Перший клас зайняв місця у шлюпках. Чому поїхав Бабченко і хто за ним піде

Аркадій Бабченко, один з топ-пропагандистів колишньої влади, з тріском програла вибори команді маркетологів з "95 Кварталу", оголосив про рішення покинути Україну. В принципі, в цьому не було б нічого особливого: Україна поки ще не УРСР (хоча за те, що тут настане через рік-два, я не ручуся), і громадянин РФ Бабченко може приїжджати в неї і їхати в будь-який момент, коли захоче. І якщо б Бабченко тихо поїхав по своїх справах - в будь-якому, повторюю, напрямку, хоч в ЄС, тому хоч у Росії, хоч в США, хоч в КНДР, де теж, напевно, потрібні топ-пропагандисти, це було б його глибоко особистою справою. Але Бабченко вирішив винести свій від'їзд на загальне обговорення, перетворивши його в знакова подія.

Ок, нехай буде так. Якщо Аркадій Бабченко хоче бути символом епохи - чому б і ні, нехай їм буде. Зараз, правда, він кокетує у своєму ФБ, нарікаючи, що його скромний і суто особистий від'їзд стало топовою новиною, але це, як ми всі розуміємо, теж частина плану, бо сором'язлива дівчина в масовій свідомості володіє більшою цінністю, ніж досвідчена, заклопотана і активна дівчина. Ніхто не вправі засудити Аркадія Бабченко за цей невинний маркетинговий хід.

В ролі пропагандиста Бабченко, який прибув в Україну в лютому 2017-го, написав безліч банально-емоційних текстів, дуже прямолінійних, але, в цілому, в плані критичної оцінки російського режиму, вірних. У всякому разі ось так, навскидку, я не пригадаю жодної з оцінок, даних ним Росії, з якої не був би згоден по суті справи. Незгода виникало інший раз тільки в зв'язку з явними перехлестамі, що свідчать про поганий смак і відсутності почуття міри, але, по-перше, всі ми не без гріха, а, по-друге, пропаганда, як жанр, розрахований на маси, - той же балаган на ярмарку, це гранично народний вид мистецтва, який не знає півтонів.

І оскільки банальність у поєднанні з емоційністю - обов'язкові риси хорошого пропагандистського продукту, то Бабченко сприймався як добрий пропагандист і був у цій якості обласканий і просуваємо на всіх провладних і просто патріотичних ресурсах - благо, писав він просто, завзято, примітивно, дохідливо - загалом, саме так, як і треба.

Влада його цінувала й дбала про його розкручування і просування, навіть пішовши на імітацію вбивства Бабченко, зроблену для запобігання замаху, спланованого з Росії. Тоді повідомлення про смерть Бабченко облетіли всю Мережу, всі висловили співчуття і сказали про покійного чимало ласкавих слів, а потім він раптово воскрес, весь в білому, і потиснув лаври - що, загалом, теж було виконано на відмінно, за законами гарного шоу.

Тут вже не мало ніякого значення, чи готувався замах насправді, чи це, як стверджували злі язики, був маркетинговий хід - головним було, що про Бабченко дізналися всі, і він став в українських медіа гранично впізнаваною і розкрученої фігурою.

Щоб колеги не приревнували до нього надто сильно, слідом за цим в Мережу був вкинутий "Розстрільний список Бабченко" з 47 прізвищ інших журналістів і пропагандистів, нібито засуджених російськими спецслужбами до смерті. Не обговорюючи зараз справжність списку, зауважу лише, що всі 47 в даний час, на превеликий щастя, живі і здорові, а список чогось був вкинутий через проросійську "Страну.иа". Це теж могло пояснюватися безліччю причин, і не кидає тінь ні списку, ні на Аркадія Бабченко, але дає мені моральне право послатися на матеріал про його від'їзд, розміщений на тій же "Стране.иа".

Дружнім його назвати складно, але там є добірка фактів, важливих для розуміння ситуації - дата приїзду в Україну, можливого замаху, виїзду, розхожі версії - все, що, з одного боку, мені треба б переказати для повноти картини, а з іншого - не дуже хочеться тягнути в цей текст, оскільки він трохи про інше. Словом, ті, кому потрібні технічні деталі - welcome. Фактаж там вірний, посилання і цитати - теж, інтерпретація - вкрай недоброзичлива по відношенню до Бабченко, але завжди корисно знати обидві точки зору.

