Перший "Оскар" для України. Як "20 днів в Маріуполі" розповідає про війну, людяність і воєнні злочини

"Напевно, я буду першим режисером на цій сцені, який би хотів не робити цей фільм. Я хотів би обміняти це на те, щоб Росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста; щоб росіяни не вбивали десятки тисяч моїх співгромадян-українців. Я би віддав це, аби вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних зі своїх тюрем. Але я не можу змінити історію, не можу змінити минуле, проте ми всі разом, ви і я, ми зараз серед найталановитіших людей світу. Ми можемо зробити так, щоб історію виправити, щоб правда перемогла. І щоб загиблі люди Маріуполя та ті, хто віддали за них своє життя, щоби їх ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, спогади формують історію", — говорить Мстислав Чернов, стискаючи в руці золоту статуетку "Оскара". За його спинами — Василіса Степаненко та Євген Малолєтка, які провели разом з ним ті перші двадцять днів у Маріуполі. Уся команда одягнена в чорне. Вони перемогли. Але піднялися на сцену не для того, щоб святкувати.

Можна любити "Оскар", слідкувати за ним або зневажати його — але саме ця кінопремія визначає, про які теми говоритимуть завтра у світі, і на які теми зверне свою увагу публіка. "ДС" розібралася, для кого знята документальна стрічка "20 днів у Маріуполі", як вона побудована, і що розповідає нам про всіх нас — тоді і зараз.

Що це за фільм?

Режисер фільму — воєнний кореспондент, фотограф та відеограф Мстислав Чернов — цілеспрямовано їде в Маріуполь за день до повномасштабного вторгнення. Він вже був у місті у 2014-му, коли росіяни вперше вирішили його захопити. Було зрозуміло, що путінська армія спробує зробити це знову. Але ніхто не розумів масштаб трагедії, яка насувалася.

Разом з ним їде фотограф Євген Малолєтка та продюсерка й журналістка Василіса Степаненко. Вони фільмують все, що відбувається в місті: 20 днів із 86, протягом яких тривала оборона. Вони знімають роботу лікарів у місцевій лікарні, розбомблений пологовий, авіаційні нальоти, мародерство, людей у підвалах та у чергах за водою. Людей, які плачуть, жартують, не вірять у те, що сталося і бачать більше, ніж інші. Знімають народження і смерть. І ми проходимо цей шлях разом із ними, знову занурюючись в атмосферу перших днів війни. 

Прем'єра "20 днів в Маріуполі" відбулася 21 січня 2023 року на фестивалі незалежного кіно Sundance. Буквально за рік стрічка стала найкасовішим українським документальним фільмом і отримала понад 20 знакових для кінематографа й журналістики нагород: Пулітцерівську премію, премію BAFTA у категорії "Найкращий документальний фільм", премію Гільдії режисерів Америки як "видатне режисерське досягнення в документалістиці" і ось, "Оскар" за найкращий документальний фільм року. 

Тихий і спокійний голос оповідача оманливо заспокоює нас. Ми не чуємо пафосу в цій історії, бо життя виявляється драматичнішим за рукописні сценарії. Можливо, так всі ми заспокоюємо себе кожного дня, але кадри на екрані демонструють протилежне. І від цього контрасту моторошно. Спокій і тиша перериваються вибухами, сльозами, молитвами. Будівлі руйнуються, непокаране і непомічене зло поширюється. 

Росія: зло абсурдне і беззмістовне

Фільм починається сценою, де росіяни увійшли у місто, і танк з літерою Z зупиняється недалеко від героя. Ми чуємо постріл: снаряд летить у багатоповерхівку. Без будь-якого змісту і причини. Другий постріл – на друзки розлітається чи то автомийка, чи то СТО. Дуло повільно повертається у бік лікарні, де перебувають журналісти. Лікарі, поліціянти, військові, пацієнти та оператори готуються до наступного пострілу — вочевидь, він буде по них. Так у перші ж хвилини ми бачимо, як росіяни порушують один з фундаментальних законів війни — не бити по госпіталях.

Росія діє поза нормами моралі та обманює: спочатку обіцяє не стріляти по цивільних, а в наступні хвилини ракета розбиває дах і вікна у будинку жінки, і вона бреде розгублено вулицею і шукає сина. Коли ж росіян ловлять на гарячому і запитують про масові вбивства — відповідають, що це інформаційна війна. І перемагає той, хто контролює інформацію. 

Ворог у фільмі – втілення не лише абсурду, але і хаотичного тупого зла. Танк, який стріляє по багатоповерхівках в майже зруйнованому, спустошеному місті – символ безкарності. Росіяни думають, що в місті немає камер — саме тому діють так, наче про їхні маленькі розваги ніхто ніколи не дізнається. Насилля тут – беззмістовне, його вчиняють, бо нудно і бо можна. Для людей об’єктив Мстислава стає єдиним зв’язком із зовнішнім світом, стає надією на справедливість і покарання винних. Розмови на камеру – іноді сповідь, а іноді – крик про допомогу. 

