Під пензлем Босха. Навіщо полуниця носить чуже ім'я і чому асоціюється з еротикою

Ранній або запізнілий, тривалий або короткий, гарячий або холодний сезон полуниці завжди в радість і завжди до речі. Причому на всіх континентах світу. Адже вона є найулюбленішою ягодою людства. Останнє твердження - зовсім не плід умоглядних висновків, а елементарний висновок з даних статистики. Так, з 13 млн т ягід усіх видів і мастей, реалізованих на світовому ринку в 2018 році, понад 2/3 (9 млн т) припало саме на полуницю.

І при цьому "королева ягід" носить чуже ім'я. Тому що насправді вона є суницею - ананасною або, як її ще називають, садовою. Полуницею ж спочатку іменувалися два ягідних кущі з відмінним від суничного набором хромосом, "богатирським" зростанням, великими квітами (близько 3 см в діаметрі) і округлими ягодами. Власне, саме форма останніх і стала причиною присвоєння рослині назви з коренем "клуб", тобто щось кулясте. Від нього ж утворені слова "клубок", "клубочитися" тощо.

Однак коли юний французький ботанік Антуан Нікола Дюшен (фр. Antoine Nicolas Duchesne 1747-1827) подарував людству суницю з ягодами велетенського розміру, "фокус збився". Що, загалом, зрозуміло, оскільки плоди нової культури "клубочились" на заздрість усім старим знайомцям. Коли ж стало зрозуміло, що число людей, які вперто називають їх полуницею, прагне до нескінченності, боротися було вже пізно.

Сезонна, але вічна

Суниця на землях Київської Русі завжди вважалася ягодою настільки ж всюдисущою, наскільки і завжди сущою, тобто існуючою чи не від створення людини. Наскільки ці наївні переконання виявилися пророчими, стало зрозуміло вже в наші дні, коли археологи навчилися не тільки вираховувати вік будь-яких знахідок, але й виявляти в найдавніших відкладеннях об'єкти наймініатюрніших розмірів. Завдяки цьому при розкопках у Швейцарії були знайдені зернятка суниці, що належать ще до кам'яного віку. Інакше кажучи, до епохи, яка для Європи закінчилася як мінімум за 4 тисячі років до нашої ери. В даний час це найдавніше підтвердження побутового знайомства людини з суничними плодами.

Ця обставина дозволила вченим припустити, що безумовно їстівна і широко поширена ягода була настільки звичайним доповненням до сезонного раціону всіх народів Європи, що ескулапам далекого минулого навіть не приходило в голову давати окремий опис цим несерйозним дармовим харчам. Непрямим підтвердженням такої версії є той факт, що перша згадка про суницю в 400 р. до н. е. належить не перу конкретного автора, а безіменному літописному тексту Стародавньої Греції.

Правда, після цього великі люди давнини "виправилися". Надалі посвячення суниці з'являлися в працях давньогрецького лікаря Гіппократа, давньоримського політика і письменника Марка Порція Катона (автора не тільки знаменитої фрази "Карфаген повинен бути зруйнований", але й трактату про землеробство De Agri Cultura) і навіть віршах найшанованішого з римських поетів Вергілія (70-19 роки до н. е.). Серйозний інтерес до рослини проявив і римський "батько фармакології" Гален (близько 130-200 рр.).

Пізно були зроблені і зображення суниці. В даний час її найстарішим книжковим "портретом" вважають малюнок у першому європейському травнику Herbarius moguntinus ("Майнцський гербарій"), складеному німецьким лікарем і ботаніком Іоганном Воннеке фон Каубом (Johann Wonnecke von Kaub). Стараннями друкаря Петера Шеффера (Peter Schöffer) цей написаний латиною медично-ботанічний довідник з ілюстраціями був виданий в Майнці в 1484 році. Тоді широка публіка дізналася, що суниця має латинське родове ім'я Fragaria, тобто пахуча, ароматна, духмяна.

Загалом же книга викликала такий інтерес, що видавництво тут же взялося за її переклад на незрівнянно більш зрозумілу городянам верхньонімецьку мову. І вже в 1485 році під назвою Gart der Gesundheit ("Сад здоров'я") в Майнці вийшов оновлений "Гербарій". До кінця XV століття він також був переведений на нижньонімецьку, фламандську, французьку та італійську мови.

Приручення норовливої

Потрапивши в "Майнцський гербарій", суниця негайно перестала бути ягідкою-попелюшкою, заслужено перейшовши в ранг цінних лікарських рослин. Як наслідок, з гаїв, лугів і лісових галявин вона почала переселятися в ті самі "сади здоров'я", предтечі яких були відомі ще за часів Стародавнього Єгипту та Вавилону, не кажучи вже про античні Грецію та Рим.

