Чому дівчатка роблять "це"? Як "Нью-Йоркер" розділив читачів на гумових ляльок і фалоімітаторів
Коли редакція "Нью-Йоркера" випускала у світ оповідання молодої письменниці Крістен Рупениан "Кошатник" (Cat Person), навіть досвідчені редактори солідного видання навряд чи думали, що саме ця публікація виявиться одним з найбільш популярних текстів за цілий рік. Як з'ясувалося пізніше, розповідь якийсь час пролежав у портфелі, і його випустили головним чином тому, що він перегукувався з "останніми подіями". Мається на увазі скандал з Харві Вайнштейном, якому співчуваючий демократам "Нью-Йоркер" віддає чимало своїх площ. Але навіть у редакції "Нью-Йоркера" не очікували, що розповідь справить таке враження на публіку і потрапить в лідери року.
А ось піди ж ти - один з найбільш популярних текстів "Нью-Йоркера" оповідає про скороминущої зв'язку двадцятирічної дівчини-студентки з одиноким чоловіком 34 років. Рука тягнеться написати "з простим чоловіком", але це було б несправедливо, тому що слово "пересічний" може адресуватися будь-якого персонажа і кожній точці цього сюжету в цілому: пара коротких зустрічей у стійки кінотеатру, де вона підробляє, продаючи поп-корн, розвиток відносин і все більш відвертий флірт в месенджері і, нарешті, побачення з примітивною програмою "кіно-випивка-секс". Все, що дівчині через призму віртуального спілкування здавалося привабливим – дотепність, чарівність і навіть кішки, – "облазить" з героя при особистій зустрічі, і перед нами (і героїнею) виявляється зовсім пересічний тип.
"Звичайність" героїв і сюжету, передбачуваність їх дій і слів тільки спочатку здаються слабкістю тексту. Ця підкреслена банальність (може, навіть трохи занадто жирно підкреслена) і стала причиною вибуху серед читачів і коментаторів тексту – сюжет дуже вже "життєвий" вийшов. Ну, хто не бував на невдалих побаченнях, не "ковтав" поганих поцілунків, не наділяв друга по листуванню вигаданими рисами, не фантазував з приводу власних почуттів, не фліртував з не дуже цікавою людиною і не намагався відповісти собі на питання "що я тут роблю?". Або заглушити це питання на дальніх підступах – тому що ситуація вже зайшла "занадто далеко".
Самим серйозним подразником цього тексту стало те, що розповідь, хоч і ведеться від третьої особи, подано з точки зору героїні. Ми не знаємо, про що думає її партнер і як саме він трактує події. Зате ми знаємо в деталях про що думає, що відчуває і як пояснює це собі вона. Чоловіча частина аудиторії прийняла цей ігнор партнера" близько до серця. У результаті читачі виявилися розділені на два табори за статевою ознакою. "Чоловіки та жінки бачать цю історію зовсім по-різному" - стримано відзначають спостерігачі. Проявлю нестриманість: реакція на цей текст у обох сторін виявилася болючою і войовничої одночасно. Дві половини людства тикають один в одного вказівними, метають шпильки і звинувачення. Загалом, висловлюють і показують один одному все те, чого не сказали і не показали один одному герої розповіді.
І це, нарешті, і є справжня причина буму – ніщо не тисне на мізки так, як невисловлені слова. Особливо якщо вони накопичувались сотні або навіть тисячі років. Все, що сталося навколо цього оповідання після його публікації, – фанфік у формі реаліті-шоу, в якому всі коментатори-жінки говорять від імені Марго, а коментатори-чоловіки "відповідають за Роберта".
Що ж, в цьому і є успіх автора – вона поставила на сцені декорації і видала читачам комплект впізнаваних шкур, в яких кожен може відчути себе. Її персонажі підкреслено грали ролі – як граємо ми всі – і внутрішні коментарі героїні тільки підкреслювали кордон, що проходить між нею самою і тією роллю, в якій вона виступає. Автор перекладає текст натяками на імітації і там і сям. Ніяких кішок у героя в будинку не виявляється – він придумав їх для того, щоб сподобатися героїні. Героїня заявляє батькам, що у неї роман з матримониальными перспективами, хоча все, що у неї є – кілька бесід в месенджері, досить невинних. Їй огидний його поцілунок, але вона нарощує обороти флірту, замість того щоб тікати від нього без оглядки. Він же у своєму сексуальному поведінці орієнтується на порнофільми, і секс в результаті теж виявляється імітацією. Характерно, що після всього, що сталося героїня відчуває себе використаною гумовою лялькою. Герой, судячи по коментарям чоловіків, відчуває себе використаним фаллоімітатором.
