Пам'яті Квінсі Джонса. Як легендарний музичний продюсер дарував звучання Майклу Джексону та Френку Сінатрі

Так, Квінсі Джонс відомий насамперед як та людина, яка записала три найуспішніші альбоми Майкла Джексона – "Off the Wall", "Thriller" та "Bad". Причина появи у Джексона титулу "короля поп-музики" — у піснях саме цих платівок, ідеально спродюсованих Джонсом. Все професійне життя Квінсі Джонса пройшло під девізом його власного батька, який ще в дитинстві вчив сина — якої б важливості не була робота, потрібно виконувати її добре, або не братися за неї зовсім. І ті три альбоми, які Джексон записав під керівництвом Квінсі і насправді були не просто дуже якісним поп-продуктом, а записами, близькими до досконалості.

Але взагалі робота з Джексоном — просто ще один значний епізод у блискучій і неймовірній кар'єрі Джонса. Немає сенсу перераховувати всі його нагороди та регалії – достатньо знати, що починав він як джазовий трубач, і минуло не так багато часу, перш ніж Квінсі став робити оркестрові аранжування для таких легенд, як Каунт Бейсі та Френк Сінатра. Про те, як багато робота Джонса означала для великого Сінатри, говорить той примітний факт, що якось Френк подарував Квінсі золотий перстень – який сам проносив 40 років. Джонс не знімав його з мізинця правої руки до останніх днів.

З Джонса не вийшов гангстер

Але в дитинстві Джонс мріяв зовсім не про музичну кар'єру — хоч і заслуховувався грою на піаніно сусідки за стіною. Вже пізніше продюсер справедливо помітить, що людина не зможе вижити без води та музики, але в юні роки Джонсу не вистачало й інших не менш необхідних речей. Квінсі ріс у Чикаго – і збирався стати справжнім гангстером. Хлопчик добре знав, що таке життя на вулиці – одного разу семирічний Квінсі зайшов у той квартал, де не слід було з'являтися, і в результаті на нього напали і ножем прибили кисть руки до парканів. Шрам залишився на все життя.

Але одного разу Квінсі потай пробрався в покинутий склад, де стояло піаніно — хлопчик не вмів грати, але як тільки його пальці опинилися на клавішах, життя Квінсі змінилося кардинальним чином. Тепер він не думав про ножа, який постійно носив із собою – відтепер його турбувало тільки те, з чого можна було витягти музику.

У наступні кілька років Квінсі брав у руки барабанні палички, приставляв до губ тромбон і валторну, але зрештою зупинився на тому, що здавалося йому верхом витонченості — на трубі. Вже в 14 років Джонс став грати в джазовому оркестрі по нічних клубах, тоді ж він міцно потоваришував з іншим чорним юнаком, закоханим у музику – Реєм Чарльзом, він був старшим за Джонса на три роки. Квінсі не міг не захоплюватися амбіціями, внутрішньою силою та цілеспрямованістю Рея, який осліп у сім років – і його приклад надихав Джонса з незвичайною силою.

Коли Квінсі виповнилося 18, він уже грав на трубі в оркестрі у самого Лайонела Хемптона – майстра гри на вібрафоні. І Джонсу, і решті музикантів оркестру доводилося демонструвати чудеса працездатності, часом граючи щоночі протягом кількох місяців – без вихідних. Разом з оркестром Хемптона Квінсі об'їздив півсвіту, потім розпрощався зі своїм роботодавцем – і оселився у Нью-Йорку, джазовому центрі світу у п'ятдесятих.