Закриваючи тему короткочасного перебування Бабченко в Україні, зауважу також, що ступінь популярності в журналістиці прямо співвідноситься з рівнем оплати, і це дає право віднести Бабченко до колі успішних в діловому плані пропагандистів. Не настільки, звичайно, успішних, як Соловйов в Росії - але достатньо. За українськими мірками Бабченко, безумовно, був мешканцем першого класу на нашому пароплаві.

Але салон першого класу на кожному судні неоднорідний: у нього вхожі і пасажири, які купили дорогий квиток, і старші офіцери, що живуть у подібних умовах, що личать їх статусу і спілкуються з пасажирами першого класу за обіднім столом. Відмінності в їх становищі, звичайно, помітні завжди, але коли судну загрожує загибель, вони виявляються найяскравіше. А саме: пасажири першого класу отримують переважне право зайняти місця в шлюпках і врятуватися, а офіцери залишаються на місці і виконують свій обов'язок до кінця.

У всякому разі, вони повинні так чинити - не будемо зараз розбирати різного роду ганебні випадки, на кшталт історії з "Адміралом Нахімовим". Візьмемо як приклад "Титанік" - благо він широко відомий. Там все було згідно табелі про ранги: перший клас в основному врятували, другий - як кому пощастило, третій просто втопили, як щурів, замкнувши в нижніх приміщеннях, щоб вони не заважали рятуватися мешканцям кают-люкс, а офіцери, хоча і угробили бездарно лайнер, проявивши приголомшливу некомпетентність, але, принаймні, знайшли в собі мужність померти на своїх постах. І так, була ще й чорна кістка - оркестр, який грав вальси, щоб панове з першого класу сідали в шлюпки з належним настроєм, не втрачаючи гідності, і машинна команда, до останніх хвилин забезпечувала лайнер світлом і енергією. З них не вижив ніхто.

Історія з "Титаніком" один в один схожа на нинішню Україну. Минулий керівництво, втративши зв'язок з реальністю, расколотило наш лайнер про айсберг тупого і холодного жлобства в особі бездумно голосував більшості. Маркетологи, граючи на низинних інстинктах натовпу, переграли і політиків, і патріотів. Ми тонемо, занурюючись в Росію.

І ось, пасажири з першого класу кинулися до шлюпок. У числі перших опинився і пасажир Аркадій Бабченко. Він мав на це повне право, адже Україна була для нього лише транспортним засобом, на який він купив квиток в каюту-люкс, заробивши грошей частиною в обличаемой їм Росії, частиною вже на борту нашого Україно-Титаніка. Це була чесна угода, в якій Україна не виконала своїх зобов'язань по відношенню до пасажира Бабченко. І Бабченко має повне право на невдоволення, в тому числі і висловлене публічно, на розчарування в українських послуги, і на місце в шлюпці, звідки він, з великою ймовірністю, буде підібраний іншим, більш надійним судном, яке забере-таки його геть від Росії.

Ніяких проблем тут немає. Пасажир є пасажир, він просто покупець послуг, і Аркадій Бабченко нічого Україні не має. І ця свобода від боргів Україні, здобута нашими пасажирами першого класу, безсумнівно, стане символом і сенсом сьогоднішнього дня, який Бабченко і висловив публічно.

Що ж, вітер йому у спину! А ми, кочегари і оркестранти, разом з пасажирами третього класу, залишимося тут. Справа не в героїзмі - просто місць в шлюпках для нас немає і не буде, і ми напевно знаємо про це. І навіть якщо ми, стрибнувши за борт, якимось дивом доплывем до берега, де могли б знайти порятунок, нас отпихнут від нього в бік Росії.

Нам залишається тільки боротися за Україну до кінця, відстоюючи її від російської навали. Ні найменшої надії на успіх, чесно кажучи, не видно. Капітуляція, як я і передбачав ще в квітні, йде неухильно і стрімко. Але ми будемо робити те, що повинно, а там вже будь що буде. Інших варіантів у нас просто немає.