Розповідь, зовсім очевидно, не про те, як гадки чоловіки і не про те, як фальшиві (і просто дурні) жінки. І навіть не про те, яка глибока прірва нерозуміння між цими двома представниками одного біологічного виду. Швидше про те, яка глибока прірва між нами і тими ролями, які ми граємо. Прийняті в культурі канони чомусь не працюють. Щось пішло не так.
Авторської підказкою може бути фільм про Голокост. Чому він вибрав саме цей фільм? – задає собі питання героїня. Справді, дивний вибір для пересічної людини, що йде по пересічного планом "кіно-бар-постіль". Що ж, можливо, він не вибирав – просто пішов у будь-кінотеатр на будь-яке кіно. І бар, і випивка – як потім виявилося – його теж влаштовували будь-які. Взагалі ніхто нічого не вибирає – всі беруть те, що дають. Але коли в тексті виникає "фільм про Голокост", читач вже готовий до того, що нічого хорошого не буде. Навіть найпростіший план – кіно-випивка-секс – не увінчається успіхом. Можна писати вірші після Освенцима? Може бути хороший секс після Голокосту? ХХ століття виявився катастрофою, зламала щось у цілої цивілізації. Як могли вціліти моделі поведінки, ролі, правила гри, коли вся сцена обрушилася?
Загалом, розповідь перегукується більшою мірою з Сартром, ніж з Вайнштейном, чим би не обґрунтовували свій вибір в "Нью-Йоркере". Але контекст грає з текстом у власні ігри. Хто тепер стане розбиратися в тому, що саме автор "мала на увазі"? Судячи за словами Рупениан, вона дещо збентежена реакцією публіки на "Кошатника". Але передбачити реакцію можна було (хоч і не її масштаби) – що і дала нам зрозуміти редакція "Нью-Йоркера".
"Після Вайнштейна" говорити про секс, тим більше про невдалий секс, в якому дівчина робить не те, що їй хотілося, а чоловік робить не те, що приносить задоволення дівчині, – це ходити по канату. Надрезанному. У цьому контексті "Кошатник" був приречений опинитися літературним заломленням #metoo. Він так і був сприйнятий – що почасти й обурило чоловічу половину аудиторії. Адже в даному випадку все відбувалося за обопільною згодою, нехай з часткою лукавства, але без примусу. Взагалі, проблема була не в ньому: ну, цілується погано, ну, в ліжку ніякої, ну, кішок у нього насправді немає зовсім - ну і що? Він її за горло не тримав. Вона від нього ніяк не залежала. Їй просто не сподобався секс. На який – це і їжаку ясно – їй просто не варто було погоджуватися. Прямо після "шокуюче поганого" поцілунку... ні, прямо посеред кіносеансу треба було вставати і тікати без оглядки. Так адже немає, вона залишилася, спокусила і пішла з ним у ліжко. Загалом, всі біди від того, що дівчата самі не знають, чого хочуть і навіщо роблять те, що роблять.
Цей "чоловічий" докір зовсім не безпідставний. Більше того, саме він у всій цій історії з "Кошатником" - найцікавіший і найбільш істотний.
Як зізнавалася на своєму ФБ одна чудова письменниця, вибираючи книжкові новинки, вона несвідомо – відсуває в бік книги, написані білими чоловіками. Це виходить само собою, стверджує вона, їй би в голову не прийшло ділити літературу за таким принципом, вона сама випадково помітила це за собою і т. д. Але, помітивши, вона постаралася це пояснити – і собі, і аудиторії. Тим, що нічого особливо нового ці книги їй, швидше за все, не принесуть. Адже майже все, що було написано і прочитано досі, – це і була література, створена білими чоловіками. Їх погляди, їх досвід, їх смаки, їх травми, їх точка зору і все те, що вони приписують світу, який насправді набагато різноманітніше, ніж те, що вони про нього думають... Хочеться нарешті послухати й інші голоси.
