Похмільні пісні. Яку музику варто слухати, якщо болить голова після свят

Miles Davis "In a Silent Way"

Навряд чи як музичний супровід для збирання своєї свідомості по крихтах і впорядкування хаотичних думок знайдеться щось краще, ніж платівка великого джазмена Майлса Девіса 1969 р. Альбом називається In a Silent Way, тобто "Мовчки", або, якщо хочете, "Потихеньку" — саме так, злегка торкаючись нотами простору навколо вас та вашої хворої голови, грають музиканти. І не варто зараз обтяжувати себе думками про те, що цей альбом – один із перших (і найкращих) прикладів "фьюжн" і взагалі одна з вершин джазу й демонстрація його безмежних можливостей. Набагато важливіше те, що віртуозний барабанщик Тоні Вільямс ці 40 хвилин грає так, ніби ви, зібравши останні сили, прикрикнули на нього сиплим голосом: "Тихіше!" — Вільямс не б'є по барабанах, а делікатує, дозволяючи собі тільки легкий шелест по тарілках. Девіс своєю трубою не менш обережно утримує вашу свідомість з цього боку реальності. А ще Майлс чітко дає зрозуміти, що новий день таки настав і що б там не відбувалося сьогодні – у цьому теж є сенс. До того ж у першому треку альбому Shhh/Peaceful є якась нав'язливість і циклічність – зовсім як фрагменти спогадів учорашнього вечора. Клин клином вибивають — просто довіртеся цій музиці, вона впорядкує і розставить на свої місця все, що коїться у вас в голові.

Cocteau Twins "Treasure"

Найменше після свята хочеться зіткнутися віч-на-віч із яким-небудь потоком словесного достатку. Справді, стежити за чиєюсь думкою, яка в післясвятковому стані часто може здатися ще більш убогою, ніж є насправді, – не найприємніше заняття. А якщо виразний людський голос таки хочеться почути? У такому разі ідеальний варіант – практично будь-який альбом гурту Cocteau Twins, виключно оригінальних представників постпанку, а точніше, того специфічного жанру, який у наш час прийнято називати dream pop. Вокалістка "Кокто Твінс" Елізабет Фрейзер — незаперечний доказ того, що ельфи існують не тільки в уяві толкієністів і співчуваючих. І хоч співає вона не ельфійською, а якоюсь нафантазованою нею самою мовою, цей неземний спів у тандемі з гітарними ефектами Робіна Гатрі, безперечно, має всі магічні властивості, які тільки може мати музика. Магічні властивості в нашому випадку цілком відповідають потребам людини, яка опинилася на ранок у жалюгідному стані, – треки альбому очищають свідомість, а з нею і тіло, ніби якісь пігулки чарівного активованого вугілля із запасів Феї Похмілля.

Stan Getz/Joao Gilberto "Getz/Gilberto"

Ох, ну як же хочеться одного прекрасного похмільного ранку почути щось дійсно позитивне, тепле і добре. Під позитивом необов'язково мається на увазі музика весела — від суцільних веселощів можна і відпочити, а та особлива музика, яка спровокує мимовільну посмішку навіть у найбільш непрості хвилини. Саме таку музику записали у далекому 1963-му батьки босанови – піаніст Антоніу Карлос Жобім і співаючий гітарист Жуан Жілберту — у компанії саксофоніста Стена Гетца. Більш того, ця музика, як ніяка інша, вселяє непохитну впевненість у тому, що все не тільки буде добре – колись у невизначеному майбутньому, – а ще й чітке розуміння, що насправді все вже добре, зараз. Це, звичайно, може бути й майстерним обманом, але ти віриш голосу Жілберту, саксофону Гетца та піаніно Жобіма так, як трирічна дитина вірить ласкавим голосам люблячих батьків. Так, а ще в кількох треках (зокрема, у класичній Girl from Ipanema) заспівала тодішня дружина Жілберту, красуня Аструд – і це справжня насолода для вух, голови та всього того, що страждає разом з вами наступного ранку після свята.

