Перезавантаження. Чи врятує Жадан Шевченківську премію

Національна премія ім. Тараса Шевченка — це наша нібито головна державна премія в галузі культури і мистецтва. Чинна вона з 1961 р. Якщо говорити тільки про літературу (а я так і робитиму), то її лауреатами в різні часи були Василь Стус, Роман Іваничук, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Валерій Шевчук, Ігор Римарук. А ще Леонід Горлач, Ярема Гоян, Роман Федорів, Іван Остафійчук (не знаєте, хто це, не шкода). 

Станом на 2016 р. Шевченківська премія повністю себе скомпрометувала. І здавалося, що остаточно. Відлунювала вона в культурному полі хіба що фінансовими або політичними скандалами. Її лауреатами ставали переважно твори не те щоб випадкові, а такі, що виробляли "паралельний" літературний процес — подалі від книгарень і читачів. Наприклад, 2016 р. серед лауреатів Шевченківської премії літераторів не було — комітет не визначився з достойниками. Хоча з літературознавства номінувався Григорій Грабович, чий внесок в українську культуру здавався очевидним всім, окрім журі. (Грабович — літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису "Критика". — "ДС"). У номінації "Публіцистика" (що найближче до літератури) відзначили зібрання творів у 13 томах Левка Лук'яненка. Очевидно визначний для літпроцесу твір.

9 березня вручать Шевченківську премію-2017. Короткі списки уже оголошено. Від неї цього року багато очікують, адже нарешті зроблено спробу модернізувати цей сумнівний проект. Оновили склад журі, змінили умови подання заявок, переглянули номінації та механіку визначення лауреатів. Спробували якщо не зробити Шевченківську одним із орієнтирів у культурній політиці, то хоча б нагадати, що йдеться-таки про актуальне культурне виробництво.

Державні мистецькі премії — взагалі явище нерозповсюджене. В країнах, де паралельно існують впливові літературні премії, така є хіба що у голландців (до речі, страшенно прогресивна) та іспанців. Державні у звичному вигляді існують, либонь, лише на пострадянському просторі. Це нам спадок і не найкращий. Між тим харчами перебирати можна, коли від голоду не пухнеш. Тішить також цього року спроба перенести акцент з державної премії на власне Шевченківську премію. Це іменна премія, і крапка. Мудрий ідеологічно крок. Шевченко — абсолютний центр нашого літературного канону. Здається, про "центр" можна не сперечатися. А от про "канон" можна поговорити і критично.

В Україні діє щонайменше три десятки літературних премій і відзнак. І жодна з них не впливає ані на літературний процес, ані на рівні продажів, ані на репутацію книжки й автора, ані на власні й суто літературні пошуки. А саме так працює не тільки "одна на всіх" Нобелівка, а й "регіональні" Букер, Пулітцер, Дублінка. Це премії, які відповідають за роботу літературного канону і над літературним каноном. Тобто вони відбирають взірцеві тексти і водночас у такий спосіб роблять їх взірцевими. Популярність твору тут критерієм, до речі, не є. Наявність премій, які впливають на формування списку книжок, що треба прочитати, аби вважатися культурною людиною, свідчать про "задовільний стан здоров'я" словесності. Розкидатися навіть державними ми собі дозволити не можемо.

Мабуть, до аналогічного висновку прийшли при підготовці указу, скерованого на удосконалення порядку присудження національної премії. І почали з того, що скоротили номінації з дев'яти до п'яти й оновили склад журі.

Під час вручення премії 2016 р. було оголошено, що у комітету віднині буде новий голова —письменник Юрій Щербак. Наприкінці року озвучили й затверджений президентом новий склад комітету (він буде дійсним три роки). Там виявилося чимало несподіваних (здебільшого приємно несподіваних) імен. Щодо літератури, то це Сергій Жадан (письменник, якого і представляти незручно), Юрій Макаров (так само письменник і журналіст), два літературознавці дуже високого фахового рівня — Елеонора Соловей і Ростислав Семків. Двоє з літераторів, які увійшли до нового журі, уже побували лауреатами премії —Любов Голота і Григорій Гусейнов (зокрема, редактор чи не єдиного досі живого і  впливового журналу "Кур'єр Кривбасу"). Щоб усе не здавалося аж настільки хорошим, серед літераторів в комітеті є ще й Дмитро Дроздовський — літературний критик із вельми сумнівним набором улюблених авторів.