Ось таким голосом – причому дуже відвертим – і є голос Марго в "Кошатнике". З чесним описом усього того, що вона думала і відчувала і власним відстороненим подивом того, що реагувала зовсім не так, як слід було б. Так, вона "сама не знає, чого хоче" - автор цього і не приховує. Але чому вона цього не знає? І чого вона хоче насправді? І чому робить те, чого робити не слід, та й не хочеться – але виходить якось само собою?
Можливо, тому, що "так правильно". Якщо б не її внутрішні коментарі, ми б і не зрозуміли, що щось іде не так. Від відсутності коментарів розповідь, можливо, навіть виграв би – став би по-хемингуэевски лаконічним. Але тоді читач – вихований на Гемінґвея – помилився б, приписавши головну роль героя-чоловіка. Як приписує її героїня, яка терпить огидний поцілунок, плескає мокрими віями, даючи чоловікові можливість проявити великодушність, фліртує, спокушає і "йде до кінця". При цьому вона печеться тільки про дві речі: про його почуття і про те враження, яке вона справляє, і на нього, і на оточуючих. Головним героєм, людиною, яка приймає рішення, діє, задає тон, вибирає модус операнди, є він, а не вона. Їй в голову не приходить взяти ініціативу в свої руки – наприклад втекти. Для жінки завжди передбачена "роль другого плану" – "дівчини Бонда", яку тільки так і називають, тому що в кожному фільмі вона нова і запам'ятовувати ім'я сенсу немає. У всьому тому, що стосується сексу, жінка сама не визнає за собою провідну роль. Власні відчуття, емоції, бажання вона задвигает на другий план. Іноді так далеко, що, так, "сама не знає, чого хоче". Не тому, що "дура", а тому що ніколи про це не думала, тому що "так прийнято", такі умови гри в тій культурі, в якій виросла вона і ще стопятьсот поколінь жінок до неї. Cosi fan tutte.
Напевно, це дійсно травматично для чоловіків – побачити звичайний для всіх, пересічний сюжет очима жінки. Уявляю, яким шоком могли б стати неабиякі сюжети. Що подумала і пережила, наприклад, Джульєтта, коли Ромео перейшов від зітхань під балконом до облапыванию грудей і проштовхуванні мови "прямо в глотку"? Ми в подробицях знаємо, що відчував Сірано де Бержерак, спокушаючи Роксану для Крістіана. І що відчував Крістіан, яка усвідомила себе зайвим. Але що відчувала Роксана – і тоді, коли "винагороджувала" Крістіана за прекрасні слова прекрасним тілом, і, особливо, коли дізналася, як двоє чоловіків розпорядилися її "нагородою". Ростан залишив це за дужками. І це на краще, тому що прямої і чесної відповіді на це питання його глядач не взяв би. Та й не знав Ростан цієї відповіді.
Вибух чоловічого обурення у відповідь на "Кошатника" говорить про те, що значна частина чоловічої аудиторії вкрай болісно сприймає жіночий "погляд знизу". Для багатьох це - крах ілюзій з приводу жіночої сексуальності. Ілюзій про те, що жінки хочуть того ж і точно так само, але, на відміну від чоловіків, "ламаються" і "набивають собі ціну". А якщо яка-не знає, чого хоче – то це докір тільки їй самій. Причому навіть не за те, що не знає, а за те, що сумнівається.
Треба зазначити, що найбільше обурив чоловічу аудиторію єдиний правильний вчинок героїні у фіналі - відмова відповідати на його листи і питання. Це рішення було правильним і тому, що у неї самої не було відповідей, і вона, нарешті, виходила з власного бажання (або скоріше не-бажання). А також тому, що ці питання так і повинні були повиснути в повітрі. Розповідь не дає відповіді на них. Він їх тільки ставить. Чому дівчатка роблять "це"? Що змушує їх говорити "так" чи "ні"? З чого складається і хто призначає ту ціну, яка за ще одного великого англійського драматурга – "є у кожної жінки"? На ці питання старі відповіді нас вже не влаштовують, а нових відповідей у нас немає. Поки що. Що ж, нам вже стільки разів пообіцяли, що світ після Вайнштейна не буде таким, як раніше. Перегляд правил сексуальної гри – базових "протоколів" виживання людства як виду – дуже інтригуючий сюжет.
