Пів століття альбому LA Woman. Ким був Джим Моррісон: геніальним шаманом чи звичайним алкоголіком

У наш час, коли в умовах розвитку соцмереж і технологій за захоплюючим життям людини, що зацікавила вас, можна стежити 25 годин на добу і 8 днів на тиждень, самі визначення "популярність" і "зірковість", вже не кажучи про "легендарність", втрачають своє колишнє значення, а з ним і сенс. Ну дійсно, як можна бути "легендарним", якщо 100 тис. фоловерів у курсі, чим ви сьогодні поснідали і в яких кросівках вийшли вигуляти собаку? Звідки братися міфам, легендам і таємницям у світі, який начисто позбавлений необхідного для їх появи живильного середовища — невідання, недоступності і в чомусь навіть незбагненності? Раніше з міфотворчістю справи були дещо сприятливішими — і якщо в сучасній культурі і була людина, міфічний потенціал якої можна було порівнювати хіба що з античними часами, то цим міфотворцем і міфічним героєм був Джеймс Дуглас Моррісон.

Рівно 50 років тому, у квітні 1971 р., вийшов альбом групи The Doors "LA Woman", остання платівка, записана з Моррісоном. Одразу ж після запису Джим полетів до Парижа, щоб там померти за досі до кінця не зʼясованих обставин і тим самим остаточно перетворити своє коротке життя не просто в легенду, а в той самий міф. Дійсно, навіть тоді, в другій половині 60-х, коли легенди росли на кожному дереві і грали в кожному клубі, Моррісон і "Дорз" примудрялися бути абсолютно особливими. І справа навіть не в харизмі Джима і не в унікальному виконавському таланті клавішника і співзасновника групи Рея Манзарека. Моррісон був досить начитаним хлопцем, його цікавила не тільки література, він добре розбирався в філософії і соціології, його захоплювали можливості кінематографа — зрештою він отримав диплом кінематографіста після декількох років навчання в кіношколі при Каліфорнійському університеті.

Рок-н-рол виник одночасно з дорослішанням і становленням Моррісона як художника — в широкому сенсі. І з самого початку, коли юний Джим вбирав кожною своєю клітиною перші записи Елвіса Преслі, він наповнив для себе цю нову музику тим же глибоким змістом, який знаходив в поезії Рембо, працях Ніцше або книгах Керуака, Хакслі і Джойса. І з найперших місяців існування "Дорз" Джим наочно демонстрував в піснях і на концертах цю небезпечну глибину, на яку не запливали ні "Бітлз", ні "Стоунз", ні навіть Боб Ділан. Рок-н-рол для Джима, природженого шамана, був засобом повести за собою натовп, разом з ним прорватися на ту саму "іншу сторону" — чим би вона не була: раєм, пеклом або чистилищем, в якому можна сховатися і перечекати і те, й інше. Отже, в порівнянні з піснями, які звучали на перших двох альбомах групи, випущених в 1967 р., практично вся інша музика цього одного з найяскравіших років в історії поп-культури — а це була геніальна і незабутня музика — здавалася дещо дрібнуватою, інфантильною і навіть іграшковою.

В голосі самого Джима, в якому звучали відгомони вокальної манери як Френка Сінатри з тим же Елвісом, так і крики диких доісторичних племен зі стогонами чорних блюзменів, були і обсяг, і зрілість, і досвід століть. А вже сама музика The Doors, насамперед завдяки старанню Манзарека і його найвинахідливішого електрооргана, відносила в інші, пʼяті і десяті вимірювання. До того ж не можна недооцінювати чудового гітариста Роббі Крігера, який вільно міг грати як фламенко, так і блюз c химерними психоделічними пасажами — і все це трималося на потужному, але витонченому биті барабанщика Джона Денсмора, що сягає корінням у джаз.

