Перемогти по-румунськи. Коли світ накриє хвилею нового українського кіно
Днями довелося подивитися один з фільмів-призерів останнього Каннського фестивалю - "Випускний" румуна Крістіана Мунджіу, зазначеного нагородою за кращу режисуру. Українська прем'єра картини знову дала привід задуматися про феномен так званого " нового румунського кіно (Noul cinematografia românească).
Ще 10 років тому Румунії на карті світового кінематографа не існувало. Прорив стався в 2007-му, коли другий повний метр Мунджіу "4 місяці, 3 тижні і 2 дні" все в тих же Каннах сенсаційно здобув "Золоту пальмову гілку".
З тих пір практично кожен рік на Лазурному узбережжі який-небудь приз діставався саме румунського фільму. Дуже швидко популярність прийшла відразу до цілої групи талановитих режисерів - крім Мунджіу можна назвати Крісті Пуйю, Корнеліу Порумбойю, Раду Жуде. Про феномен "румунської хвилі" заговорили по всьому світу.
При всіх авторських відмінностях, в цьому кіно є загальні типологічні риси. Сюжети, за рідкісними винятками, розгортаються в сучасній Румунії. За жанром це камерні, сімейні драми, в основі проблематики - важкий моральний вибір, який застає героїв найчастіше зненацька, але насправді слід з усього їхнього життя. Актори в Noul cinematografia românească грають з приголомшливою переконливістю, манері зйомки найчастіше притаманний певний - при цьому завжди доречний - наліт документализма, а історія завжди вибудувана так, що від екрану відірватися неможливо: мабуть, тільки в румунському фільмі сцена тривала сімейного обіду може захоплювати не гірше якогось блокбастера.
Яке відношення це має до нас, крім географічного сусідства та участі провідного румунського оператора Олега Муту у фільмах українського автора Сергія Лозниці? Саме безпосереднє.
Навіть незважаючи на членство у НАТО та ЄС, за економічними і соціальними показниками Румунія - держава небагате. Так само, як і ми, румуни пережили диктатуру, також мають серйозні проблеми з корупцією. Але їм вдалося навіть у таких несприятливих умовах виростити ціле покоління режисерів, які довели, що конфлікти, ландшафти і герої(ні) бідної безвісною країни можуть бути надзвичайно кінематографічним матеріалом.
Наше положення в певному сенсі краще, тому що ми переживаємо зараз інтенсивний перехідний період і цікаві світові. Наша розруха, наші особисті і соціальні неврози, наші типажі і заплутаність наших суспільних відносин являють собою приголомшливу фактуру. Чому досі ми не маємо на екрані нічого близького до досягнень сусідів?
Звичайно, одна з складових румунської киночуда - активну участь французів у його становленні. В силу давніх культурних сентиментів між Бухарестом і Парижем французи допомагали румунам капіталами, продюсерськими силами, дистрибуцією. Був у румун і власний кінематографічний досвід, який, залишаючись невідомим світу, став основою "хвилі".
Головна ж відмінність: ми усвідомили себе як єдину політичну націю лише 2,5 роки тому. Інша важлива обставина: більш-менш безперебійне фінансування нових кінопроектів почалося трохи раніше. І, нарешті, ще одне: за десятиліття пострадянської плутанини ми порядком розгубили свою школу - тільки зараз підросло покоління режисерів і продюсерів, які добре орієнтуються в сучасних екранних та економічних реаліях.
Так, до румунів - лідерів негласної гонки кінематографій - нам ще бігти і бігти. Але ми вийшли на дистанцію, і лінія старту - вже далеко позаду.
Дмитро Десятерик, "День" - спеціально для "Ділової столиці"
