Пошрамоване дитинство. Чи здобуде "Дім зі скалок" перший "Оскар" для України

Дансько-шведсько-український фільм "Дім зі скалок" номінували на "Оскар"

Кадр з фільму "Дім зі скалок"

"Дім зі скалок" для данського документаліста Саймона Леренга Вільмонта (нар. в Копенгагені в 1978), котрий, за його словами, "просто закохався в Україну" – вже не перша робота, знята в нас. У 2018 він дебютував із неігровою стрічкою "Віддалений гавкіт собак", головний герой якої, 10-річний Олег, живе з бабусею в селі Гнутове неподалік від Маріуполя під постійними обстрілами. Той фільм став номінантом премії Європейської кіноакадемії, яку ще називають "Єврооскаром".

Своєю чергою, "Дім зі скалок" отримав приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики на кінофестивалі "Санденс" минулого січня. На днях стало відомо, що картина потрапила в список номінантів на "Оскар" у категорії "Найкращий документальний фільм".

"Дім із скалок" знімали протягом двох років у Лисичанську на Луганщині, в притулку для дітей батьків, нездатних виконувати сімейні обов'язки — чи то через алкоголізм, чи то через схильність до насильства. Діти живуть в установі до дев'яти місяців, а потім або повертаються до батьків, або потрапляють до сиротинця чи до прийомної родини.

Назагал, домінуючий мотив у Вільмонта – діти, що потерпають від байдужості або жорстокості дорослих. У "Гавкоті…" (оригінальна назва – "Війна Олега") головний герой зростає у любові, але його дитинство пошматоване російськими ракетами. У "Домі зі скалок" війна виведена за кадр; натомість батьки спиваються і нищать самі себе й власних нащадків. "Мама п’є?" – питає Єва по телефону в бабусі, хоча відповідь і так ясна.

Окрім Єви, режисер стежить за Сашею, Аліною і Колею. Коля – найстарший, тринадцятирічний, дівчатам навряд чи більше десяти.

Фільм починається підйомом. Турботлива, але наполеглива вихователька будить малечу: кого пір’їнкою по обличчю, кого свистінням у дудку, а кого й водою, щоби зрештою підняти всіх на веселу галасливу зарядку. Вільмонт показує всі ті активності, які ми сподіваємося побачити від дітей: танці в коридорі, перекидання колесом, ігри з ляльками, запалення бенгальських вогнів. Загалом, режисер наблизився до героїв і героїнь настільки близько, наскільки це взагалі можливо, ставши для них непомітним, тією самою документалістською "мухою на стіні". Місцеві хулігани дозволяють йому навіть зафільмувати заборонене куріння потай від вихователів на задньому дворі. Дещо дисонують з цим підходом закадрові коментарі очільниці притулку, Маргарити Миколаївни; можна припустити, що це зроблено радше для західної авдиторії, аби розтлумачити звичні нам реалії: "Життя тут завжди було нелегким, але війна зробила все ще гірше. Тепер за кожними десятими дверима – розбита родина".

Сюжети в дітей в цілому однакові. Потрапляння в притулок, відсутність контакту з питущими батьками, пошуки прийомної родини. Єві щастить – її забирає бабуся, Сашу і Аліну вдочеряють, а ось Колю переводять у державний сиротинець, якого всі бояться, як останнього пункту призначення, з якого вже виходу до кращого життя не буде.

Найцінніше – сцени спостереження, збудовані за схожим драматичним малюнком.

Дівчата злагоджено й красиво танцюють у коридорі, але слова в пісні: "Играя на грани фола, ты снова сделал мне больно, я знаю, что виновата сама".

Дівчата довго клопочуться, кладуть подарунки на ліжка хлопців. Сиплють пелюстки квіток, кличуть хлопців: "Дуднік, тебе Юлька любить".

- Я нікого не люблю – відрізає Дуднік і йде.

- Яка я дурепа! – в сльозах вискакує Юлька.

Дітлахи будують намет з ковдр, усередині крутиться електричний ліхтар у формі квітки, кидаючи на всіх барвисті відблиски. Звісно, починають розказувати страшні байки. Спочатку про неодмінного монстра, що живе під ліжком. Але потім вступає Коля: "Зараз розкажу найстрашнішу історію". Про тата, який пив і кидався то на маму, то на сина. А потім всадив у маму ніж. Ціла калюжа крові. А через 5 років вийшов, мама його простила. Помирились і набухались. Веселий сміх, але за настроєм епізод близький до найсправжнісінького горору.

Дівчата дуркують, красиво ховаються за напівпрозорими завісами, гудять: "Ууу… ми всіх уб’ємо… ми уб’ємо всіх дітей".

Аліна і Саша вирішують подружитися, а потім починають битися – доволі жорстоко, з усіх сил тягають одна одну за волосся, але продовжують сміятись і зрештою ніжно обіймаються.

Одна зі старших дівчат облаштовує шатро і удає ворожку: "Заходи, погадаю". Світиться затишна куля з місяцем і зірками, "ворожка" пророчить: "Мама помре. Потім потрапиш у прийомну родин, там ти будеш рабинею. Погано тобі буде. Вийдеш заміж, підеш працювати, питимеш багато, діти твої в притулку будуть".

Цьому відповідає Маргарита за кадром: "Дівчинка виростає, сама стає мамою, починає пити, бо повторює те, що бачила в дитинстві. Одного разу вона повертається в притулок, щоб побачити свою дитину". На екрані – зграя птахів, що, здійнявшись над степом, робить коло і сідає на те ж саме місце.

Назовні камера часто застигає, розглядаючи радянські монументи, незугарні висотки, терикони, палаючий факел на заводський трубі, увесь цей замордований в радянській сірості триб життя – але також і степи, квіти, небосхил, далекі пишні хмари, заходи сонця.

Власне, не злиденна фактура, не соціальний виклик, не прямий тиск на жалість, а отакі моменти емоційної світлотіні, обійми радості з журбою і складають кінематографічну матерію цієї оповіді. Історії про затишний будинок зі скалок. Побудований у місті, якого більше немає.