Пам'яті Джейн Біркін. Яскраві жінки, які змогли вийти з тіні своїх чоловіків

Джейн Біркін

Найгучніша втрата у світі кінематографа останніх днів – смерть на 77-му році життя Джейн Біркін, актриси та співачки, одного з найяскравіших символів епохи шістдесятих-сімдесятих. Справжня слава прийшла до Біркін тоді, коли розпочався її роман із легендарним французьким співаком та композитором Сержем Генсбуром – вона була не лише музою, а ще й творчим партнером геніального провокатора.

Так, Біркін з її міні-спідницею, довгим волоссям і незмінним чубчиком була спочатку породженням, а потім і символом, уособленням сексуальної революції шістдесятих. Ну а після зустрічі з геніальним Генсбуром, остаточно осмілівши, вона пішла ще далі на шляху сексуального розкріпачення мас. Але саме сміливості та впевненості в собі не вистачало Джейн у юності – коли вона була об'єктом глузувань у старших класах школи. Тоді над бідною Джейн, замкнутою дівчиною, що практично не мала друзів, насміхалися за її крихітні груди – пізніше ця "хлопчача" особливість її статури не вислизне від уваги того ж Генсбура.

Джейн народилася в Лондоні у досить дивній родині. Її мати, Джуді Кемпбелл, була відомою театральною актрисою, яка також активно знімалася в кіно в сорокових роках, а батько, Девід Біркін, був протилежністю своєї дружини — служив у флоті, а під час війни встиг побувати шпигуном. Джейн пішла по материнських стопах і вже в середині шістдесятих, коли їй не було і двадцяти, знялася у самого Мікеланджело Антоніоні — у культовому та знаковому фільмі того часу "Blowup" ("Фотозбільшення"). Роль Біркін, яка зіграла легковажну дівчину, що увірвалася в будинок модного лондонського фотографа, була другорядною — але незабутньою.

Тоді Джейн вперше оголилася на камеру — гордо продемонструвавши ті самі маленькі груди, фактично на спір, оскільки її тодішній супутник життя, композитор Джон Баррі (автор музики до "бондівських" фільмів) безрозсудно запевняв Біркін, що в неї на це не вистачить духу. Через кілька років Джейн знялася у французькій картині "Слоган" — саме під час роботи над цим фільмом вона й познайомилася із сорокарічним Сержем, який був старший за неї майже на двадцять років. Генсбур спочатку мав грати режисера-рекламщика, який, за сюжетом, захоплювався молоденькою красунею – але на роль цієї дівчини спочатку претендувала зовсім інша актриса, Маріса Беренсон (пізніше знялася в "Кабарі" в Боба Фосса). Якби роль таки дісталася Беренсон, доля Біркін склалася б зовсім інакше — вона, мабуть, продовжувала б зніматися у фільмах, що оспівують британську контркультуру шістдесятих, на кшталт картини 1968-го року "Wonderwall" (музику для якої написав Джордж Гаррісон) — і, як мінімум, ніколи б не вивчила французьку мову.

Але доля втрутилася – режисерові П'єру Грімблу сподобався помітний акцент Біркін, який він, як і вся французька аудиторія, згодом визнав чарівним. Генсбур насамперед на майданчику, як і колись однокласники Біркін, став жорстоко глузувати з дівчини – назрівала драма, але прозорливий Грімбла помітив, у який бік насправді дме вітер. Бажаючи успіху фільму та щастя акторам, режисер запросив обох на вечерю – на яку сам у підсумку передбачливо не з'явився. Так почалася історія кохання Сержа та Джейн. Роман тривав до 1980-го року, Біркін народила Сержу дочку Шарлотту (яка у майбутньому гідно продовжувала справу батька і матері), а Генсбур зробив свою музу Джейн сенсацією — такою, про яку говорять із блиском в очах, іноді при цьому знижуючи голос.

Серж просто запропонував Джейн, своєму новому захопленню, заспівати разом із ним пісню "Je t'aime… moi non plus" ("Я люблю тебе… я тебе теж ні") – яку він написав кілька років тому для своєї тодішньої коханки, Бріжит Бардо. Тоді, після невдалого побачення з Сержем (скоріше за все, Генсбур був дуже нетверезий), Бардо зажадала від нього як покаяння "найпрекраснішу пісню про кохання". Серж тієї ж ночі написав відразу дві пісні – згадану "Я люблю тебе…" та "Bonnie and Clyde". І якщо друга пісня, дует Бріжит і Сержа, без зволікання була випущена у світ, то з другою виникли проблеми через надмірну пристрасть виконавців. Не встигли Бардо і Генсбур записати "Je t'aime…", сповнену стогонів і придихів Бардо, як по Парижу поповзли чутки, що пара в студійній кабінці кохалася по-справжньому. Це було неправдою, хоча вони справді були у дуже тісному контакті при безпосередньому записі. Чутки дійшли до чоловіка Бардо, німецького мільйонера Гунтера Закаса – той у праведному гніві зажадав, щоб пісню відправили до кошика. Бардо вмовила Сержа не випускати злощасну "Je t'aime…", але художник все ж образився.

