"Останній імператор", "Той, хто біжить по лезу", "Твін Пікс". Пам'яті Рюїті Сакамото, Вангеліса та Бадаламенті

Днями стало відомо про смерть на 72-му році життя Рюїті Сакамото – чудового японського музиканта та композитора, одного з найшанованіших у світі чарівників електронної музики та людини, яка складала і записувала настільки приголомшливі саундтреки, що ті ставали запорукою успіху ушляхетнених його музикою фільмів. Ми згадуємо Сакамото, а також магів кіномузики, які залишили цей світ зовсім нещодавно.

Сакамото – як і більшість тих, хто прославився завдяки вмінню поводитись із синтезатором, мав класичну музичну освіту. Насправді його музичні захоплення і пристрасті виходили далеко за рамки видобування з електронного пристрою дивних шумів, що вражають уяву. Сакамото в сімдесятих вивчав, окрім електронної, етнічну музику в Токійському університеті образотворчих мистецтв та музики – його цікавила та приваблювала не лише своя, японська народна музика, а й африканські та індійські традиції. До того ж, одним із найулюбленіших класичних композиторів був Клод Дебюссі – який свого часу не на жарт захоплювався саме музикою Країни сонця, що сходить.

Будучи молодим композитором Сакамото не міг оминути увагою синтезатор – і ті воістину безмежні можливості, які відкривала електронна музика. Якщо в шістдесятих і першій половині сімдесятих "електроніка" була вибором авангардистів і відчайдушних експериментаторів, які не хотіли мати справу з масами та популярністю, то в другій половині десятиліття ситуація різко змінилася. І сталося це багато в чому завдяки німецькому гурту Kraftwerk. Вони починали як типові представники німецького краут-року, пишучи гранично відірвані від американських традицій рок-музики дивні, важко осяжні композиції – зокрема й за допомогою новомодних синтезаторів. Але в 1974 році виходить альбом Autobahn і виявляється, що можна залишатися нескінченно дивними і нескінченно "електронними", але придумавши влучний, геніальний у своїй простоті мотив можна стати і справжніми "зірками". Під музику яких і мріють, і закохуються і навіть танцюють.

Надихнувшись успіхом Kraftwerk (а також тим, що робив його співвітчизник Ісао Томіт), Сакамото приєднується до Yellow Magic Orchestra, тільки-но заснованого ще одним ентузіастом від електронної музики Харуомі Хосоно. Разом із ще одним учасником, Юкіхіро Такахасі, тріо однодумців у 1978-му році записує однойменний дебютний альбом – революційну платівку, що мала величезний вплив на жанр синті-поп, який щойно зароджувався. Запис вплинув навіть на самих Kraftwerk – особливо якщо порівняти головний хіт альбому Computer Game з тим, що німці зробили за кілька років на своєму альбомі Computerwelt.

Паралельно з роботою у складі Yellow Magic Orchestra, що перебували на піку слави — а в рідній Японії тріо досягло популярності, порівнянної з "бітломанією" в середині шістдесятих — Сакамото починає випускати сольні альбоми. Їхнє новаторство та експериментальність межували вже з зухвалістю. Так, на платівці 1980-го року B-2 Unit оточений синтезаторами та сиквенсерами Сакамото зазирнув до магічного дзеркала та побачив майбутнє. Інакше не можна було пояснити той факт, що, наприклад, трек Differencia звучав практично як справжні drum'n'bass та "джангл" — і це щонайменше за десять років до їхньої "появи на публіці".

Тоді ж, на початку вісімдесятих, Сакамото звернув увагу на кінематограф. У картині 1983-го року "Щасливого Різдва, містере Лоуренс!" Нагіси Осіми Сакамото не тільки чудово зіграв одного з центральних персонажів, капітана Еної, антагоніста героя Девіда Боуї — він написав і записав ще й приголомшливу музику до фільму. Картина була пограничною у своїй насиченості фарбами і півтонами розповіддю про протиборство на всіх мислимих і немислимих рівнях, аж до чуттєво-сексуального, коменданта табору (Сакамото) та британського військовополоненого Джека Селлерса (Боуї).

Саундтрек авторства Сакамото перетворив і без того нетривіальну історію формату військової драми на щось цілком екзистенційне та позачасове. Це була набагато більш медитативна і коренева музика, ніж та, яку Сакамото ще недавно записував на сольниках і з Оркестром жовтої магії. І саме вона давала кадру неймовірну глибину. Потім Сакамото шкодував лише про одне – що не запропонував Боуї, з яким у нього зав'язалися цілком приятельські стосунки на зйомках, попрацювати над саундтреком разом. Зате тоді ж почалася довга співпраця з Девідом Сільвіаном – екс-лідером новохвильової групи Japan та людиною, яка відчувала красу та музику багато в чому так само, як це виходило у Сакамото. Саме у співавторстві з Сільвіаном було написано та записано вокальну версію великої теми фільму – шедевр Forbidden Colours ("Заборонені кольори").