Тепер він мріяв лише про те, щоб складати музику – аранжування для оркестру. Спочатку Квінсі приймав будь-які замовлення — аби платили гроші, але свою справу Джонс знав дуже добре і просто не міг і не вмів писати халтуру. До того ж, Квінсі і сам продовжував грати на трубі – причому не лише джаз. 1956-го Джонс у складі невеликого бенду акомпанував Елвісу Преслі під час його дебюту на національному телебаченні – тож ще тоді Квінсі увійшов до історії не лише джазової музики, а й рок-н-ролу. Незабаром до нього як до майстра аранжувань струнних потягнулися знаменитості — на кшталт блискучої Дайни Вашингтон, а потім і патріархи джазу, Луї Армстронг та згаданий Каунт Бейсі. Джонс на той час працював з усіма великими – від Діззі Гіллеспі та свого друга Рея Чарльза до Сари Вон та Кларка Террі.

Квінсі та поп-музика

У 1957-му році Джонс зрозумів, що йому ще багато чого потрібно навчитися — будь-який інший, користуючись тим успіхом, який вже мав Квінсі, просто гнав би від себе подібні думки кудись подалі. Але Джонс поїхав до Парижа – де почав вивчати теорію у Наді Буланже, серед учнів якої були і Джордж Гершвін, і Леонард Бернстайн, і Мішель Легран та багато інших. Саме у Франції Джонс набув тієї сили у музиці, яка дозволяла йому почуватися абсолютно вільним – і ця свобода у творчості не покидала його ніколи.

А потім настала черга натуральної підліткової поп-музики – і взагалі призвела до неї Квінсі невдача. Наприкінці п'ятдесятих він зібрав свій власний оркестр із 18 музикантів – під назвою "The Jones Boys". Оркестр успішно гастролював Америкою та Європою – але Джонс ще не навчився планувати бюджет і в результаті гастролі за участю такої кількості оркестрантів закінчилися фінансовою катастрофою.

Джонс вважав, що зібрав найкращий джазовий бенд на планеті – і при цьому музикантам доводилося мало не голодувати. Саме тоді Квінсі, за його словами, зрозумів різницю між музикою та музичним бізнесом – і те, наскільки важливо розуміти цю різницю просто для того, щоб вижити. Йому потрібно було вибратися з боргової ями, і Квінсі вперше в житті вирушив на роботу в офіс — за хорошу зарплату на посаді музичного директора у фірмі грамзапису "Mercury". До рук Джонса потрапили демо-записи шістнадцятирічної співачки Леслі Гор – вона виконувала швидше бадьорий поп, ніж рок-н-рол, і Квінсі став продюсером дівчини. Пісня Леслі "It's My Party" стала хітом номер один у Штатах у 1963-му – за нею була ціла серія нових хітів, спродюсованих Джонсом. Через деякий час Квінсі став уже віцепрезидентом лейбла "Mercury".

Синатра та музика до фільмів

1964-го Квінсі зателефонував Френк Сінатра – і попросив написати оркестрові аранжування для його спільного альбому з Каунтом Бейсі. Це було початком щільного співробітництва Джонса і Сінатри, який не втомлювався дивуватися з того, з якою легкістю і швидкістю Квінсі не тільки складав музику, але і вносив необхідні поправки в партитуру вже в процесі запису. Френка та Квінсі пов'язувала ще й міцна дружба – вони довіряли один одному, і за весь час їхньої роботи разом не було підписано жодного контракту.

Джонс став писати музику для художніх фільмів у 1964-му – і за наступні роки склав та записав оркестрові саундтреки для кількох десятків картин, включаючи "Італійську роботу" з Майклом Кейном, "Втечу" зі Стівом Маккуїном та "Золото Маккени" з Грегорі Пеком. Але при цьому Квінсі встигав записувати ще й чудові сольні альбоми – із настроєм зіграні на стику джазу, соул та фанку. На особливу увагу заслуговують платівки кінця шістдесятих і початку сімдесятих, "Walking in Space", "Gula Matari" і "Smackwater Jack" — вони звучали модно, насичено, дуже професійно, але при цьому не стерильно і з живою енергією, яка відчувається в них досі.

