Пам'яті Джона Мейолла. Як жила людина, без якої неможливо уявити британський блюз

Просто дивно, яким чином Мейолл, проживаючи в англійській глибинці і будучи ще зовсім молодим, уже був знайомий зі спадщиною не тільки корифеїв блюзу на кшталт Ледбеллі або Мадді Вотерса. Мейолл був шанувальником і знавцем творчості музикантів, не настільки відомих і досі — наприклад, юнак вже в сорокових і п'ятдесятих слухав і вивчав записи таких фігур, як Альберт Аммонс (піаніст, що грає в блюзовому стилі "бугі-вугі"). Слухав він і джаз, особливо гітарний – наприклад Едді Ленга. Навіть пізніше, на початку шістдесятих, ці платівки було дуже важко, майже неможливо, відшукати в Англії. Але Джону це якимось незбагненним чарівним чином вдавалося, і він був одним із найбільших спеціалістів з блюзу в Британії.

Історія з першою електричною гітарою Мейолла теж була унікальною – якщо решта його співвітчизників і однолітків купувала інструмент не найкращої якості в якомусь місцевому музичному магазині, то Джон придбав свій інструмент у Японії. У той час Мейолл вже служив в армії — службу він відбував у Кореї, і в Японію потрапив під час відпустки. Повернувшись до Англії, Мейолл став студентом Манчестерської школи мистецтв – більшість англійських рок-зірок шістдесятих закінчували подібні заклади.

Потім Джон став працювати дизайнером — і цей досвід пізніше дуже став у нагоді йому під час оформлення обкладинок платівок своїх "Bluesbreakers". Справді, обкладинки групи Мейолла, принаймні у шістдесятих, були оформлені на перший погляд просто й нехитро – але в цій простоті завжди відчувався смак. Але, працюючи на повну ставку дизайнером, Мейолл встигав музикувати з різними місцевими манчестерськими групами — яких, втім не було так багато.

Головним із цих гуртів стала "The Blues Syndicate", постійним учасником якої став Джон. Тут є нюанс – колектив був організований альт-саксофоністом Джеком Массаріком, який побачив у манчестерському клубі виступ гурту якогось Алексіса Корнера та захотів грати таку ж захоплюючу суміш джазу та блюзу. Взагалі-то якраз Корнера слід було б назвати справжнім патріархом британського блюзу – він був старший за Мейолла, раніше став пропагувати цю заокеанську музику і саме він переконав Джона кинути роботу в офісі, повністю віддати себе музиці і переїхати до Лондона. У столиці Корнер познайомив Джона з потрібними людьми, музикантами та допоміг з влаштуванням перших концертів. Але Корнер ніколи не був такою яскравою фігурою, як Мейолл, і не міг похвалитися культовими та навіть революційними альбомами у своїй дискографії.

Наприкінці 1963 року Мейолл зі своїми "Bluesbreakers" вже грав в одному з музичних центрів тодішнього Лондона, клубі "Marquee". На той час у клубі вже встигла відзначитись група юних блюзових ентузіастів "Ролінг Стоунз", і тепер їхнє місце молодіжних кумирів і приклад для наслідування у всьому зайняв гурт "The Yardbirds". Але колектив Мейолла дуже багато в чому відрізнявся від двох згаданих гуртів – по-перше, Джон був незаперечним лідером у "Bluesbreakers", по-друге, він був набагато старшим за інших музикантів. Мейолл цінував дисципліну і справді по-батьківськи ставився до всіх, хто виходить з ним разом на одну сцену – він міг як допомогти порадою чи чимось іншим, так і вигнати за спізнення на виступи. Але головним було те, що Мейолл не ставив собі за мету ставати поп-зіркою — він не просто грав блюз, він займався ним, як займаються, скажімо, живописом. Це було сенсом його життя.

А ще Джон умів придивлятися до різних музикантів, визначати, хто з них і справді коштує багато чого — і переманювати до себе в групу. Так і сталося із зовсім молодим Еріком Клептоном, який грав у вже згаданих "The Yardbirds". Ерік мав звичку вставляти піднесені, фантастичні гітарні соло навіть у найпосередніші номери, які не вимагали особливої експресії та самовіддачі від гітариста – і Мейолл не міг не звернути увагу на вміння Клептона.

