Порочать духовні зв'язки. Коли Аваков вижене з Нацгвардії парафіян УПЦ МП
Замком Нацгвардії по роботі з особовим складом Ярослав Сподар розповів в інтерв'ю, що священики УПЦ МП не допускаються до капеланської служби у Нацгвардії. Генерал послався на наказ міністра МВС, який містить заборону на допуск до лав капеланів священиків, приналежних до "церкви, чий центр знаходиться на території країни-агресора".
Наказ такий справді є - №205 від 24 березня 2016 р. "Про затвердження Положення про службу військового духовенства (капеланську службу в Національній гвардії України", - і він не вперше стає "місцем пристрасті".
Стає абсолютно заслужено. Тому що цей наказ суперечить одночасно і Конституції, і здоровому глузду. Він, судячи з усього, і написаний був тільки заради демонстрації і скандалу - тому що ніякої практичної користі від нього немає і не може бути.
До речі, цікаво, що, за словами генерала Сподара, це рішення було схвалено іншими відомствами - зокрема, Міністерством культури, в структурі якого знаходиться департамент у справах релігій, а також Міністерством юстиції. Те, що в українському законодавчому полі відсутня категорія "церкви з центром у державі-агресора" нікого не бентежить точно так само, як факт протиріччя Конституції, яка гарантує рівність всіх релігій і всіх віруючих рівне право вільно сповідувати і практикувати.
Питання про статус "церкви з центром в країні-агресора" в даний час обговорюється. У ВР зареєстрований - а в московсько-церковних колах вже і скандализирован - відповідний законопроект. Поки цього закону немає - а його, може, й зовсім не буде, - не може бути і "церкви з центром в країні-агресора" в офіційних документах. Наказ міністра МВС, таким чином, можна витлумачити як чисту дискримінацію парафіян УПЦ МП, службовців Нацгвардії, тому що тільки їм виявляється недоступно задоволення духовних потреб. Враховуючи ж той факт, що доктрини УПЦ МП не дозволяють приймати таїнства з рук священиків ні УПЦ КП, ні УГКЦ, цей наказ позбавляє бійців - прихожан МП можливості задовольняти свої духовні потреби.
Можна обурюватися доктринами УПЦ МП, оскаржувати їх заборони і т. д., вважати їх політичними, мракобесными і якими завгодно ще - але вони є. І якщо бійці Нацгвардії можуть вільно поклонятися Перуну, то, думаю, вони повинні мати таке ж право слідувати доктрин і канонами своєї церкви. Навіть якщо ці канони і ця церква не подобаються керівництву МВС і нам з вами.
Сама природа церкви робить її майже ідеальним знаряддям гібридної війни: питання в тому, що таке "церква" і як з нею боротися, впирається в подвійність поняття.
Коли у МВС приймають рішення "не пущать" священиків УПЦ МП в капелани, під УПЦ МП розуміють єпископат і клір. "З центром у Москві". Тим не менш "церква" -це не тільки митрополит Онуфрій з патріархом Кирилом. В першу чергу це парафіяни, у тому числі бійці Нацгвардії. І тут ми озирнутися не встигнемо, як нас засмокче нісенітниця.
Наприклад, в інтерв'ю заступник командуючого по роботі з особовим складом одним з основних мотивів заборони названа неможливість допуску священиків з "церкви з центром в країні-агресора" на військові об'єкти. Тобто ці священики завідомо розглядаються як потенційні агенти? Вивідають всі військові таємниці і передадуть у свій "закордонний центр"? Але за такою логікою "на об'єкти" не можна допускати не тільки священиків, але і парафіян, - адже вони теж належать до "неблагонадійною" церкви. Їм зброї в руки давати не можна - враховуючи згубний вплив московських проповідей на їх свідомість. І військова таємниця знову-таки піде у звільненні церква - задовольнити духовні потреби після довгого вимушеного стриманості - і вибовкає на сповіді військову таємницю. Ну а московський піп, само собою, негайно доповість у ставку главномолящегося.
Це, звичайно, абсурдна ідея, але так зазвичай і трапляється: коли в правовому полі утворюється розрив, через нього відкривається вид або на абсурд (в кращому випадку), або на тиранію (в гіршому).