Майкл Джексон

1978-го Джонс, якому якраз виповнилося сорок п'ять, продюсував саундтрек до кіномюзиклу "Віз" Сідні Люмета, знятого за класичною казкою Лаймена Френка Баума "Дивовижний чарівник з країни Оз" — і був присутнім на зйомках. Роль Страшили грав Майкл Джексон, двадцятирічний співак із сімейного гурту "The Jackson Five", який нещодавно поміняв назву на "The Jacksons".

Оскільки Майкл незабаром мав виповнитися 21 рік, він збирався записати свою першу по-справжньому "дорослу" сольну платівку — і якраз був у пошуках відповідного продюсера для майбутнього альбому. Джексон обережно поцікавився у Квінсі — чи не міг би він порадити йому чиюсь кандидатуру? Джонс, як завжди, був повністю занурений у роботу, якою займався в даний момент — і спекався від Майкла черговими фразами, не назвавши нікого конкретного.

Але потім Квінсі звернув увагу на те, наскільки дисциплінованим і працездатним був Джексон на знімальному майданчику. Майкл завжди приходив вчасно (тобто о п'ятій ранку, щоб гримери встигли перетворити його на Страшилу), знав напам'ять не тільки свої номери, а й те, що мають робити партнери по фільму, і взагалі справляв враження цілісної особистості, людини, яка знає, чого хоче.

"Так тобі потрібний продюсер?" — спитав Джонс у Джексона. І додав — "Ось він, перед тобою". Так народився один із найуспішніших тандемів в історії популярної музики. Квінсі привів для запису альбому Джексона "Off the Wall" свою команду міцних професіоналів, безвідмовних та універсальних музикантів — і сам впритул зайнявся конструкцією звуку та аранжуваннями (передусім для ритм-секції, що була вкрай важливим інгредієнтом у диско-фанковій суміші альбому). Квінсі став справжнім гуру, наставником для Джексона – і Майкл прислухався до думки Джонса у всьому. Тільки одного разу під час роботи над "Off the Wall" Майкл і Квінсі серйозно посперечалися – Джексону не надто сподобалися переливи струнних у вступі до першого треку, "Don't Stop 'Til You Get Enough". Майкл попросив Джонса прибрати цю частину аранжування – на його думку, скрипки згладжували враження від потужного та наполегливого грува. "У жодному разі!" — була відповідь Квінсі, і скрипки залишилися на своєму місці.

"Off the Wall" став першою серйозною артистичною заявою Майкла Джексона — платівка, що вийшла 1979-го року, продалася багатомільйонним тиражем і зробила Майкла суперзіркою. Квінсі не тільки допоміг Джексону висловити всі свої таланти в найкращій формі — він зробив так, щоб геній Майкла був зрозумілий і видно всім і кожному. Але "Off the Wall" не був межею — наступний диск Джексона, записаний разом з Джонсом, той самий "Thriller" 1982-го року, став найбільш продаваним альбомом в історії. Вплив "Триллера" — а значить, і Квінсі Джонса — на поп-музику відчувається досі, модель, створена Джексоном і Джонсом на цьому альбомі, за великим рахунком, не зазнала істотних змін.

Проблеми зі здоров'ям супроводжували Квінсі ще з сімдесятих — тоді він переніс дві операції на головному мозку. У січні 2015-го Джонс впав у діабетичну кому, але за кілька днів прийшов до тями — і незабаром знову відновив досить активний спосіб життя. Зараз, зі смертю Квінсі, епоха справжніх музичних гігантів продовжує йти — все далі.

Джек Антонофф

Але поп-музика продовжує існувати – як і колись, завдяки зусиллям не лише тих, хто її виконує, а й тих, хто її належним чином записує. Джек Антонофф – так звати людину, яка робить саунд для суперзірки двадцять першого століття Тейлор Свіфт. У це важко повірити, але Антонофф (40 років), що створює такий гладкий звук для Свіфт, колись, наприкінці дев'яностих, починав у панк-групі під назвою "Outline". Хлопці грали у книгарнях для анархістів та їздили на гастролі у фургончику – хоча гастролями це було назвати складно, оскільки часто траплялося так, що на концерти або ніхто не приходив, чи апаратура відмовлялася працювати. Проте гурт примудрився випустити альбом на маленькому лейблі 2001-го – і через рік розпався.