Репутація важить. Бо очевидно, скажімо, що Жадан у складі комітету Шевченківської премії — це потужний репутаційний хід (не для Жадана, для премії). Але ще важливішою є фахова компетентність нового журі. Позаяк змінився не тільки склад Комітету, а й почасти його повноваження. 

Відтепер висувати кандидатів зможуть не тільки Мінкульт, Держкомтелерадіо, НАН, "Просвіта", а ще й культурні інституції. Наразі ж визначення цього поняття в указі немає, і хто реально може номінувати кого на премію — не ясно. З одного боку, культурна інституція — це українське відділення ПЕНу, з іншого — будь-яка районна бібліотека. Довгі списки на цьогорічну Шевченківську цю розгубленість і засвідчили. Добре, що всі матеріали до подання офіційно оприлюднюються. То неймовірно захопливе чтиво, щиро раджу: такої кількості естетично-сумнівних творів і стільки неоковирних формулювань, щоби переконати журі у зворотному, годі шукати. У будь-якому разі "не знаю, що ми будемо робити, якщо кожна районна бібліотека висуне свого кандидата" (це цитата з інтерв'ю Щербака). Отже, комітету знадобиться допомога.

Новий указ передбачає участь у роботі комітету шести експертів. Принаймні на етапі формування коротких списків. Дійсно, на першому засіданні комітету, яке відбувалося наприкінці січня, експерти були присутні. "Книжкових" експертів цього року було двоє: літературознавець і літературний критик Михайло Слабошпицький та перекладач і журналіст Іван Рябчій. Офіційно "книжкова" номінація тепер звучить так: "Література, публіцистика, журналістика" (можна передбачити, що журналістика швидко відбрунькується в окрему категорію).

Стратегічно таке оновлення виглядає перспективним. А тепер глянемо на короткий список літературної Шевченківської'17. І пошукаймо там теж хороших новин чи бодай добрих сподівань.

Перше, що відзначу: вдалося розумно уникнути скандалу. Держкомтелерадіо висунуло на премію роман Сергія Лойка "Аеропорт". Роман про війну, тим більше роман оборону Донецького аеропорту, яка має всі потенції стати героїчним національним міфом. Тим більше роман, написаний з живих свідчень. По-людськи зрозуміло, по-людськи боляче. Емоційне розжарювання ще те, комітету не позаздриш. Бо книжка написана вкрай слабо, її художні й мистецькі достоїнства більш ніж сумнівні. До того ж чи не відразу після оприлюднення подання на "Аеропорт" Лойко повідомив популярному медіа, що з радістю прийме премію і не має намірів від неї відмовлятися.

Здається, в "новому часі'від Шевченківської відмовився тільки один письменник —Василь Шкляр. Він попросив президента вручити йому премію пізніше, коли при владі не буде українофоба Табачника. Це був 2011 р. Так чи інакше підігрів скандалу з "Аеропортом" результатів, на щастя, не дав. У короткому списку інші імена.

Іван Малкович і "Подорожник з новими віршами". Віталій Портников і "Богородиця у синагозі" та "Тюрма для янголів". Василь Портяк і "Охоронителі діви". Андрій Содомора і "Поезія. Проза". Андрій Цаплієнко і "Книга змін". Іван Яцканин і "Мить блискавки" та "Пора вузеньких вулиць".

Діаспорна проза. Свідчення очевидця про війну. Висококласна поезія, глибока складна проза. Якісна психологічна та історична проза. Колумністика з приводу і без. Книжка вибраних поезій від живого класика. Схоже, привід для стриманого оптимізму у нас таки є...

А знаєте, коли я повірю, що Шевченківську модернізовано? Коли її нарешті отримає Содомора. Але, зрештою, це державна премія, тож комітет тут — тільки дорадчий орган. Остаточне рішення залишається за президентом. І тут слід згадати, що минулого року державну відзнаку отримала авторка бездарного вірша "Никогда мы не будем братьями".