Перша ластівка. Чому в обваленні школи винні і жителі Василькова
Близько року тому мій університетський приятель, проїхавши по своєму рідному регіоні, поділився цікавим спостереженням: "Дуже багато нових церков. І жодної нової школи". Я не буду називати регіон — це і не потрібно, тому що це спостереження, боюся, актуально для будь-якого куточка України.
Руйнування школи у Василькові, з одного боку, — велика удача, все відбулися переляком (хто — легким, хто — не дуже), з іншого боку, це то символ, то симптом чогось дуже похмурого і вельми масштабного, що виходить за межі Київщини.
Про васильківської драмі нам вже дещо відомо: один високий чиновник гнівно заявив, що яка просіла стіна була неправильно складена, другий ініціював перевірку технічного стану всіх шкіл, третій ще щось сказав про те, що треба, мовляв, посилювати і підвищувати. Загалом, нічого обнадійливого. Тому що стіна була "неправильно складена" не вчора і не позавчора — школа з нею простояла кілька десятків років. І які б перевірки не прийшли в школу-хрущовку, ніхто не стане довбати стіни, щоб перевірити, наскільки правильно вони складені. Крім того, я не здивуюся (і ніхто не здивується, якщо виявиться, що школа до 1 вересня була оглянута, про що є документ з печаткою. В ній, можливо, навіть зробили ремонт деяких класів. І повісили нові штори. І поставили шафки в роздягальні. А в спортзалі замінили старі рассохшиеся рами на пластик. Загалом, зробили все, що могли, — як і в будь-якій іншій школі у будь-якому куточку нашої країни.
Навряд чи чиновники стануть розказувати на той рахунок, що абсолютна більшість будівель українських шкіл давно вичерпали строк експлуатації. Але про це легко здогадатися. Капітальні ремонти та реконструкції шкіл не проводяться так само, як капітальні ремонти інших хрущовок і чешок. Але якщо житлові будинки можна спробувати якось спихнути на ОСББ, то зі школами цей номер не пройде. Мешканці рано чи пізно зрозуміють, що або вони погодяться брати будинок в свої руки (навіть якщо їм здається, що з боку державного інфраструктурного відомства це чисте шахрайство), або одного разу він просто розвалиться. Ось як школа у Василькові.
Будинки, втім, будуються нові. А школи — хіба що в районах-новобудовах, де забудовників можна змусити дотримуватися містобудівних норм і планів. Але в більшості випадків в старих районах забудова відбувається точково і тут багатоповерхові і багатосекційні житлові будинки не доповнюються некомерційними об'єктами інфраструктури — школами, дитсадками, поліклініками. Як абсолютно вірно зауважив мій приятель, церква ще можуть побудувати. Школу — ні.
Хоча не можна сказати, що "нічого не робиться". Деякі школи (малокомплектні) закривають. І правильно роблять — не тому, що школа не потрібна, а тому, що стан будівель плачевний. Це найпростіший спосіб уникнути безневинних жертв. Якщо немає можливості опалювати та освітлювати малокомплектні школи, забезпечувати їх технічний стан — тим більше. Треба сказати, коли в нашому селі закрили школу, багато батьки зітхнули з полегшенням, незважаючи на необхідність возити нащадків у сусідній смт. Бо дах у школі текла, пічка диміла, крокви гнилі, забезпечувати прибирання і дрова доводилося батькам — а у них і без того турбот вистачає.
Але закривати одні й укрупнювати інші школи — не вихід з положення. Тому що ті, які укрупнюються, теж у більшості своїй не вчора побудовані і сто років капітального ремонту не бачили. До того ж вони не гумові. І якщо школа не може собі дозволити більше двох перших класів, це означає, що в кожному класі буде більше 30 учнів. Іноді — значно більше.
