Порошенко, Януковича, Кучми? Чий шлях "у справах релігій" вибере Зеленський
Чи потрібен кому держкомітет?
До повернення державної релігійної політики в форматі Державного комітету у справах релігій закликають релігієзнавці і представники державної влади, які досі займалися цими питаннями професійно. Їх аргументи виглядають досить переконливо: в умовах гібридної війни, в якій активно задіяний церковне питання, в умовах дуже складної релігійної карти країни, на якій налічується величезна кількість різноманітних релігійних організацій, які представляють безліч вірувань і течій, держава не може дозволити собі пустити цю частину суспільного і політичного життя на самоплив. Релігія виявляється важливою складовою маси конфліктів — від міжособистісних до міждержавних. Церкви представляють собою складні організми, здатні згуртувати, роз'єднати, довести ситуацію в суспільстві до гострого конфлікту. Нарешті, "русский мир" — це ідеологія, визнана в українському суспільстві чи не головною причиною наших бід, — асоціюється саме з церквою. А державна незалежність виявилася щільно переплетена з незалежністю церковної.
Хвилювання про долю релігійного питання в системі держполітики легко зрозуміти і на тлі президентських заяв про "повне невтручання" і додержанні принципу поділу церкви і держави, і на тлі чуток про намір нової влади скоротити гуманітарні відомства. Якщо кілька міністерств, у тому числі Міністерство культури, в системі якого знаходиться департамент у справах релігій, будуть зведені в один, то залишиться в ньому місце для відповідної служби і наскільки помітне? Про те ж, що в новому складі Верховної Ради не буде профільного комітету — з питань культури і духовності, який досі керував питаннями релігії в українському законодавстві, — вже відомо. Тобто державну політику в питаннях релігії чекає подвійний удар — і на рівні законодавчої, і на рівні виконавчої влади.
При тому, що сама ця сфера настільки тонка, складна, від більшості телеглядачів далека і з її допомогою так легко маніпулювати масами, що, повторимося, пускати церковну політику на самоплив у воюючій країні здається просто безглуздям.
Але така постановка питання сама по собі маніпуляція. Тримати церковне питання в полі зору держави, безумовно, потрібно. Але в якому ключі держава може стежити, будувати свою політику або навіть втручатися в цей делікатний питання? І найголовніше, чи потрібен для цього орган у системі Центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ), тобто в статусі держкомітету у справах релігій?
Contra
Є відразу кілька аргументів проти створення такого органу, навіть крім відрази обивателя перед будь-яким нарощуванням бюрократії.
Перший — емоційно-історичний. Комітет у справах релігій — дітище тоталітарного режиму, був створений в часи войовничого атеїзму, його основною функцією було не допускати поширення релігії і зростання церковного авторитету в суспільстві. Часи ніби вже не ті, ситуація давно змінилася і пріоритети державної політики теж, але осад залишився. Та й що значить пріоритети змінилися? Наявність органу, який дивиться за релігійними організаціями і церквами, означає, що держава раніше пильнує, має свої цілі та інтереси в церковній сфері і має намір їх переслідувати і відстоювати.
Другий аргумент — історико-технічний. Держкомітет у справах релігій існував в незалежній Україні до 2005 р. — його розпустив Віктор Ющенко, ставши президентом, під тиском українських церков (у своєму ставленні до Держкомрелігій українські конфесії виявили рідкісне для них одностайність). Зоряним часом цього органу був період правління Леоніда Кучми, який, як відомо, до релігії був досить байдужий, але вважав церковну політику питанням державної важливості. В цьому не було його прямої вини — це, по-перше, спадок СРСР, по-друге, церковне питання в Україні був сильно політизується ще з зорі незалежності. Нарешті, по-третє, Кучма не з чуток знав, які неприємності може доставити церква — на початку його першої президентської каденції сталося кровопролитне зіткнення в центрі Києва між міліцією і віруючими УПЦ КП, які хотіли у що б то не стало поховати покійного патріарха Володимира Романюка на території Софії Київської. Злі язики стверджують, що цей акт церковного непокори був "палицею", яку патріарх Філарет показав президенту Кучмі, в той час дуже відверто хромавшему на московську ніжку. Зарядившись негативом з самого початку каденції Кучма не пошкодував сил і збудував церковну політику таким чином, щоб жодна з конфесій не могла надто сильно потривожити влада. З цією метою Держкомрелігій успішно сформував і реалізовував політику стримування і противаг.
Нарешті, третій, чисто технічний аргумент. Які, імовірно, мають бути функції нового держкомітету? Ніж безпосередньо він повинен керувати і/або з чим керуватися? Кожен центральний орган виконавчої влади має поле безпосереднього впливу — мережу підконтрольних і підзвітних інститутів, організацій, підприємств і т. д. Але орган у справах релігій не може безпосередньо впливати на релігійні організації. Тобто, на його долю залишаються функції моніторингу, експертні оцінки та рекомендації і законодавча ініціатива. Це все важливі функції, але для них не потрібен обов'язково новий орган в системі ЦОВВ. Можна при бажанні обійтися без реанімації держкомрелігій і при цьому не пустити на самоплив церковну політику.