І ось тепер Серж пропонував записуватися Біркін — замість Бардо. Джейн відразу погодилася – насамперед із ревнощів, бо чула невипущену версію з Бардо і зовсім не хотіла, щоб тепер цю пісню виконував хтось, крім неї самої. Побоювання Джейн були небезпідставними — зовсім недавно Серж вже пропонував заспівати "Je t'aime …" разом з однією лондонською красунею, подружкою Міка Джаггера Маріан Фейтфул. У результаті на записі Джейн перевершила всі очікування — і Генсбура, і свої, і фірми грамзапису Сержа, що розраховувала на неймовірний успіх. Серж порадив Джейн співати на октаву вище, ніж Бардо – у тих моментах, коли треба було співати, а не важко дихати – і ефект був не лише еротичним, а й зворушливим.

Пісня вийшла як сингл і посіла перше місце в англійському хіт-параді, таке з піснею іноземною мовою траплялося на британських островах вперше. Високим продажам у континентальній Європі, окрім наклейки на обкладинці, яка попереджала, що музичний продукт не рекомендується вживати особам до 21 року, сприяла заборона програвання пісні на радіо — зокрема, у Британії, Іспанії, Швеції та Італії. У лояльнішій Франції скандальну пісню дозволяли програвати — але лише після одинадцятої вечора. Ну а те, що "Я люблю тебе…" засудив Ватикан, тільки порадувало Сержа — він назвав Папу своїм "найбільшим піарником".

Генсбур записав у 1969-му з Біркін цілий альбом – на якому вона співала тим самим "високооктавним" голосом, який від неї вимагав Серж. Платівка "Jane Birkin-Serge Gainsbourg" була вдалою, але наступний альбом Генсбура, натхненний відносинами з Біркін, що продовжуються, вийшов справжнім шедевром.

Платівка 1971-го року "Histoire de Melody Nelson" — одна з тих класичних записів другої половини двадцятого століття, здатних не тільки доставляти слухачеві невимовне музичне задоволення, а й впливати на його життя, в найнесподіваніший і непередбачуваний бік. За максимально кінематографічну, чуттєву і тривожну атмосферу альбому відповідали приголомшливі оркестровки, написані Жан-Клодом Ванньє і голос (переважно речитатив) самого Генсбура, який розповідає дику, маревну і злочинно романтичну історію дивного знайомства та швидкоплинного кохання. Генсбур був цим чоловіком і зізнавався від першої особи в тому, що збив на своєму шикарному автомобілі серед ночі юну велосипедистку, англійку Мелоді Нельсон (у її ролі на платівці виступала Біркін, цього разу участь Джейн була набагато боязкішою). Безіменний герой Сержа закохався в Мелоді ще до того, як було надано першу допомогу, оселився з пасією в готелі — а потім фактично збожеволів, розмірковуючи про карго-культ, після того, як Мелоді загинула в катастрофі вантажного літака, на якому поверталася додому в Англію.

Джейн красувалася на обкладинці альбому з короткою зачіскою, в джинсах і топлес – через кілька років Генсбур скопіює цей образ, коли зніматиме Біркін у своєму провокаційному та безжальному фільмі, який знову називатиметься "Je t'aime… moi non plus". У цій картині 1976-го Біркін зіграла роль дівчини Джонні, тендітної офіціантки з фігурою хлопчика, яка по вуха закохалася в гея-дальнобійника. Цей фільм знімався Генсбуром явно не для широкої аудиторії, але в сімдесятих Біркін могла похвалитися помітними ролями і в більш зручному, традиційному кіно — наприклад у картині "Гірчиця б'є в ніс", в якій вона спокушає П'єра Рішара або в знятій за романом Агати Крісті "Смерті на Нілі", де вона чудово виглядала разом з Пітером Устіновом та Мією Ферроу.