Справа, звичайно, не у військових таємниці, і навіть не в благонадійності. І не в тому, що Москва може підступним чином впровадити своїх агентів в рясах в Нацгвардію для розкладання морального духу та іншої підривної діяльності. Якщо ФСБ це буде дійсно потрібно, вона запровадить своїх агентів - в будь-якому костюмі, включаючи рясу, і це може виявитися як священик УПЦ МП, так і священик УПЦ КП чи УГКЦ. А що стосується військових об'єктів, то ситуація висміюється тим фактом, що не Нацгвардією єдиної - у Збройних силах України (ЗСУ) цілком достатньо капеланів - священиків УПЦ МП.
Справа в тому, що капелан, священик в армії - це факт співпраці церкви і держави. Наказом про недопуск священиків УПЦ МП на капеланську службу міністр Аваков за власним бажанням (хоч і з посиланням на Мінкульт і Мін'юст) демонструє УПЦ МП, що не хоче мати з ними справу. От не хоче - і все. І ніяка Конституція його не зупинить. Хоча б тому, що на його стороні "підтримка та ентузіазм мільйонів". Ризикну припустити, що якби соцопитування не демонстрували стабільне падіння симпатій виборців до Московського патріархату, політики не поспішали б викреслювати "московських попів" з числа "рукопожатних".
Але що ж робити з УПЦ МП? Робити щось треба. Адже під покровом УПЦ МП окопався сепаратизм, а на окупованих територіях - колабораціонізм. А Київська митрополія (і не вона одна) у гібридної війні Москви проти Києва - на боці Москви. І не тільки в гібридній - на Донбасі саме в церквах і монастирях УПЦ МП сепаратисти і "ихтамнеты" знаходять підтримку, опору, дах над головою і склади для зброї. А в тилу священики і єпископи займаються пропагандою "русского мира", закликають ухилятися від мобілізації, відмовляють у християнському похоронному обряді загиблим в АТО, "з благословення" і навіть з грифами офіційних інституцій УПЦ МП виходить антиукраїнська інформаційна та видавнича продукція. Так, священики УПЦ МП є не тільки антиукраїнські, але і проукраїнські - і від цього тільки гірше, тому що "не можна всіх під одну гребінку", і справді, не можна...
Питання "що робити" одночасно складне і просте, і відповідати на нього, чесно кажучи, вже набридло. Існуючих законів цілком достатньо, щоб переслідувати кожного громадянина України - поп він або не поп, єпископ або рядовий чернець - за сепаратизм, ворожу пропаганду, підтримку агресора, підривну діяльність, екстремізм, шпигунство, участь у бойових діях і т. д. Причому переслідувати можна (і потрібно) як кожного попа окремо, так і цілі інституції - монастирі, видавництва, синодальні відділи - якщо їх дії або офіційні висловлювання протизаконні. З інституціями по-своєму навіть простіше - арешт рахунків та вилучення комп'ютерів іноді вирішує проблему надовго, а в тому, що для наших силовиків зробити це нічого не варто, я (як, напевно, будь-який журналіст, який працював хоч раз в житті в незалежному ЗМІ) знаю не з чуток.
Можна зробити так, щоб у керівництва УПЦ МП земля горіла під ногами. Можна навіть взагалі заборонити все, що пов'язано з МП в Україні, - прирівнявши до шпигунства або саботажу, екстремізму або до держзраді. При відомій винахідливості можна придумати і провести в життя що завгодно, особливо з огляду на "підтримку і ентузіазм" - у Росії, наприклад, чого тільки не придумали і не провели. Все, що потрібно, - прийняти рішення, визначитися, вибрати якусь стратегію і дотримуватися її. Про те, як краще, про міру особистої та інституційної відповідальності у разі церкви, про межах прав і свобод в умовах війни взагалі і гібридної зокрема - про все можна сперечатися, але, з вашого дозволу не тут і не зараз.
Зараз важливо одне - відсутність стратегії, чіткого плану дій у відношенні "церковної загрози". Статус "церкви з центром в країні-агресора" - це не рішення, це відмовка. Це винахід не внесе ясність в загальну плутанину, навпаки, тільки збільшить її.