На першому альбомі групи було щось, назване просто, безжально і безвихідно — The End, чи композиція, чи пʼєса, чи трагедія, покладена на музику. У самому зародку пісня являла собою сумну любовну баладу, рядки якої Джим склав під пірсами лос-анджелеського пляжу "Веніс" — в темряві, прохолоді і під шум хвиль. Моррісон прощався зі своєю підліткової любовʼю — "Це кінець, мій прекрасний друже". На клубних концертах групи ці надгробні роздуми, просочені романтикою безвиході, потроху обростали рядками, які стали фундаментом, хребтом усіх майбутніх поетичних образів Джима. У різному ритмі, з різними інтонаціями, акомпанемент інших учасників звивався за голосом Джима як гігантська рептилія — іноді довжина "Кінця" в концертному виконанні досягала півгодини, але ж "Дорз" все-таки не були джазменами. На одному з виступів Джим перевершив себе в відвертості і зухвалості — так в самій кровоточивій середині The End зʼявилися ці вбивчі у всіх сенсах рядки: "Батьку? — Так, сину. — Я хочу вбити тебе. Мамо! Я хочу…" Це був справжній театр, це був давньогрецький театр, а ще це не було вигадкою чи хворою фантазією автора. Точніше, в цих словах було рівно стільки правди, щоб створити один з наріжних міфів в легенді про Джима, міф, якому ніколи не судилося бути розвінчаним.

Дійсно, у Джима були непрості стосунки з батьком, льотчиком морської авіації і майбутнім контрадміралом Джорджем Моррісоном. Батька і сина обʼєднувала сила характеру, але вони знаходилися навіть не по різні боки барикад — вони жили в різних вимірах. Мати Джима Клара була типовою американською домогосподаркою з респектабельної сімʼї — в міру освіченості і не в міру снобізму щодо всього, що виходило за рамки доброчесності. Батько, проте, добре зрозумів, що вкладав Джим в текст "Кінця", — його відчай подіялвнавіть на суворого військового, який колись своїми очима спостерігав атаку японців на Перл-Харбор. Один з друзів молодшого брата Джима, Енді Моррісона, притягнув до нього додому першу платівку The Doors, і Енді урочисто посадив у вітальні біля програвача всю адміральську сімʼю. Двома роками раніше, коли Джим написав батькам, що збирається зайнятися музикою і співати в групі, батько відповів, що він остаточно в ньому розчарувався — це був останній лист Джима додому. Того вечора платівка була програна майже вся — старший Моррісон не виявляв жодних емоцій і не опускався навіть до уїдливих коментарів, в класичній манері сховавшись за газетою. Коли зазвучав "Кінець", газета адмірала почала тремтіти. В сучасній музиці було вкрай мало речей, які таким неабияким чином діяли на слухача, — пісня брала за руку, хапала за комір, тягла за собою в глибокий вир. Її просто неможливо було слухати, скажімо, щодня, як не можна щодня вислуховувати смертні вироки, зізнання в любові, відвідувати весілля або похорон. Тоді, в січні 1967-го, з першого ж альбому стало зрозуміло, що "Дорз" — особливі і унікальні. І до речі, любителям особливо гострих відчуттів рекомендується послухати The End ще й у виконанні німецької співачки Nico, істинної femme fatale, близької подруги Моррісона і колишньої вокалістки культової нью-йоркської групи Velvet Underground, — вона записала свою версію як посвяту Джиму через три року після його смерті, в 1974-му.

Так, Джим, зі своїм бунтарством, яке казна-звідки взялося і проявилося вже в ранньому віці, ріс ізгоєм у власній родині. Якщо вірити красивій історії, яку не раз розповідав сам Моррісон, свій бунтівний дух він отримав чи то як дар, чи то як прокляття від індіанця, жертви автокатастрофи, що вмирав на шосе на світанку, — свідком аварії був маленький Джим, який проїжджав повз на колінах у батьків. Оскільки Джим з батьками і молодшими братом і сестрою, як будь-яка інша військова сімʼя, часто переїжджали, близьких друзів у дитинстві і юності у нього було мало, а будь-які стосунки з дівчатами були приречені на неминучий розрив.

Таким Моррісон і залишився до кінця життя — поетом-одинаком, який ніколи не мав свого дому (якщо не брати до уваги номери мотелів, в яких він затримувався не довше, ніж на кілька місяців) і іноді оточував себе приятелями, які могли зʼявитися нізвідки, щоб потім назавжди зникнути з життя, а також численними дівчатами на одну-дві ночі. Тим часом "Дорз" ставали справжніми зірками, на подив і деяке збентеження самих музикантів, особливо Джима. Пісня Light My Fire посіла перше місце в національному хіт-параді, група виступила в найпопулярнішому телешоу — "Шоу Еда Саллівана". А як же романтичний образ проклятого поета і невизнаного генія, який животіє в злиднях в компанії вірної, але безжальної музи? Зароблені з групою гроші Моррісон, проте, витрачав в основному на рахунки в ресторанах, оплачуючи пиятики з друзями, а ще одяг — наприклад, на куртку, зшиту з шкурок ненароджених поні. Другий альбом The Doors під назвою Strange Days ("Дивні дні") виявився не менш вдалим, ніж перший, але часи наступали дійсно дивні — Моррісона вже тоді почала обтяжувати роль попзірки, "Короля ящірок", молодіжного ідола і гарненького кучерявого персонажа з постера журналу для підлітків.