З початком нового десятиліття Біркін таки розлучається з Генсбуром – не витримавши його нестерпного характеру та непробудного пияцтва. Але при цьому її кар'єра зовсім не пішла на дно, мало того, її ролі в кіно не стали менш яскравими та провокаційними – особливо це стосується картини 1984 року "Піратка". Так, зовсім незрозуміло, чому глядачів у двадцять першому столітті так вразила і шокувала, скажімо, картина про лесбійське кохання "Життя Адель" — якщо до цього часу вже давно було знято "Піратку".

Але вже на початку дев'яностих Біркін знайшла для себе новий образ у кіно — мудрої, всезнаючої жінки, яка не поспішає нікого засуджувати і легко робить складний і незбагненний світ простим і зрозумілим. Знаковою в цьому сенсі була роль у картині Жака Ріветта "Чарівна пустунка", в якому Біркін зіграла дружину геніального художника-відлюдника (роль Мішеля Пікколі). Той фільм відзначили гран-прі на Каннському фестивалі.

Ну а головною кіноудачею для Біркін останніх років (і одним із найбільших її успіхів у кіно взагалі) була роль у короткометражному фільмі 2016-го року "Жінка і швидкий поїзд". Біркін зіграла в картині самотню літню даму, яка живе в будиночку прямо біля залізниці. Дама має щоденний ритуал – вона зустрічає з прапорцем на балкончику цього будиночка поїзд, що проноситься повз без зупинки. Героїня Біркін одночасно й зачарована світом, і явно недолюблює все те, що принесла до нього сучасність – наприклад інтернет та торгові центри. Але Еліз все ще здатна на авантюру — незважаючи на вік і небажання користуватися електронною почтою. Ця картина була номінована на "Оскар" у 2017-му. На той час Біркін вже давно сама по собі стала легендою — і зовсім необов'язково було в розмові про неї згадувати ім'я того самого Сержа Генсбура.

Еліс Колтрейн

Джазовій піаністці та арфістці Еліс Колтрейн навіть не доводилося виходити з тіні свого чоловіка, геніального саксофоніста Джона Колтрейна – справжньої легенди джазу. Еліс просто продовжувала велику і важку справу, розпочату чоловіком у середині шістдесятих, на платівці "A Love Supreme", одній з найшанованіших в історії джазу. На тому альбомі Колтрейн наочно продемонстрував, що пост-боповий, модальний джаз може бути не просто музикою для інтелектуалів (а джаз на той час вже давно перестав бути "розважальним"), а й по-справжньому духовною музикою. Для того, щоб зрозуміти і оцінити красу і глибину "A Love Supreme", зовсім необов'язково навіть було любити джаз — музика діяла на слухача поза його волею.

Колтрейн на час запису "A Love Supreme" вже був закоханий в Еліс, а одружилися вони в рік виходу альбому у світ — у 1965-му. Їх об'єднувала не лише музика, те, чим вони жили та дихали, а ще й серйозне захоплення східними духовними практиками – що ще не так глобально було поширене на Заході на початку шістдесятих.

Еліс та Джон познайомилися в одному з клубів Детройта 1962-го, де Еліс виступала з квартетом вібрафоніста Террі Гіббса. На той час Колтрейн вже встиг прославитися своєю грою на саксофоні в квінтеті Майлса Девіса, він записав із Девісом ще один знаменитий джазовий альбом "Kind of Blue", а тепер ще й займався винятково успішною та новаторською сольною кар'єрою. Еліс теж все життя присвятила музиці — до знайомства з Колтрейном вона встигла пограти в Парижі з видатним піаністом Бадом Пауеллом, там вона вивчала класику минулих століть. У Франції, своєрідному раї для чорношкірих американських джазменів у сорокових та п'ятдесятих, Еліс вийшла заміж за вокаліста Кенні Хегуда і народила йому дочку, але шлюб розпався через пристрасть чоловіка до героїну – Еліс із дочкою повернулася до Штатів. Колтрейн до знайомства з Еліс вже встиг перемогти свою героїнову залежність, бич джазменів того часу – і не останню роль у цьому зіграли ті книги, які він читав, від "Бхагавад-гіти" до Корану. Після весілля в Мексиці Еліс і Джон не тільки почали виховувати дітей разом – стільки ж часу вони віддавали спільному музикуванню та вивченню духовної літератури.

У 1966-му Еліс як піаністка замінила самого Маккоя Тайнера в групі Колтрейна – цей час став періодом найвідчайдушніших музичних пошуків Колтрейна, який своїм саксофоном, здавалося, намагався вимовити те, що не вимовляється не лише словами, а й навіть музикою. А вже наступного року Колтрейн помер – від раку печінки.