Дивно, але тоді максималіст Клептон, який мав схильність швидко розчаровуватися в будь-чому, подумував про те, щоб кинути сцену зовсім — він любив музику всією душею, блюз був для нього їжею та питтям, але шоу-бізнес молодій людині категорично не подобався. Але Мейолл дуже переконливо пояснив Клептону, чому цього не слід робити – довгі розмови проходили вдома у лідера Bluesbreakers. Ерік піддався на вмовляння Мейолла не кидати музику і приєднатися до його групи. А ще він довгі години проводив біля програвача господаря будинку, слухаючи платівку за платівкою з його найбагатшої блюзової колекції. Так, що стосується цієї самої колекції, то потім, вже в часи "свінгуючого" Лондона, Мейолл міг запросто забрати до себе додому з нічного клубу якогось Пола Маккартні — і той, розвалившись у кріслі, до світанку слухав записи, скажімо, Альберта Кінга.

Тоді Клептон багато чому навчився у Мейолла, хоча той сам ніколи не був великим гітаристом – саме тому його групі завжди був потрібний висококласний майстер гітари, здатний привернути увагу публіки. Голос Мейолла хоч і не можна було сплутати з нічиєю іншим (як і його гру на губній гармоніці), проте в деяких викликав роздратування – він співав дуже високо, майже фальцетом. Ті, у кого його вокал викликав ворожість, стверджували, що така манера не може бути блюзовою – дійсно, спів Мейолла був зовсім не схожим на рик Сон Хауса чи Блайнд Віллі Джонсона. Але подібні недоброзичливці навряд чи чули і таку блюзову легенду, як Скіп Джеймс – який співав саме високим, часом тужливим, але драматичним голосом.

З Клептоном Мейолл записав епохальний альбом 1966-го року, який так і називався — Blues Breakers with Eric Clapton. Звук клептонівського "Гібсона", що доноситься з підсилювача "Маршалл", був не тільки витонченим, а й шалено гучним — ніхто на планеті ще не чув такого чудового і віртуозного неподобства, інженери звукозапису були здивовані, але Мейоллу з Клептоном було все одно. Так діялася історія – але при цьому музика, все одно контрольована Мейоллом, не скочувалась у самолюбування та позерство. Це все ще був блюз, що йде від самого коріння, з дельти Міссісіпі.

Клептон, що бентежився, проте ненадовго затримався у Мейолла. У тому ж 1966-му він організував разом з басистом Джеком Брюсом (теж встиглим пограти у Мейолла) і барабанщиком Джинджером Бейкером тріо "Cream", одну з груп, що визначили ту епоху. Музиканти гурту вміли грати блюз – але воліли не бути пуристами, а створювати нову мову. Тим не менше, весь політ, весь тягар, і вся психоделія "Cream" все одно трималася на тій музиці, вірній якій вважав за краще тоді залишатися Джон Мейолл.

Що стосується заміни Еріку, то Мейолл, великий майстер у цій справі, підібрав більш ніж гідного приймача – насправді Пітер Грін був не менш талановитим і знаковим гітаристом, ніж Клептон, який у чомусь навіть перевершував його. З Грін Мейолл записав ще одну класичну платівку "Bluesbreakers" — альбом 1967-го року "Hard Road". Одним із центральних номерів на цьому записі стала чарівна інструментальна композиція Пітера Гріна під назвою The Supernatural — з таким звуком на той час не грав ніхто, навіть Джімі Хендрікс.

Але Грін, як і Клептон, грав з Мейоллом зовсім недовго — набравшись досвіду, він зібрав свій чудовий блюзовий квартет, "Fleetwood Mac". Ця група наприкінці шістдесятих видавала найпекучіший, найспокусливіший і вправніший блюз на британських островах. Ну а потім, з відходом Гріна і після низки змін складу, вони стали тими, хто записав один із найуспішніших поп-рок альбомів в історії, легендарну платівку "Rumours". Хоча в той час в Англії була ще одна чудова група, яка була частиною блюзового буму і мала у своїх лавах учасника, басиста та композитора Енді Фрейзера, який навчався блюзу, граючи в колективі Мейолла. Група називалася "Free", співав у ній один із найкращих вокалістів свого покоління Пол Роджерс – і часто їхній північний блюз-рок був однаково небезпечним і безсоромно-сексуальним.