Джим намагався робити те, що до нього ще не наважувався ніхто, або був просто не здатний. Використовуючи енергію рок-н-ролу, музичні таланти колег, свою поезію і воістину шаманську харизму, Моррісон перетворював концерти "Дорз" на справжній ритуал, церемонію, суміш театру, психодрами і найзакоренілішого рок-концерту. Якщо Джим був досить пʼяний і водночас досить тверезий, виступи ставали тріумфом — здавалося, на очах творилася нова ера, народжувалися нові істоти, прекрасні люди, які здатні на все і не знають кордонів і меж. Але часто все відбувалося не так переможно і святково — траплялося, концерти закінчувалися жорстким приземленням, похмурим поверненням у грубу реальність, а то й зовсім катастрофою.

Моррісон був першою рок-зіркою, заарештованою прямо на сцені, — це сталося під час концерту в Нью-Хейвені, штат Коннектикут. Перед виступом поліцейський застав Джима з прихильницею в душовій кабінці за сценою — не впізнавши Моррісона, правоохоронець вимагав, щоб той вимітався, завʼязалася суперечка і поліцейський бризнув у вічі Джима газом з балончика. Шоу почалося з годинним запізненням і під час концерту Моррісон почав всіляко висміювати "маленьких чоловічків у синьому", підбурюючи робити те саме і публіку. Ніч він провів у поліцейському відділку.

Наступного, 1968 р., Моррісон почав пити ще більше, ніж зазвичай, — як помічали колеги по групі, поступово перетворюючись з "пʼяниці-містика" в "побутового алкоголіка". Насправді Джим, всупереч існуючій думці, і раніше здебільшого надавав перевагу алкоголю, ніж будь-яким іншим речовинам, зокрема забороненим, — тепер же він пив завжди. Запис третього альбому групи виявилася ледь не зірваним — Джим ніколи не зʼявлявся на запис тверезим, якщо зʼявлявся взагалі. У разі крайньої потреби він міг зібратися, навіть якщо випивав у день запису кілька пляшок коньяку, але в деяких треках альбому Waiting for the Sun, особливо в пісні Five to One, хаотичному і загрозливому марші, виразно чути, що Моррісон дуже пʼяний. Одного разу він заявив, що йде з групи ,але Джима умовили залишитися, "хоча б на півроку".

Проте ситуація стрімко погіршувалася, Моррісон продовжував пити, а його особисте життя ставало все більш безладним і заплутаним. Незважаючи на велику кількість випадкових коханок або просто подружок, Джим, як це не парадоксально, був однолюбом — особливе місце в його серці займала дівчина Памела Курсон. З нею він познайомився ще до того, як "Дорз" домоглися будь-якого успіху, і хоча вони ніколи не були офіційно одружені, друзі і сам Джим вважали Памелу його "космічною дружиною", а вона, у свою чергу, часто представлялася як "місіс Моррісон". Тепер же у Джима завʼязалися ще одні серйозні стосунки — з журналісткою Патрицією Кеннелі, за чутками, практикуючою відьмою. Вони навіть потайки одружилися — знову-таки неофіційно, а відповідно до якогось кельтського обряду. Пара скріпила свої стосунки договором, підписаним кровʼю, а у фіналі таємничої нічної церемонії Джим втратив свідомість. Пізніше Кенеллі завагітніла від Моррісона, але вважала за краще зробити аборт, оскільки "надто сильно любила і Джима, і дитину".