Потім Антонофф музикував у групі Steel Train, потім – у колективі Fun. Коли "Fun" грали на одному фестивалі з Адамом Ламбертом та "Queen", Антоноффу вдалося пограти на знаменитій ексклюзивній гітарі Брайана Мея – Джек досі називає цей досвід найсюрреалістичнішим у своїй музичній кар'єрі. У тому ж 2013-му році Антонофф познайомився з Тейлор Свіфт, вже успішною співачкою у стилі поп-кантрі – Тейлор лише готувалася до того, щоб почати складати та записувати музику у жанрі сучасного синті-попу. Спочатку Джек і Тейлор написали разом пісню для британського фільму "Один шанс" — у нью-йоркській квартирі Антоноффа, після того, як переконалися, що їм обом моторошно подобається те, як звучать барабани у гурту "Fine Young Cannibals".

Антонофф допомагав Свіфт у роботі над її першим синті-поп альбомом "1989" у 2014-му — а деякі пісні з нього, наприклад "I wish you would", були натхненні гітарними начерками Джека, які він записував на свій смартфон ще до знайомства з Тейлор. Альбом Свіфт отримав "Греммі". З того часу Тейлор співпрацює з Джеком під час запису кожного свого диска – саме йому, що спочатку тяжіє до жорсткішої музики, вдається зробити так, що пісні Свіфт можуть теоретично припасти до смаку найрізноманітнішої аудиторії.

Крім цього, Антонофф будував звук на кількох останніх альбомах Лани Дель Рей, а ще співпрацював з однією з найцікавіших співачок (і гітаристок) нашого часу Енні Кларк, вона ж St. Vincent. Так, на чудовому альбомі Кларк "Masseduction" Джеку вдалося зробити досить авангардні експерименти Енні несподівано прийнятними для споживачів ультрамодної поп-музики.

Ендрю Уотт

34-річний Ендрю Вотт — ще один дико затребуваний продюсер двадцятих років двадцять першого століття. Ще на початку минулого десятиліття Уотту вдалося завести знайомство зі старшим сином Джоном Ленноном, Джуліаном. Ну а Джуліан Леннон познайомив Ендрю з Гленном Хьюзом, музикантом, який відомий будь-якому шанувальнику хард-року сімдесятих — часу, коли Х'юз грав на бас-гітарі та співав у гурті "Deep Purple". Разом з Х'юзом і барабанщиком Джейсоном Бонемом (сином покійного Джона Бонема, барабанщика "Лед Зеппелін") Уотт склав тріо – під назвою "California Breed", яке записало однойменний та єдиний альбом у 2014-му.

У наступні кілька років Ендрю тусувався разом із рок-музикантами старшого покоління, а вже 2020-го записував "нову Мадонну" Майлі Сайрус та альбом Оззі Осборна "Ordinary Man". Диск Сайрус називався "Plastic Hearts" — і він став не тільки "рок-н-рольним" в дискографії сучасної поп-діви, але і найпопулярнішим рок-альбомом на стрімінгових платформах початку двадцятих.

На початку 2023 року вийшла нова платівка Іґґі Попа "Every Loser", спродюсована Воттом — і стало остаточно зрозуміло, що якщо міфічна рок-легенда бажає отримати модний, глянсовий, але при цьому жорсткий звук, їй слід звертатися до Вотта. Диск Іґґі з'явився саме тоді, коли Ендрю Вотт записував новий альбом "Ролінг Стоунз" — їх першу за 18 років платівку з авторським матеріалом під назвою "Hackney Diamonds". 2024-го Вотт зробив новий звук ветеранам гранжу дев'яностих "Pearl Jam" (альбом "Dark Matter") – і, за чутками, працює над новими записами Пола Маккартні.