Немає іншого виходу — треба будувати нові школи і піддавати ґрунтовної реконструкції старі. Та тому, що це елементарна вимога безпеки, і тому, що школа повинна змінюватися. Не тільки за змістом. Школи-хрущовки, можливо, цілком відповідали духу часу. Але той час, хочеться думати, минув. Для нових часів треба інакше організований освітній (і просто дитяче) простір. Якщо наше Міністерство освіти не імітує бурхливу реформаторську діяльність, а всерйоз збирається реалізовувати програму "Нова школа", питання нових шкільних будівель стає руба. Просто тому, що заявлені в програмі нововведення не можуть бути втілені в тісних, переповнених класах і вузьких коридорах індустріальної школи.
Цю суто господарську проблему міністерські реформатори, втім, чесно перекладають на плечі місцевої влади. Що, з одного боку, логічно — на місцях простіше порахувати, скільки потрібно шкільних місць, і вирішити, як їх забезпечити. З іншого боку, місцеві бюджети не багатшими центрального, а вже уяви на місцях часто навіть менше, ніж у столиці. Якщо школа у нас вже є і у неї так-сяк можна впихнути наявних дітей (нехай навіть розбивши їх на три зміни), то навіщо гроші витрачати?
Дисбаланс церков і шкіл серед новобудов пояснити легко, навіть не вдаючись до широким культурологічним узагальнень (хоча і їх виключати не варто): церкви зазвичай будуються не державою і вже у всякому разі не з державної ініціативи. Тобто церкви дуже пощастило, що існує в Конституції стаття 14 — та, яка про відокремлення. Школі пощастило менше — вона цілком і повністю залежить від чиновника і його готовність труснути бюджетом. І тут, боюся, навіть надія на новий Закон "Про освіту", який передбачає розширення недержавного освітнього сектора, не надто обґрунтована: приватники навряд чи почнуть з великих вкладень у будівництво нових шкільних комплексів. Хіба що вдасться захопити цією ідей великий бізнес, але про програми принципового роздержавлення школи поки що не чути, а без нього приватний капітал в освітню сферу не притягнеш. Не чути взагалі ні про які альтернативних сценаріїв розвитку школи, передбачають широке залучення в цю сферу недержавного сектора.
Які могли б не тільки наввипередки займати фінансово привабливі ніші, відкриваючи дорогі школи в престижних районах великих міст, але і брати участь у соціально значущих проектах, відкриваючи ЦПШ та їх аналоги в селах і районах, знімаючи тим самим проблему шкільних автобусів, яких вічно не вистачає, і перевантаження опорних шкіл.
Але ті, хто знає або хоча б здогадується, як повинна виглядати сучасна школа та які нагальні потреби у сфері освіти, ніяк не зустрінуться і не домовляться з тими, хто міг би підтримати корисні проекти матеріально. А ті, хто міг би звести одних з іншими, не роблять цього, тому що воно вдарить по їх власній кишені. Загалом, нічого особливого — то ж саме відбувається у нас майже в будь-якій суспільній сфері. Дискусії та співпраці між усіма потенційними учасниками не виходить. Не тільки тому, що Міносвіти йде по шляху найменшого опору, підміняючи дискусію піаром. Але й тому, що у нас взагалі величезні проблеми з суспільними дискусіями і спілкуванням. Що, до речі, теж докір школі.
Судячи по риториці чиновників від МОН, держава докладе всі сили, щоб сфера освіти залишалася переважно державною прерогативою. І тут коло замикається, тому що у держави на тотальну шкільну перебудову коштів немає. Немає їх і у місцевих громад, на які цю перебудову збираються покласти. Тому що обрушилася шкільна стіна у Василькові може виявитися лише першою ластівкою. І заодно симптомом (щоб не сказати — вироком) системі та країні, яка не може знайти ресурси на те, щоб забезпечити безпеку і розвиток власного потомства. Можна було б закінчити цей текст чимось пишномовним в тому сенсі, що немає нічого важливішого, ніж турбота про дітей, вона ж — турбота про майбутнє. Але пафос здається недоречним там, де явно прочитується відсилання до Дарвіном і однойменної премії.
