Подарує Ердоган Україні помісну церкву
Кардинальний розрив російсько-турецької дружби дозволив українському президентові розмовляти з турецьким на будь-які теми самим милим чином. Тем для обговорень - маса. Починаючи з поставок в Україну продуктів харчування, від яких гордо відмовилася Росія, закінчуючи консенсусом по Криму і долі кримських татар. На цьому тлі абсолютно природно загострилася і православна інтрига - особливо після того, як президент зустрівся з Вселенським патріархом.
Не подумайте, тут - ніяких проривів, тим більше - сенсацій. "Данина ввічливості", дипломатичний протокол, що "в ході офіційного візиту президент з дружиною відвідали...". Та й фрази, якими обмінялися патріарх з президентом, загалом, досить чергові - "прагнення українського народу до Помісної церкви" з одного боку парирувалося таким же неоригінальним визнанням України "частиною константинопольської церкви-матері" з іншого. Все одно як з сусідом по майданчику обмінятися ввічливими кивками.
Так, все може на цьому і закінчиться. Могло б, якби не війна. На тлі уповільненої війни з Російським світом президенту Порошенко потрібні хоча б які-небудь успіхи, вони ж - перемоги. І якщо він не може з будь-яких причин) здобути їх у зоні бойових дій - він може спробувати перемогти на інших, внутрішніх і дипломатичних фронтах.
Чомусь немає, загалом, зрозуміло. По-перше, це залежить не тільки від бажання президента України - так само, як і безвізовий режим. По-друге, не до кінця зрозуміло, якими шляхами це можна зробити так, щоб не викликати хвилю релігійних конфліктів всередині країни. Я, наприклад, поки не чула, щоб у надрах АП чи Мінкульту розроблялися якісь стратегії на цю тему. Зате всі знають, що церковне питання - дуже конфліктний, і намагаються його зайвий раз не чіпати. А якщо і не зачіпають то так, щоб усім сестрицам по ковбасці. Ніякої сміливості, ніякої політичної волі українська влада в церковному питанні досі не демонструвала. І немає, на жаль, ніякої впевненості в тому, що вона готова це робити тепер.
Справедливості заради скажу, що треба мати неабияку сміливість і політичну волю, щоб зважитися зрушити з місця церковну ситуацію. Хочеться додати ще й "мудрість" - але життя привчає до мінімалізму. А тому нехай знайдеться хоча б сміливість і воля. Причому не тільки і, можливо, не стільки у президента Порошенко (хоча і йому не завадило б), скільки у партнерів і в Україні, і в Туреччині. У патріарха Варфоломія. У патріарха Філарета. Або у президента Ердогана, чий режим досі без всякого сорому забезпечував московський інтерес на Фанарі - так чому б тепер не забезпечити український? Справа української сторони сформулювати цей інтерес, усвідомити його і донести до турецької сторони. А вже яким чином це рішення буде прийнято - це їх справа.
При відомій частці оптимізму загальні фрази Порошенко про "прагнення України до Помісної церкви" можна вважати декларацією намірів - про підтримку будь-яких церковних ініціатив, спрямованих на вирішення цього завдання.
Але також це може бути заява, адресована внутрішньому споживачеві. Президент Порошенко більше не хоче асоціюватися з Московським патріархатом (за приналежність до якого його дорікали і дорікають досі). До того ж йому треба трохи приструнити Київську митрополію, яка занадто відверто виконує замовлення московського начальства. Блискучий турецький марш президента повинен бути помічений і потрібним чином витлумачений у Лаврі.
Втім, очевидно, що проблема впирається не в Київську митрополію і навіть не в Московську патріархію, яка поки що лідирує в "церковній дипломатії" (хоч, безумовно, і перебільшує свої перемоги). Впирається все в небажання Вселенського патріарха реально, а не на рівні загальних фраз, втручатися в українські справи. У нього на порядку денному загострення в Греції і повисла на волосині Всеправославний собор. Цілком достатньо, щоб уникати мати справу ще й з патріархом Філаретом - безальтернативною стороною переговорів з питання української помісної церкви. Не кажучи вже про патріарху Московському. Поширення влади Вселенського патріарха на Україну - дуже сильне потрясіння для системи світового православ'я. Для України, звичайно, теж, але для нас це всього лише на одне потрясіння більше.
Можливо, саме із-за цієї нерішучості "турецькопідданого держчиновника" патріарха Варфоломія більше надій покладається не на формальну бесіду патріарха і Порошенка у Фанарі, а на масштабний українсько-турецький політичний діалог. Зрештою, якщо український церковний питання буде вирішено таким - політичним шляхом, це викличе пересуди, але не вийде за рамки історичного православного тренда. І українська, і Константинопольська церква при цьому залишаться в рамках "симфонії".