Журналіст-учасник події та рухома камера 

Коли ви дивитесь "20 днів у Маріуполі", не покидає враження, що самі перебуваєте поруч з героями. Такого ефекту вдається досягти за рахунок живої рухомої камери – автор документує все, що бачить. Він не поводиться як безоцінковий спостерігач, що часто практикують оператори на війні. Мстислав не просто фіксує окупацію, він у ній знаходиться, проживає її як фізично, так і емоційно. Разом з іншими мешканцями міста. Адже це його війна. Він ставить питання. Підтримує, коли потрібно. Біжить, коли небезпечно. І фільмує, поки дихає. 

Фільм — це відеощоденник: історія, розбита на дні. І з кожним днем картинка стає все похмурішою, а надія поступово щезає. 

Міжнародні журналісти їдуть з міста на сьомий день. І ми бачимо, як без міжнародних спостерігачів все змінюється — без камер у місті стає особливо страшно. 

Перші розмови про ампутацію ноги через брак ліків починаються на восьмий день. Того ж дня у морзі закінчується місце, тож тіла складають на підлогу. 

На 11-й день відбувається повна блокада. Маріуполь ізольований, у місті починається мародерство. На 14-й день людей просто у мішках масово ховають у траншеях. 

– Трудно? – питає оператор у кремезного чоловіка, який дістає тіла з кузова машини.

 – Ну да, трудно, — він витирає піт з чола і каже, що якщо почне розповідати – не стримає сліз. Йому болить за всіх нас.

На 15-й день росіяни заходять у Маріуполь. Тепер перебувати тут особливо небезпечно, бо Путін, як і всі диктатори, не любить незалежних журналістів — вони руйнують його пропаганду. А отже, авторам навряд чи вдасться донести кадри до міжнародної спільноти або принаймні вижити при російській владі. За прикладами далеко ходити не треба — у березні 2022-го у заблокованому Маріуполі працював ще один журналіст — литовський кінорежисер, автор стрічки "Маріуполіс", Мантас Кведаравічюс. Він потрапив у полон до росіян і був розстріляний. 

На 17-й день журналісти евакуюються — їх виводять з міста сили спеціальних операцій з допомогою поліціянта Володимира. Всі вони ризикують життям, бо вірять, що кадри, зняті Мстиславом, Євгеном та Василісою зможуть щось змінити. Їм важливо розповісти міжнародній спільноті про те, що насправді відбувається у місті, і саме тому вони їдуть в розбитій машині через 15 ворожих блокпостів, ховаючи під сидіннями камери і жорсткі диски з відзнятим матеріалом. 

Хоча сам автор, здається, не вірить у важливість своєї роботи. "Я думаю про те, через що пройшла ця країна за останні вісім років, протягом яких я все це фільмував. Революція Гідності, анексія Криму, вторгнення Росії на Донбас, MH17, облога Донецького аеропорту. Війна, що здається нескінченною. Тисячі загинули. Ми продовжуємо знімати. Нічого не змінюється, а іноді стає навіть гірше. Пропаганда перегортає все догори дриґом". 

Зрештою, вони проїжджають 100 кілометрів окупованої території і наздоганяють конвой Червоного хреста — міжнародної організації, перед якою намагалася загравати Москва (щоб не виглядати зовсім людожерами). У Маріуполі ще залишаються люди, але місто поступово вмирає. Так вмирають найближчі люди, з якими ти пройшов увесь шлях. Ми бачимо діри в тілах будинків, сліди від шрапнелі на шкірі кахлів звичних для всіх нас дев’ятиповерхівок. Проходимо дворами, вкритими уламками, минаємо мертві дерева. Розуміємо, що врятувати місто не вдалося. 

Але світ дізнається правду. 

Жаба в окропі та новітні технології: як люди звикають до всього

Зміни в місті відбуваються поступово: спочатку здається, що все скоро мине і треба лише перечекати. І люди чекають – у підвалах, вдома за двома стінами. Намагаються ходити на роботу і продовжувати жити. 

Проте ми бачимо, як суспільство за лічені дні з цивілізованого перетворюється на дике, залякане, але водночас — відважне та героїчне. Тут з’являються і мародери, які крадуть дитячі іграшки. Але ми бачимо і лікарів, які рятують людей — без світла, води і сну. Як таке можливо?

"Війна, — каже один з голосів, — як рентген: показує всіх. Хороші люди стають кращими, погані – гіршими". 