Тому що в Київській митрополії представлять вже представили документи, згідно з якими УПЦ МП - самоврядна церква, її "керівний центр" знаходиться в Києві, а з Москвою зв'язку у неї тільки духовні та історичні. А за "духовне та історичне" спробуй злови. При дуже глибокому і скрупульозному вивченні Статуту УПЦ МП, звичайно, можна знайти кілька зачіпок, але, думаю, їх при необхідності можна і підчистити. А посилання на Статут РПЦ - за яким можна простежити адміністративні зв'язки між РПЦ і Московською патріархією - може не спрацювати, оскільки це статут іншої церкви.
Може, саме тому у ВР - ті депутати, які щось розуміють в церковних питаннях, - не поспішають напружувати Конституцію. По-перше, переваги від закону про церкви з центром в країні-агресора сумнівні, по-друге, прийняття будь-якого закону, відверто вступає в протиріччя з Конституцією - тривожний прецедент. Статус законопроекту від цього документа користі значно більше - він висить над головою священноначалія УПЦ МП як дамоклів меч. Ось і нехай повисить - як гарантія від занадто різких рухів.
Але він не зможе висіти там вічно. У цьому меч був би сенс, якби, вигравши трохи часу і простору для маневру, влада взялася б за виконання якоїсь чіткої стратегії релігійної політики. Я не кажу "створення Єдиної помісної церкви" - я не в "Вікнах РОСТа" працюю. Але поки в суспільстві - в тому числі церковному - домінують антимосковські настрої, можна було б підготувати грунт для оксамитової церковної революції, що здійснюється або шляхом масового переходу парафій, або шляхом договору з Вселенським патріархом про відкриття парафій його церкви на території України, або здійснивши якісь інші кроки по демосковизации українського православ'я.
Наша біда в тому, що ніякої чіткої релігійної політики у нашої влади немає.
Свідчення тому - наказ міністра внутрішніх справ про недопуск священиків УПЦ МП в ряди капеланів для Нацгвардії при наявності таких священиків серед капеланів у Збройних силах. Яка там "політика" і "стратегія" - у церковному питанні у нашої держави права рука погано знає, що робить ліва. І все тільки тому, що у відносинах між державою і церквами відсутні чіткі правила гри.
Їх немає не тому, що нікому створити стратегії, - є фахівці, в тому числі у владі. Немає, як кажуть, політичної волі. Бажання. В каламутній воді тліючої релігійної чвари політики ловлять свою скромну рибку. Зручніше годувати електорат вічним сніданком Єдиної помісної церкви, "визнанням з боку Константинополя" і шкідливими "московськими попами", яких небезпечно допускати на військові об'єкти, ніж вибудовувати суто ділові стосунки між усіма учасниками церковно-державного діалогу. Зручно спускати пару в московсько-филаретовские хейтспичи. Зручно демонструвати свою ідеологічну орієнтацію появою на одному хресному ходу і игнором іншого.
"Московські попи" відмінно перемикають увагу публіки. Взяти хоча б інтерв'ю генерала Сподара. Всі, хто тільки міг, процитували його слова про капеланство і священиків УПЦ МП - новина, якої вже півтора року, - але "не помітили" інших, більш радикальних. Коментуючи особливості ідеології батальйону "Азов", генерал зазначив: "Можливо, у них (азовців. - авт.) - інші погляди на націонал-соціалістичного руху в Німеччині - це теж нормально". Генерал Нацгвардії "не бачить нічого такого" в тому, що його бійці - прихильники нацизму. Це, треба думати, "дрібниця". Начебто поклоніння статуям Перуна - "дитяча гра", на яку можна закрити очі. Лише б воювали як слід. Заступник командуючого по особовому складу можна зрозуміти: він нічого не може зробити з ідеологічними уподобаннями бійців вчорашніх добробатов. Але замість того щоб зам'яти розмова, обмежитися Перуном - справді, у вільній країні можна поклонятися кому і чого завгодно, хоч дуршлагу з макаронами, - генерал йде в атаку, змішуючи в одну купу нацизм, націоналізм і патріотизм, і підносить цей коктейль як "любові до батьківщини".
Треба сказати, на такому риторичному тлі байдужість керівництва МВС до правового статусу своїх наказів виглядає майже провокаційно. Ні, це, звичайно, не "хунта" - для цього у наших імітаторів "чорних полковників" занадто багато в західних банках і занадто мало в плечах (на щастя). Але їм, здається, подобається ця гра. Їм, здається, лестить, коли російська пропаганда називає їх "хунтою", ставлячи в один ряд з великими - нехай і кривавими - диктаторами.