Після смерті чоловіка Еліс сильно схудла, її мучили безсоння і галюцинації — але вона не припиняла заняття музикою. Платівки, випущені нею в перші роки після смерті Колтрейна, зокрема, альбоми "Ptah, the El Daoud" і Journey in Satchidananda" були не менш сміливими і непередбачуваними, ніж останні роботи її чоловіка і могли навіть скласти конкуренцію "ф'южн"-пластинкам Майлса Девіса того ж періоду. На окрему увагу заслуговував спільний альбом Еліс і великого шанувальника Колтрейна, Карлоса Сантани – платівка "Illuminations" 1974-го. Еліс пережила Джона Колтрейна на півстоліття — вона ніколи більше не виходила заміж.

Йоко Оно

Після того, як Йоко Оно у 1969-му вийшла заміж за Джона Леннона, легендарний "бітл" став називати свою дружину "найвідомішою невідомою художницею у світі". І Джон мав рацію — коли Йоко стала місіс Леннон, про дивну японку дізналася вся планета, але уявлення про те, чим вона займалася, крім "розвалу" "Бітлз" і "заморочування" голови Джона, мали дуже мало хто.

Так, до знайомства з Ленноном Йоко не щастило, і здавалося, вона сама створювала всі умови для невдачі. Хоч вона і була з багатої і шанованої японської сім'ї, всупереч волі батьків Йоко обрала зовсім протилежний шлях – фактично свідомо обравши долю проклятого художника та невизнаного генія. Під час Другої світової Йоко залишалася в Токіо, але на початку п'ятдесятих переїхала до Нью-Йорка до батьків, які вже деякий час жили в Штатах. Спочатку вона відвідувала Коледж Сари Лоуренс – цей заклад вона обрала сама, тато з мамою схвалили вибір, але вони були зовсім не в захваті від богемного способу життя, яке почала вести донька.

Незабаром Йоко кинула навчання і потай від батьків вийшла заміж за авангардного японського композитора Тосі Ітіянагі – молодик теж навчався у Штатах, у нью-йоркській Джульярдській школі. Йоко в дитинстві та юності навчалася грі на фортепіано, але набагато більше ніж класична музика її приваблював саме авангард та супутня йому свобода та нахабство. Але все-таки Йоко не була ні композиторкою, ні художницею у прямому розумінні, ні музиканткою – вона стала влаштовувати перформанси та гепенінги. Артистична богемна тусовка Нью-Йорка здавалася Йоко ідеальною сценою, вона завела тісні контакти з представниками Флуксуса – течією та групою авангардних артистів, заснованою художником Джорджем Мачюнасом. Сам Мачюнас був великим шанувальником Йоко та її ідей, допомагав організовувати їй перші перформанси – але вона тоді високо цінувало свою незалежність, тому відмовилася вступати до Флуксусу.

Однак перформанси (Йоко, наприклад, могла сидіти з кам'яним обличчям на сцені, а кожен охочий мав змогу піднятися та ножицями відрізати будь-яку частину її одягу) не приносили ані грошей, ані всесвітньої слави. Її шлюб із Тосі теж не складався — зрештою, Йоко повернулася в Японію, і впала в таку глибоку депресію, що на якийсь час її навіть довелося помістити в психіатричну лікарню, в якій Йоко було зовсім несолодко. Але порятунок прийшов несподівано. Якийсь небайдужий до сучасного мистецтва американець Тоні Кокс, людина з авантюрним характером, почув у Нью-Йорку про загадкову японську артистку, яка, розчарувавшись у всьому, повернулася до Токіо. Несподівано надихнувшись, Тоні вирушив до Японії на пошуки Йоко, знайшов її в лікарні та хитрістю визволив її звідти.

Незабаром Йоко вийшла за Тоні заміж і народила від нього дочку Кіоко — пара повернулася до Штатів (після шлюбу з Коксом Воно отримала американське громадянство) і тепер, всіляко підтримувана Тоні, Йоко була сповнена рішучості прославитися. Епоха шістдесятих починалася тепер на повний зріст, часи змінювалися – і дивні концепції Йоко тепер могли знайти набагато більше прихильників, ніж на початку десятиліття. У 1966-му разом із пробивним Тоні Йоко опинилася в тодішньому музичному центрі світу – Лондоні, що "свінгує", і в листопаді цього ж року її концептуальну виставку "Незакінчені картини" відвідав Джон Леннон.