На щастя, практика створення живих "зелених аптек" загалом та вирощування ягідників зокрема не тільки пережила Римську імперію, але й продовжує існувати дотепер. Чималу роль у цьому зіграло те, що протягом століть ряд грядок з цілющими культурами мав майже кожен європейський монастир. Адже більшість цих обителей будувалися як фортеці, за стінами яких можна було сховатися від нашестя ворогів і, звичайно ж, лікувати поранених захисників. Та й у мирний час селяни часто зверталися до ченців по допомогу при різних хворобах.

За образом і подобою монастирських згодом стали виникати і мирські лікарські городи, які у другій половині II тисячоліття оброблялися вже ледь не в кожного вдома як в селах, так і в містах. Особливо масово - в XVI-XVIII століттях, оскільки багато правителів зрозуміли, наскільки вирішальним може стати такий ресурс в критичній ситуації , на кшталт такої, що вимагає карантинних заходів епідемії або військової облоги міста.

Процес одомашнення суниці на таких прибудинкових спецугіддях йшов з різним ступенем вдалості. Але там, де рослина приймалася, вона, як правило, набирала більшої потужності, ніж її дикі побратими, і приносила великі плоди. Особливо охоче на догляд та полив відгукувалася справжня полуниця (інші назви - полуниця звичайна або лісова, суниці мускусна, мускатнс чи шпанська, лат. Fragaria moschata). На вгноєних грядках її і без того більш великі кущі виростали до 40 см, а середня вага ягід досягав 1-2 г.

При цьому слабким місцем рослини був поділ на чоловічі і жіночі екземпляри, черех що невдачливі городники, які не зуміли роздобути обидва з них, залишалися без врожаю.

Однодомна ж і дрібноплідна (0,3-0,5 г ягідка) лісова суниця (лат. Fragaria vesca), кожен кущик якої мав і чоловічі, і жіночі квіти, гарантувала успіх. З цієї причини саме вона часто виявлялася кращим представником суничного роду на домашніх "грядках здоров'я". А найвдаліші з її окультурених зразків отримували романтичні прізвиська на кшталт "суниця місячна" або "суниця альпійська".

Два рейси з Нового Світу

На тлі масового захоплення Європи одомашненням суниці "сенсацію для розуміючих" приніс 1623 рік. Саме тоді у Лондон прибуло судно з Вірджинії - першої англійської колонії в Північній Америці. З корабля, крім рідкісних колоніальних товарів, були вивантажені живі суничні кущики трохи незвичайного виду. "Екзотика" призначалася в дар королю Якову I (1566-1625) - першому англійському монарху з династії Стюартів (з 1603 року), за сумісництвом государю Шотландії з 1567 року.

Перший правитель одразу двох британських королівств розпорядився подарунком як годиться дипломату, і незабаром дивовижна суниця, що отримала назву "віргінська" (лат. Fragaria virginiana), вже пускала коріння в різних куточках Європи. В тому числі на землі Франції - зокрема, там, де в 1661 році під керівництвом "короля-сонце" Людовика XIV почалося зведення Версаля. Як свідчать історики, галявини "королівської суниці" з досить великими квітами та інтенсивно-червоними ягодами, що в два-три рази перевищують розміром звичні плоди місцевої суниці, викликали незмінну цікавість відвідувачів. А про те, що їх смак був менш спокусливим, ніж вигляд, тривалий час знали лише обрані.

Наступне "суничне потрясіння" спіткало Європу в 1714 році. Тоді з Нового Світу в Марсель прибуло судно, з якого зійшов французький військовий інженер, капітан Амедіа-Франсуа Фрез'є. За наказом Людовика XIV він вивчав і наносив на карту Тихоокеанське узбережжя Південної Америки від мису Горн до кордонів сучасного Еквадору.

Крім результатів блискуче виконаної роботи, Фрез'є також привіз з собою новий зразок суниці, не тільки широко поширеною на досліджених ним землях, але й успішно там окультуреної. В місті Консепсьйон, що належить іспанцям, в гирлі річки Біо-Біо (сьогодні адміністративний центр провінції Консепсьйон і області Біо-Біо в Чилі) приголомшений француз особисто бачив светлого кольору суничні ягоди, що вдосталь продаються на ринку, воістину неможливих розмірів, - зазвичай з волоський горіх, але іноді і з куряче яйце.

Правда, 6 місяців морського шляху виявилися настільки серйозним випробуванням для відібраних ним рослин, що у Францію їх доїхало рівно п'ять. Два залишилися в руках королівського інтенданта і начальника корабля, завдяки якому суничним кущах був забезпечений необхідний полив дорогоцінною прісною водою. Один став презентом безпосередньому командирові Фрез'є у французькому Бресті. Ще один капітан-інженер вирішив залишити у себе в Плугастелі, який, до речі, два століття по тому вирощував чверть всієї французької полуниці. А останній зразок був переданий в Королівський ботанічний сад в Парижі.