Pro і знову Contra
Моніторинг релігійної ситуації ведуть і здатні вести кілька вже існуючих — у тому числі в держапараті — інститутів. Наприклад, Національний інститут стратегічних досліджень та Українська асоціація релігієзнавців (УАР) при Інституті філософії НАНУ. Створити на базі цих інститутів державного експертна рада з своїм колом завдань, фінансуванням і календарем доповідей у Кабміні та парламенті куди економніше й раціональніше, ніж створювати черговий держкомітет.
Що ж до законодавства, то куди більш важливим, ніж створення нового органу в системі ЦОВВ, було б зберегти (або створити новий) профільний комітет у Верховній Раді. Який міг би вивчати результати моніторингу та експертні рекомендації, а також звернення недержавних організацій і структур, таких як УАР, Інститут релігійної свободи або Центр релігійної безпеки, і на їх основі коректувати законодавчу базу.
Нарешті, можна ввести інститут релігійної омбудсмена — у нас тепер, здається, входить в моду спеціалізація для омбудсменів — для відстеження ситуації з реалізацією свободи совісті.
Але головне, звичайно ж, не це. Всіх хвилюють релігійні конфлікти. Ними лякають, на них сподіваються, ними цікавляться і прикидають, що з ними робити. Але для вирішення більшості конфліктних ситуацій достатньо повноважень судів і правоохоронних органів. А в особливо складних випадках можна отримати консультацію в експертних колах (практика залучення експерта — звичайна). Але в переважній більшості конфліктних випадків спеціальні знання та вміння орієнтуватися в церковній ситуації абсолютно не потрібні. У спорах за храм можуть розбиратися суди, у ДТП і бійках — поліція, у поширенні ворожої пропаганди — прокуратура і СБУ, у фінансових махінаціях — фіскальна служба.
Коли всі ці органи виконують свої обов'язки в таких, насправді, зовсім не церковних ситуаціях, незважаючи на ряси, куполи, прокляття бабусь і товщину конвертів, не потрібен спеціальний орган. Він, мабуть, навіть трішки заважає, тому що самим своїм існуванням як би заявляє про те, що церква — що твій Схід — справа тонка і тут з звичайними мірилами звичайного законодавства і судочинства лізти не можна. Поки буде діяти це дивне марновірство, що ставить церква і релігійні питання поза звичайного правового поля, поки церкви і релігійні організації будуть перебувати у правовій тіні, жоден спеціальний орган у системі ЦОВВ нічого не виправить.
І навіть не подумає виправляти. Тому що в цьому разі відпаде сама потреба в такому органі, а бюрократія, як відомо, не схильна до самогубства. З цієї причини дозвіл конфліктів і мінімізація ризиків, пов'язаних з діяльністю церков і релігійних організацій, хоч і буде декларуватися подібним органом, але в дійсності не буде стояти на порядку денному ребром.
Є ще один аргумент, який можна було б привести на користь комітету у справах релігій: саме з 2004 року, коли комітет був розпущений, по каналах УПЦ МП пішов сильний потік політичної пропаганди. Можна припустити, що, якби був орган, який пильнує, маси негативних наслідків цієї пропаганди можна було б уникнути. Принаймні, мем "московські попи" не стояло на порядку денному так гостро. Але подальша політика щодо церкви та релігій в Україні проводилася безсистемно, хаотично і часто в прикладному ключі — кожен політик у владі залучав церковний ресурс до вирішення власних проблем і проводив свою церковну політику в ручному режимі. Так робив Віктор Янукович, який вважає, що йому потрібен новий предстоятель УПЦ МП, і спробував змістити митрополита Київського Володимира Сабодана. Так само вчинив і Петро Порошенко, який здобув для ПЦУ Томос про автокефалію. Результат можна тільки вітати. Але метод виявився сумнівний — ліберально-демократичні принципи в даному випадку були принесені в жертву ефективності.
Але цей аргумент насправді більше проти комітету у справах релігій, ніж за. Всі описані вище випадки втручання держави в церковні справи, і в особистих, і з державних міркувань, — наслідок того підходу до церковної політики, який був сформований при СРСР і адаптований при президенті Кучмі і активному Держкомрелігій. Відповідно до цієї політики, якщо держава зацікавлена, вона може втручатися, впливати або, навпаки, закривати очі на порушення законів з боку як окремих священнослужителів, так і цілих церковних інститутів.
Україна, безсумнівно, потребує уваги держави до церковних питань — тут з експертами не посперечаєшся. Але чи потребує вона в реанімації Держкомітету у справах релігій — питання спірне.