Ну а сам Джон Мейолл приблизно до 1968 року теж перейнявся новими віяннями. Його захопила свобода хіпі-культури Західного узбережжя Штатів — і результатом тривалої відпустки Джона в Лос-Анджелесі, в районі бульвару Лорел Каньйон (місце зборів не тільки "пересічних" хіпі, а й музикантів) стала платівка "Blues From Laurel Canyon". На той час Мейоллу вже виповнилося 35, він міг здаватися дещо застарим для всієї цієї хіппівської витівки – проте в цьому чудовому альбомі була присутня доросла, зважена свідомість чуда, якої відбувалося в інших записах того періоду. У музичному сенсі "Blues From Laurel Canyon" був настільки "довговолосим" блюзом, наскільки це можна було уявити — приблизно тим же у Штатах займався чудовий гурт "Canned Heat". Партії соло-гітари на платівці виконував Мік Тейлор – Мейоллу не змінювало його чуття на нові молоді таланти. Вже за рік Тейлор займе місце загиблого Браяна Джонса в "Ролінг Стоунз" — і "Стоунз" запишуть разом із Міком одні зі своїх найкращих альбомів.

Мейолл настільки перейнявся тим, що відбувалося на американській сцені в той час, що остаточно переїхав до Штатів – зрештою, вся його улюблена музика була родом звідти. Тоді, в 1970-му, вийшла одна з найнезвичайніших платівок у його кар'єрі – альбом "Empty Rooms". Звичайно, спочатку блюз виконувався переважно під акустичну гітару – але такого повітряного, акустичного блюзу без барабанів, зате з атмосферною флейтою та джазовими саксофонами, від Мейолла ніхто не очікував. До того ж, сам Джон ще й виконав партії на синтезаторі – і в 1970-му ця музика здавалася такою ж прогресивною і дивиться далеко вперед, як і найкращі альбоми покоління Вудстока. Такою ж інтригуючою музика "Порожніх кімнат" залишається і в наш час. У певному сенсі цей період був творчим піком Мейолла – подібних злетів більше у його кар'єрі не спостерігалося.

Сімдесяті та вісімдесяті пройшли без особливих зльотів для Мейолла – у вісімдесятих він взагалі вкрай мало записувався у студії, але 1988-го повернувся з тепло прийнятим диском "Chicago Line". З того часу вибілений сивини блюзмен регулярно випускав нові записи — і, здавалося, він завжди був, є, і буде десь поруч. При цьому Мейолл залишався десь осторонь – коли цей світ у 2015-му залишив великий Бі Бі Кінг, більшість шанувальників блюзу по всьому світу говорили про Бадді Гая як про його спадкоємця на блюзовому троні. Але таким спадкоємцем цілком міг би бути і Мейолл — незважаючи на те, що був білим, і народився не в південних штатах, а на півночі Англії. Принаймні Мейолл у своїх останніх альбомах робив для підтримки життя в блюзі не менше, ніж Бадді Гай – і ця музика звучала зовсім не академічно, а навпаки так, ніби будь-які правила, обмеження та умови, що заважають нормальному існуванню, відсутні геть.

Музиканти нових поколінь, здатні подбати про блюз у 21-му столітті, існують, і їх чимало – є американський дует "The Black Keys" на чолі з великим ентузіастом і невтомним дослідником жанру Деном Ауербахом, є Гарі Кларк-молодший, який грає блюз ніби він був винайдений сьогодні, а не більше століття тому. У якомусь сенсі модні музичні сенсації останніх десятиліть – співак Fantastic Negrito або гурт "Alabama Shakes", в якому блищала вокалістка і гітаристка Бріттані Ховард (яка одночасно нагадує таких легенд, як Біг Мама Торнтон і Розетта Тарп) теж були блюзом. Блюз можна буде почути у будь-якій актуальній музиці майбутнього – і Джон Мейолл не тільки добре це розумів, але й багато зробив для цього.