Tom Waits "Blue Valentine"

А що як не дозволяти комусь обманювати себе і прикрашати погану реальність, а дати слово музикантові, який чудово уявляє, наскільки бридко, нудно і гидко вам зараз? Повірте, на музичній сцені мало хто може так тонко і достовірно передати всю тьмяну палітру почуттів, які випробували мученики від алкоголю, як Том Вейтс — справжній співак "розбитого серця і хворої печінки". На час виходу альбому Blue Valentine і без того обвуглілий голос Вейтса загрубів до стану хлібної кірки в кутку, яку не прибирали з десяток років. Справді, порівняно з його хриплим речитативом лайка підзабірних пияків здасться хором дзвінкоголосих третьокласників. Але все-таки вся справа в самій атмосфері цього приджазованого, звареного круто і залишеного остигати на морозному протягу блюзового альбому. Тут є і п'яна сентиментальність, і похмільна безвихідь, і морок, що освітлюється лише самотнім вуличним ліхтарем і вивіскою "закрито" над магазином. Ну а що стосується як завжди чудових текстів Вейтса, який підставляє вам плече в похмільний ранок, то тут усе дуже сезонно — є згадки і про нетверезого Санта-Клауса, і про якісь там червоні черевики, кинуті кимось біля аптеки. Кому саме вони належали, герою ще треба згадати після болісних зусиль.

Brian Eno "Thursday Afternoon"

А ось це вже важка артилерія на крайній, безнадійний випадок. Ми говоримо про той самий стан, коли людина дійсно не в змозі виносити будь-який звук, включаючи власне дихання, а тим більше шум огидно бадьорих сусідів, що прокинулися. Але якщо все-таки цей нещасний бажає довести собі, що ще не все втрачено і він може змусити себе зробити кілька найскладніших у його положенні дій, а саме включити музику, то альбом творця стилю ембієнт, геніального конструктора й винахідника від музики Браяна Іно більш ніж підходить для такої героїчної спроби. Цей альбом є одним-єдиним треком тривалістю 61 хвилина, і якщо й існують ноти, тембри та звуки, за допомогою яких можна "зіграти" тишу, то Браян Іно знайшов їх. Ця музика зовсім нічого не вимагає від слухача. Вона якщо і заявляє про свою присутність у не найкращий ранок у вашому житті, то робить це настільки тонко і ненав'язливо, що вам починає здаватися, що це вона підкоряється будь-яким шерехам та сплескам у вашій свідомості. Потроху ви втягуєтеся в цю гру і вже починаєте ловити себе на думці (так, починають з'являтися зв'язні думки!), що навіть у такі моменти людське існування, яким би тяжким воно не було, може здаватися маленьким і тихим дивом.

Glenn Gould "Bach: The Well-Tempered Clavier, Book 1, Preludes and Fugues 1-8"

Класична музика діє на людину особливим чином, і не варто влаштовувати наступного ранку після застілля тортури симфоніями, ораторіями і тим більше операми. Справа в тому, що партії оркестру або хору в них можуть звучати то тихіше вашого відключеного телефону, то раптом за мить вибухати в голові і квартирі жахливими звуковими фонтанами. Інша річ, коли за справу з порятунку душі і тіла береться самотній піаніст. Так, фортепіано теж може поводитися по-різному, але великий виконавець Глен Гульд так майстерно поводився з клавішами і педалями, що інструмент ставав одухотвореним предметом, живою істотою, наділеною найкращими якостями. На цьому запису Гульд грає безсмертні прелюдії та фуги Баха. І якщо композитор відповідає за бездоганність найчистішої краси, яка так вам зараз потрібна, то піаніст подушечками пальців не просто витягує з інструмента звуки – це найкращий сеанс масажу, який може влаштувати музика.

Saturday Night Fever Soundtrack

А ось цей варіант — далеко не найлегший, зате в кінці важкого шляху кожного, хто йшов по ньому, чекає гідна винагорода. Як тільки ви поставите саундтрек до фільму "Лихоманка суботнього вечора", класики кінематографа 70-х, ваш організм і ваш розум відчайдушно і шалено запротестують проти такого необачного вчинку. Ви можете навіть відчути фізичну огиду до всієї цієї класичної диско-свистопляски, якою править тріо Bee Gees — з їхніми, як вам напевно здасться, мерзенним фальцетом, життєстверджуючими гармоніями та нав'язливими танцювальними ритмами. Але через "не можу" потерпіть лише кілька хвилин — без будь-якої кави, чаю і тим більше пива до ваших кінцівок, шиї та тулуба повернеться вчорашня здатність рухатися скоординовано і в будь-яких можливих та бажаних напрямках. Та ще й у такт музиці! Stayin' Alive – пронизливо заклинатимуть брати Гібб. І у вас просто не залишиться вибору, крім як залишитися живими.