Вчений, випадок і шедевр

На превеликий жаль (насамперед самого Фрез'є), здивувати "короля-сонце" небувалою чилійською суницею (лат. Fragaria chiloensis) не вдалося. Подібно до справжньої полуниц, рослина з узбережжя Тихого океану була дводомною, а в розпорядженні нових господарів виявилися тільки жіночі екземпляри. Таким чином, їм була уготована доля радувати світ хіба що на рідкість великими квітами.

На щастя, викорчувати "марну екзотику" у королівських садівників не піднялася рука, і рослина дочекався уваги талановитого вченого-ботаніка Бернара де Жюссьє (фр. Bernard de Jussieu, 1699-1777). Член французької Академії наук з 1725 року, він прийшов в паризький ботанічний сад на посаду викладача ботаніки і демонстратора. При цьому і з тим, і з іншим справлявся так блискуче, що від охочих особисто побувати на його екскурсіях-лекціях не було відбою.

Жюссьє швидко зрозумів, у чому полягає проблема "чилійки", і почав активно розмножувати її вегетативним шляхом, сподіваючись виграти час для пошуку підходящого суничного "партнера". Ця робота тривала до 1763 року, коли вчений передав частину примірників в руки власного студента Антуана Ніколя Дюшена (1747-1827), якому була доручена робота у ботанічному саду Версаля. Нові вихованці, зрозуміло, були підсаджені на вже існуючі поляни суниці віргінської. А в 1764 році сталося диво: квіти чилійської "пустоцвітки" дали великі, яскраві, ароматні і дивовижно смачні плоди.

Сьогодні вчені готові пояснити, що Версалю просто неймовірно пощастило з тим, що у чилійської і віргінської полуниці виявилося однакове число рівно множинних (а саме октоплоїдних, "вісьмірних") хромосомних наборів. Але на той момент поява чудового гібрида була сприйнята як божий промисел. Тим більше що він в принципі взяв кращі властивості від обох батьків: відмінний смак і величину плодів - від тихоокеанської культури, а прекрасний колір і самозапильні квітки - від атлантичної. Тільки запах нових ягід був ні на що не схожий. Дюшену він нагадав ананас, тому, вибираючи своєму випадковому творінню оригінальне ім'я, юний вчений назвав його суницею ананасною (лат. Fragaria ananassa). У сьогоднішній класифікації в повній назві рослини увічнене і його прізвище: Fragaria x ananassa Duchesne.

Вікторія і полуничка

Слава про суницю з гігантськими плодами миттєво вийшла за межі спочатку Версалю, потім Парижа, а потім і всієї Франції. Під час експериментів з переопиленням суниці Дюшена та її "батьківських" культур багатьом ентузіастам вдавалося виводити різні сорти корисного гібрида. Один з особливо великоплідних під назвою "Вікторія" наприкінці XVIII - на початку XIX століття був завезений з Англії і в Російську імперію. З цієї причини в ряді регіонів, що входили до її складу, всі сорти садової суниці з ягодами-переростками досі величають вікторією. Що, звичайно, не зовсім звичайно, зате справедливо по відношенню до справжньої полуниці.

Але хто б як не називав прекрасне творіння Дюшена, його солодкі, запашні ягоди подобалися буквально всім, хто тільки їх куштував. А дехто взагалі відчував до них справжню пристрасть. Цей феномен загального "улюбленця" став причиною того, що наш лексикон легко збагатився поняттям "полуничка", що не має нічого спільного з садово-городніми дарами.

Особливо кумедно, що основну "провину" за заклад полунично-еротичних паралелей в рідний культурний простір безліч дослідників покладають на нашого співвітчизника - уродженця села Сороченці Миргородського повіту Миколу Васильовича Гоголя (Яновського, 1809-1852). Адже в уста одного з персонажів своїх "Мертвих душ" письменник вклав фразу "покористуватися щодо полунички" - в якості характеристики головної мети залицяльника й бабія.

Хоча, безумовно, незрівнянно більш ранній і вагомий внесок у появу у людства "полуничних" асоціацій вніс знаменитий нідерландський художник Ієронім Босх (1450-1516). У найвідомішому з його триптихів "Сад земних насолод" різнорозмірні ягоди суниці відіграють таку важливу роль, що твір навіть отримав прізвисько "полунична картина".

Чи означає сказане, що неправильна полуниця - садова суниця повинна терміново здати свої позиції найбільш затребуваній з ягід? Звичайно, ні. Адже вона продовжує залишатися все тієї ж першої "смакотою" літа - красивою, запашною і корисною. Тому за будь-якої можливості нею поласувати це варто зробити - з задоволенням і на здоров'я.