Цей фільм — не лише про Україну, він про те, що стається з будь-яким суспільством, яке переживає війну й ізоляцію. Ми можемо розгледіти цю трансформацію у всіх подробицях, навести фокус і дослідити окремі сцени. Очевидним стає одне — цивілізація все ще безсила перед грубим диким насиллям, яке сучасному західному світу складно навіть уявити. Тому фільм пропонує глянути хоча б одним оком на цю жорстоку реальність.

І хоча окупації міст, руйнування та масові смерті траплялися в історії часто — взяти хоча б досвід двох світових воєн — але це не відбувалося в прямому ефірі. Не лишилося такої чіткої та разючої кінохроніки. "20 днів в Маріуполі" привідкриває перед нами завісу над тим, що діялося раніше у Грозному чи Сараєво.

"За що?" Прості питання про непрості часи

Цей фільм першочергово про цивільних. Він про людей, які живуть під обстрілами. Він не про історичні міфи, які так любить Путін, не про відвагу військових чи гучні слова, що лунають часто з екранів. Він про людей, і саме тому його так важко дивитися.

Люди ставлять питання. Вони питають в операторів, але насправді звертаються до всього світу: "За що? За що це все? Я не розумію, що відбувається. Чому? Що робиться і що робити нам? Я не хочу помирати". І ми розуміємо — відповідей просто не існує. 

Для кого знятий "20 днів в Маріуполі": Захід, росіяни та українці

Очевидно, що кінострічка знята для Заходу. По-перше, саме як представники Associated Press — інформаційної агенції зі США, — автори їдуть в Маріуполь. І, зрештою, лишаються єдиними міжнародними журналістами в окупованому місті. Вони розповідають світу, особливо Західному, що відбувається насправді. "20 днів в Маріуполі" – потужний інструмент, важливе свідчення про злочини. Його демонстрували перед засіданням Генасамблеї ООН у вересні 2023-го — відповідно, інструмент працює.

Тому саме Заходу варто подивитися "20 днів в Маріуполі" — тим, для кого все не так однозначно. Тим, хто втомився від війни в Україні. Тим, хто вважає, що росіяни також страждають, бо не мають доступу до кави зі Старбаксу та відчувають дискомфорт на пляжах Балі через "Putin's` war". 

Було би добре, якби фільм подивились і росіяни. Особливо ті, хто підтримує війну. Саме їм будуть показувати цей фільм в кінотеатрах за сухпайок. Як колись, після Другої світової, німцям примусово показували кінохроніки під назвою "Німецькі концентраційні табори", куди увійшли кадри британських і американських військових операторів зі звільнених Майданека, Берген-Бельзена, Бухенвальда і Дахау. Лише переглянувши ці кадри, німці могли дізнатися, що насправді відбувалося там, та до чого призвів фашизм. 

Німці мусили дивитися на кадри Голокосту і поступово розуміти, що це зробили саме вони – не конкретний солдат, комендант концтабору і не Гітлер. Вони – своєю згодою і підтримкою фюрера. Отже, "20 Днів у Маріуполі" – це фактично фільмування з Дахау та Аушвіцу, тільки вже путінської Росії. 

І, зрештою, українці. Українці, які і без фільму пам’ятають ледь не кожен кадр: ось батько оплакує свого сина, який грав у дворі в футбол і помер від уламка. Його звали Ілля, йому було всього 16 років. 

Ось — дівчинка, яку не вдалося врятувати, і її маленьке тіло лежить на закривавленому операційному столі. Євангеліна, чотири рочки. 

Ось – вагітна жінка на ношах, яка ніжно прикриває свій живіт рукою після обстрілу пологового. І дивлячись на неї, ми вже знаємо, що ані вона, ані дитина не виживе. Велика крововтрата. Ірина. 30 років. Дитина померла ненародженою.

Можливо саме тому нам так боляче дивитися на ці кадри – бо ми знаємо, чим все закінчиться для міста. 

Але водночас, крім невимовного болю, тут є місце для щастя. Ми бачимо народження дитини, матір якої пережила обстріл пологового будинку №3. Дитина не дихає, і лікарі у відчаї намагаються її врятувати. Зрештою, ми чуємо перший крик маленької дівчинки і плачемо від щастя разом з лікарями. З’явилося нове життя. Надія є.

Сьогодні у нас є можливість подивитися на все це з перспективи часу. Згадати, що країна вистояла. І Маріуполь взяв на себе основний удар, виграв країні час, щоб захистити інші міста. І ми не перестаємо дякувати Збройним Силам, волонтерам, журналістам – за стійкість. А також фільм вселяє віру, адже докази російських звірств, правопорушень, відчайдушності українських людей та їхні історії – дійшли до своєї аудиторії. І надія на справедливість все ще існує.