Спільну заяву "До порозуміння і єднання", а в липні 2003 р. — Спільну заяву "Про примирення в 60-у річницю трагічних подій на Волині". Ми підтримали турботи про місця поховання та пам'яті загиблих у Польщі і в Україні. Наші зусилля увінчалися відкриттям меморіалу на Личаківському цвинтарі у Львові. Тоді були закладені основи взаємного прощення і примирення", — сказано в заяві. А зараз у всьому винна тільки одна сторона — українська. А сама пропозиція дискусії чи обговорення викликає стереотипний відповідь: "А про що тут сперечатися? Всі і так давно зрозуміло".
А ось українській стороні неясно. Офіційним (оскільки він голова держоргану) опонентом польським претензіями регулярно виявляється директор Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. З цієї причини його постать стала вже в Польщі зовсім демонізованою, і він має всі шанси очолити список "українців, які дотримуються антипольських позицій в історичних питаннях". Притому що В'ятрович якраз весь час закликає до діалогу, але хронічно опиняється в глухому куті. Бо суть польської позиції передбачає пропозицію діалогу як заперечення єдино вірною польської позиції. Тому, чим активніше пропонується діалог, тим очевидніше "антипольська позиція". І тут В'ятрович знаходиться в явній пастці.
Що говорить В'ятрович за останніми випадках? "Дуже часто з боку Варшави звучать заяви, нібито героїзація УПА, яка відбувається в Україні, шкодить нашим відносинам. Насправді це абсолютний міф. Як свідчать соціологічні дослідження, саме на тих територіях, де найбільше шанують вояків УПА як героїв, разом з тим з більшою повагою ставляться до поляків. Немає ніякої кореляції між ставленням до Бандери і полякам. Я вже неодноразово говорив, що зростання в Україні популярності УПА насамперед пов'язаний з антиросійською боротьбою. І воїни УПА сприймаються як герої антирадянського опору", — зазначив він. Але раціональна аргументація поки що ніяк не була оцінена його опонентами.
Нагадаю ще з свіженького, що 17 жовтня міністерство закордонних справ Польщі провело розмову з послом України в Польщі Андрієм Дещицей з-за відкриття меморіалу стрільців Карпатської Січі в Климеце Львівської області з написом про польських окупантів. Обурення МЗС Польщі викликала таблиця з написом: "Героям Карпатської України, розстріляним польськими і угорськими окупантами у березні 1939 року". І ось цей приклад теж ставить питання, які можна загострювати, а можна не загострювати.
Чому окупанти? Тому що була, наприклад, Західно-Українська народна республіка, яка зазнала воєнної поразки в конфлікті з Польщею. Це була держава, а не "бандити", як пишуть польські підручники. Територія ЗУНР була окупована польськими військами в 1919 р. і входження Галичини до складу Другої Речі Посполитої було санкціоновано, по суті, лише Радою послів Антанти у 1923 р. з умовою автономії. Але автономиия ця так і не з'явилася. І політичний режим міжвоєнній Польщі (дискримінація українців, регулярні акти насильства, колонізація) як раз і є причиною (а не приводом) для Волинської трагедії. Враховуємо, звичайно, що Волинь — не Галичина. Не окупована ЗУНР. Волинь відійшла до Польщі за Ризьким миром 1921 р., якщо ми не враховуємо домовленості Петлюри 1920-го. І якщо там до того вже століттями не було етнічних чисток, то те, що вони почалися в 1940-е, явно не результат політики російських царів, Петлюри, Адольфа або підступів Бандери, який сидів тоді в Заксенхаузені. І якщо вже починати "вважати витоки" останньої ворожнечі, то як мінімум з 1919 і 1921 рр. Може, у Польській державі щось було не так? Адже якщо б все було добре, то Бандера був би звичайним агрономом, на якого вчився.
Але чи є в цій активізації околоукраинских історичних або мовних пристрастей — і не тільки в Польщі, але й в Угорщині, Румунії, не кажучи вже про російському синдромі, — щось не випадкове? Україна, яка в уяві багатьох сусідів-"імперців" мала розвалитися в 2014 р. як "відбулася держава", несподівано почала міцніти. І зміцнюватися "історично" і, що особливо важливо, військово. І тому солодкі нічні фантазії про швидке повернення "Великої Польщі", "Великої Румунії" та "Великої Угорщини" раптом стали розвіюватися. Безсилу роздратування тепер виривається в пароксизми "історичних воєн", шантажем з приводу євроінтеграції або шаленої боротьби за "права меншин", які в Україні за своєю гарантованості і так завжди були прикладом для наслідування (якби комусь захотілося наслідувати). Можна було б почати тут підозрювати і системний "російський слід", адже всім відомо, як Кремль годує в Європі вкрай правих. Але нашим сусідам могло цілком вистачати і своїх "вавок" навіть і без московського допінгу... Плюс є в цьому вплив кризи Євросоюзу, який дозволяє євроскептикам кожної колишньої імперської нації почати знову ритися в запилених скринях історичної ворожнечі.
Ну і як сперечатися в даних обставинах, якщо твою позицію просто не хочуть чути? Можна і не сперечатися, а займатися своїм. Тому що якщо саме ваше існування не подобається оточуючим, то вже не має значення, вимикаєте ви після себе світло в туалеті. В одній з недавно записуваних передач довелося взяти участь разом з колегами-істориками. І один з них абсолютно справедливо зауважив, що якщо нас не хочуть чути, то тільки зміцнення Збройних сил України є кращим відповідним аргументом на критику нашої "історичної пам'яті". Мені це нагадало старий філологічний анекдот: Чим "мова" відрізняється від "діалекту"? У "мови" є армія.