Поворотною точкою або навіть дном, якого досягли Джим і "Дорз" і від якого, на щастя, вдалося відштовхнутися, був концерт в Маямі в 1969-му. Моррісон летів на концерт окремо від інших музикантів, пропустив кілька рейсів і в результаті прибув на майданчик з годинним запізненням. Місце концерту являло собою ангар, куди набилися 12 тис. чоловік — стояла спекотна задушлива ніч, а сам Джим був дуже нетверезий і продовжував пити пиво. Напередодні він посварився з Памелою, а ще перебував під враженням від спектаклю експериментального "Живого театру", під час якого актори дуже провокаційно поводилися з публікою. Джим вирішив цього разу зовсім прибрати ноги з гальм — під час концерту "Дорз" не вдалося толком виконати жодної пісні, Джим проспівував всього кілька рядків, після чого починав закликати натовп то до любові, то до бунту. Викидаючи з себе страшні протяжні крики, Моррісон то називав шанувальників "купкою ідіотів", які дозволяють "командувати собою і тикати себе обличчям в лайно", то вимагав полюбити "свого сусіда". Концерт закінчився цілковитим хаосом, а кілька днів по тому Моррісону були предʼявлені звинувачення в "публічному оголенні геніталій", "викрикуванні непристойностей", а також "імітації орального сексу". Тим часом на жодній з фотографій, знятихї під час концерту, ніяких голих геніталій помічено не було. Джиму загрожувало тюремне увʼязнення, він подав апеляцію, і почалася низка судових засідань, на яких Моррісон був присутній як обвинувачений, а решта членів "Дорз" — як свідки. Процес так і не був завершений за життя Джима. Під час засідань він наполягав на "свободі артистичного вираження", Манзарек, Крігер і Денсмор заявляли, що не помітили нічого непристойного під час концерту. Загроза тюремного терміну хмарою висіла над Джимом два роки, і тільки в 2010-му, через майже 40 років після його відходу в інший світ, Моррісон був посмертно помилуваний.

Немає лиха без добра — інцидент в Маямі згуртував групу. До того ж Джиму, який на той час набрав вагу і відростив величезну, огрядну і недоглянуту бороду, навіть в чомусь подобався цей новий образ "ізгоя". Роль нелюдимого і зневаженого натовпом чужака була йому набагато ближчою, ніж імідж секс-символу епохи хіпі. У музичному плані "Дорз" теж змінювалися — вони все більше схилялися до сирого і грубого блюзу, завжди улюбленого Джимом. На альбомі 1970-го Morrison Hotel група звучала як ніколи зібрано і зосереджено, водночас повернулося натхнення, яке супроводжувало музикантів на самому початку. А ще відчувалося, що Моррісон з колегами позбулися багатьох ілюзій і зайняли якусь відсторонену і очікувальну позицію, вже не вважаючи себе частиною хвилі, яка повинна змести колишні засади. Але як сторонні спостерігачі вони являли собою ще більшу загрозу. Та платівка починалася і закінчувалася чудовими блюзовими номерами Roadhouse Blues і Maggie MʼGill відповідно — в кінці останньої з них Джим заклинав слухачів: "Я — старий блюзмен, я співаю блюз з самого початку часів". І йому не можна було не вірити — до 1970-го Джим і виглядав, і звучав років на 20–30 старшим за свій вік, а в його голосі зʼявилися якщо не старечі нотки, то вже напевно інтонації людини, яка бачила і випробувала у цьому житті все.

У грудні група почала записувати альбом LA Woman — цього разу вже відверто блюзовую пластинку. Тим часом це був не просто визубрений по записах чорних корифеїв 30–50-х "школярський" блюз, чим грішили і досі продовжують грішити білі музиканти. Моррісон з колегами звучали так, ніби вони самі тільки що вигадали цей глибоко кореневий жанр родом з дельти Міссісіпі.

LA Woman — досить небезпечна платівка. Краси в ній стільки ж, скільки і саморуйнівної, недоброї енергії. Звичайно ж, постфактум вона сприймається як заповіт Моррісона або, що буде точніше, як епітафія самому собі. Закінчивши запис, він розпрощався з лос-анджелеськими друзями, товаришами по чарці, подругами і коханками (прощання затягнулося на два місяці) і полетів до Парижа — як виявилося, щоб вмирати. Але тоді, в квітні 197- го, коли платівка тільки зʼявилася на прилавках (на той час Джим уже жив у винайманій паризькій квартирі разом з Памелою), пісні альбому сприймалися як початок нового етапу в карʼєрі "подорослішалих" "Дорз".