Потім була музика до фільмів "Останній імператор" Бернардо Бертолуччі (за яку Сакамото отримав "Оскар"), знову співпраця з Осімою у картині "Табу". Із відносно нещодавніх занурень генія Сакамото до кінематографа – музика до "Того, хто вижив" з Леонардо Ді Капріо та "Мінаматі" з Джонні Деппом. На відміну від переважної більшості саундтреків, музика Сакамото ніколи не намагалася підкреслювати і акцентувати те, що демонструвалося на екрані – його звуки та ноти розповідали історію по-своєму і своїми словами, і це була зовсім інша мова, та, якою сказати можна було набагато більше, ніж будь-якими словами та образами.

Якщо ж говорити не про кіномузику, то з кінця вісімдесятих, з платівки Beauty, творіння Сакамото поступово набирали вагу – і водночас ставали дедалі більш повітряними. Він уже не обмежував себе електронікою та новими моделями синтезаторів, а одна з найкращих робіт майстра — платівка 1999-го року BTTB — була виключно фортепіанним записом. Вже за хвилину по тому, як вона починала звучати, ставало зрозуміло, що справді досконалою музика Сакамото постає саме в такому, оголеному вигляді – і відсутність таємниць та загадок у цій музиці робить її лише ще більш цінною.

Останній альбом Сакамото, який уже боровся з раком, випущений у січні цього року, після шестирічної перерви. Мабуть, маестро знав, що "12" буде його останньою, підсумковою роботою – тому музика тут зовсім позбавлена точних, певних емоцій. Тут немає жалю, немає смутку, немає захоплення та немає впевненості – але є головне, є саме життя. Електронні та фортепіанні стихії цього альбому, здається, існували і існуватимуть завжди. А про те, що створені вони насправді смертною людиною, нагадує лише дихання самого Сакамото, яке виникає тут і там протягом усієї години звучання платівки. Дихання зосереджене, буденне, спокійне і, на відміну музики, не нескінченне.

Минулого року цей світ залишили ще два видатні композитори, музиканти та автори кіномузики – Вангеліс та Анджело Бадаламенті. Те, що вони робили, зовсім не схоже на те, чим займався Сакамото.

Хоча Вангеліс насамперед прославився саме як майстер роботи із синтезаторами, його світи перебували у зовсім іншому вимірі – і здавалося, що його музика не хоче мати нічого спільного з усіма новомодними тенденціями та віяннями. Те, що створював Вангеліс у своїх найкращих роботах, – чи то записані в сімдесяті альбоми Albedo 0.39, Spiral і Heaven and Hell або більш пізні Mask і Direct — завжди відрізнялося величністю. Так благородно могли звучати лише твори визнаних бронзових класиків минулих століть – якби ті воскресли, купили синтезатор та орендували студію. Звичайно ж, у Вангеліса траплялися і винятки — наприклад, експериментальний і навмисне незручний альбом Beaubourg (1978), а бувало і так, що він примудрявся в одній і тій же платівці поєднувати ту саму величність з тонким гумором і дуже "трендовими" мотивами в електронній музиці – як, наприклад, у випадку з чудовим альбомом See You Later 1980 року.

Але більшості населення планети уроджений Евангелос Одіссеас Папатанасіу відомий, перш за все, як автор музики до кількох видатних фільмів – насамперед, культової кіберпанкової класики Рідлі Скотта "Той, що біжить по лезу" та спортивній драмі "Колісниці вогню" Х'ю Хадсона. За музику до "Колісниць" Вангеліс отримав заслужений "Оскар", а саундтрек до Blade Runner став таким же культовим, як і сам фільм — не дивно, адже він не тільки передавав атмосферу картини, але й робив її цілком реальною та схожою на повсякденне життя.

Вангеліс помер у травні минулого року від ускладнень, пов'язаних із COVID-19, – йому було 79 років. А в грудні 2022 року помер Анджело Бадаламенті, винятковий музикант і композитор, здатний проникати у найтонші та найчутливіші простори. Саме тому Бадаламенті складав такий вдалий союз із режисером Девідом Лінчем, напрочуд точно оформлюючи нотами ті дивні історії, які Лінч розповідав мовою кінематографа. Його музика до "Синього Бархату", "Малхолланд Драйв" і особливо до серіалу та фільму "Твін Пікс" — зовсім особливе явище не тільки в кіномузиці, а в музиці ХХ століття взагалі. Ця музика могла бути одночасно лякаюче потойбічною і нестерпно красивою, і якщо ви довго вслухалися в неї, вона починала вслухатися в вас — але вона не була прірвою, не кидала слухача вниз, а вела вперед, поки в нього вистачало сил і бажання. Бадаламенті було 85.