Багато хто поспішив назвати "Жінку з Лос-Анджелеса" чи не найкращою платівкою групи, хоча від уваги слухаючої публіки не вислизнуло і те, що заматерівший вокал 27-річного Джима звучав зовсім наждаковим чином. Цілком можливо, що Моррісон свідомо домагався, щоб його голос звучав глухо і зовсім не молодо — під час запису, крім звичних пиятик, він багато курив, а кілька треків записав, наспівуючи в мікрофон через згорнутий в трубку картон. "Дорз" записували альбом не в звичній студії лейбла "Електра", а прямо на своїй репетиційній базі, без допомоги свого постійного продюсера Пола Ротшильда — той пішов на самому початку роботи, вважаючи нові пісні занадто нудними. Столик в середині невеликого приміщення був завалений попільничками і порожніми моррісоновськими пляшками з-під текіли і віскі, а на одній з кахельних стін він повісив табличку з повчальним написом "Тверезість призводить до творчого безпліддя". Без няньок, що стоять над головою, на своїй особистій території "Дорз" працювали швидко, розкуто і натхненно — платівка звучала так, ніби була записана з першого дубля, і це тільки додавало музиці щирості і достовірності.

У текстах альбому Моррісон був як ніколи відвертим і навіть прямолінійним — так, в дещо відчуженому треку Hyacinth House він співає без будь-якої фірмової поетичної образності: "Повторюю ще раз — мені потрібен новий друг, мені потрібен хтось, кому не потрібен я". У тій же пісні, враховуючи, що тіло мертвого Джима виявлять через кілька місяців в паризькій ванній, є і кілька зловісних рядків: "У ванній чисто. Мені здається, хтось поруч, здається, хтось стежить за мною". Так, у цій пісні можна було почути реального, а не міфічного Моррісона. Людину, яка була дуже чуйною по відношенню до друзів, але безжальною і безрозсудною у всьому, що стосувалося його самого. Людину, що дарує куртку, яка коштувала приблизно як "кадилак", фанату, що бреде після концерту під дощем. Або людину, яка із задоволенням дивилася зворушливі наївні мелодрами на кшталт французьких "Шербурзьких парасольок". В іншій пісні, розлюченому блюзі Been Down So Long Джим зривається на пронизливий крик, нарікаючи на те, що "занадто довго був на дні, вважаючи його вершиною". Але найбільш вражаючим в цьому сенсі фрагментом була середня частина заголовної пісні, самої LA Woman — автострадний ритм уповільнювався, вогні гасли один за другим і Джим починав виводити повторювану з десяток разів фразу Mister Mojo Rising. Моджо Райзінг — анаграма його власного імені. Моррісон кілька разів заявляв приятелям, що одного разу все кине, зникне, зʼявиться, як Артюр Рембо, де-небудь в Африці і почне представлятися містером Моджо Райзінгом. У цих моррісонівських потойбічних заклинаннях були і згубний захват, і зловтіха, і знущання над самим собою — це був той самий момент, коли художник і прірва дивляться один на одного.

Ну а фінальний трек платівки, Riders On the Storm — одна з вершин не тільки "Дорз", а й усієї музики останніх 50 років. Клавішна партія Рея Манзарека в пісні — сама по собі твір мистецтва, а Моррісон співає посилений гіпнотичною мелодією приголомшливий текст з тієї самої інтонацією людини, яка прожила на Землі не одне століття і бачила все на світі. Це був більш ніж гідний фінал для квартету "Дорз", можливо, кращої американської групи в історії і вже точно найміфічнішої.

У Парижі Джим намагався зовсім кинути пити, намагався відновити трепетні стосунки з поетичною музою — і те, і інше вдавалося Моррісону насилу. Він вивчав Париж і його питні заклади вулицю за вулицею, квартал за кварталом і не тільки продовжував пити, все глибше занурюючись в депресію, а й відкрив для себе героїн. За кілька днів до смерті він востаннє подзвонив в Штати, в офіс "Дорз", і поговорив з барабанщиком групи Джоном Денсмором, той потішив його новиною, що LA Woman користується успіхом і у публіки, і у критики. "Подивимося, що вони скажуть про наступний альбом!" — Джиму явно було приємно дізнатися новини.

Нікому достеменно не відомо, що робив Джим у свій останній паризький вечір. Може, він дійсно ходив разом з Памелою в кіно на вестерн з Робертом Мітчумом і до глибокої ночі дивився потім аматорські плівки, що відобразили їх недавню поїздку на Корсику, а вже вранці Памела знайшла його мертвим в вистиглій ванні, з посмішкою на обличчі. Може, він дійсно помер від передозування в одному з нічних клубів. А може, і зовсім покинув Париж живим і відносно здоровим в невідомому напрямку, зникнувши з міста і з очей публіки назавжди — багато хто досі вірять саме у цей міф. Правду знав тільки сам Джим. Або містер Моджо Райзінг.