Леннон у той період перебував у глибокій духовній кризі. З одного боку, "Бітлз" і весь галас навколо групи вже починав йому відверто набридати, з іншого — він уявлення не мав, чим ще йому зайнятися, крім музики. У ті дні гурт саме розпочинав роботу над альбомом "Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Пеппера", але автором ідеї та основним натхненником був Пол Маккартні, Джон же просто йшов слідом і складав свою частку пісень. Йому гостро було потрібне натхнення – як для роботи, так і для життя взагалі. І Йоко з'явилась у його житті якраз вчасно.

Одним з експонатів виставки була драбина – піднявшись на яку, можна було знайти прив'язану до стелі лупу, а скориставшись збільшувальним склом, ще й прочитати написане на стелі слово "Так". Це привело в повне захоплення Джона, який розраховував на якусь каверзу. Йоко помітила і оцінила його ентузіазм, проте відмовила Джону в задоволенні забити цвях у дошку — це був вже наступний експонат. Йоко хотіла, щоб дошка залишалася недоторканою, Джон наполягав. "Добре, це буде коштувати п'ять шилінгів", — оголосила Йоко. — "А що якщо я заб'ю уявний цвях за уявні п'ять шилінгів?" — Запропонував Джон. Вони знайшли одне одного.

Але відносини розвивалися не дуже швидко. Тоні Кокс, на свою біду, спочатку тільки підбадьорював Йоко зближуватися з Джоном — бачачи в ньому спонсора проектів дружини. Леннон проспонсував чергову виставку японки в Лондоні, "Шоу половини вітру", тільки у вересні 1967-го — і весь цей час вона надсилала Джону дивні листи (наприклад, з єдиним словом "Дихай"), або "випадково" опинялася в його автомобілі, між ним і дружиною. Їхнє листування, тим не менш, ставало дедалі багатослівнішим та інтимнішим. Коли на початку 1968 року Леннон вирушив разом з іншими бітлами та дружиною до Індії, не менше, ніж навчання практиці медитації, його хвилювало, що листи від Йоко затримуються. Як тільки Джон повернувся до Англії, він провів ніч з Йоко у своєму будинку у графстві Суррей – без Синтії, яка продовжувала подорожувати.

Тієї ж першої ночі Джон і Йоко встигли ще й записати в домашній студії щось, випущене пізніше під назвою "Unfinished Music no.1: Two Virgins" ("Незакінчена музика № 1: Двоє незайманих") — зухвалий звуковий колаж, який не має нічого спільного з музикою на будь-якій стадії написання. Конвертом платівки були фото оголених Джона та Йоко, сам альбом був першою спільною експериментальною роботою Джона та Йоко, і, по суті, першим його сольником. Це був початок нової епохи для Леннона – любов до Йоко змінила його світ так само кардинально, як колись у п'ятдесятих перше прослуховування "Heartbreak Hotel" Елвіса Преслі.

Світ не без жалю визнавав той вплив, який Йоко чинила на Джона — чи то "постільні" демонстрації за мир з готелів Амстердама і Монреаля, чи навіть альбом музиканта 1970-року "John Lennon/Plastic Ono Band", що збиває з ніг, уже складався з пісень, а не дивних звуків. Ці пісні були глибоко особистими, болісно щирими (такими одкровеннями діляться або з психологом, або з найближчою людиною, але не з мільйонами слухачів) і при цьому вони мали неймовірну силу. Йоко не співала і не грала на якомусь інструменті під час запису, але постійно перебувала в студії — на обкладинці її внесок було відзначено як "Йоко Оно – вітер".

Йоко залишалася для мас дивною дружиною Джона Леннона, яка зачарувала його і розвалила всіма улюблену групу "Бітлз" заради того, щоб Джон міг спокійно займатися з нею різними дивами і дивацтвами. Багато в чому, це була обивательська думка, поширена і досі. Але що дивно — альбоми Йоко сімдесятих, випущені за участю Джона, але під її ім'ям і що складаються з пісень, написаних нею, з певного часу високо цінуються шанувальниками "альтернативної" музики. Навіть серед критиків, які колись вважали хорошим тоном ганьбити останніми словами все, що створює Йоко — від поетичної збірки "Грейпфрут" (що більше нагадував зведення вельми своєрідних інструкцій) до авангардних фільмів — тепер існує думка, що такі платівки Йоко як "Yoko Ono/Plastic Ono Band" або "Fly" перемагали багато з того захоплюючого і спочатку маргінального, що з'явилося в рок-музиці пізніше, від краутроку до жіночого інді..

На те, щоб Йоко нарешті визнали однією з родоначальниць сучасної альтернативної музики, пішли роки – хоча перші рухи в цей бік можна було помітити на початку 1981 року, коли вийшов сингл Оно під назвою Walking On the Thin Ice. Джон грав у цій пісні на гітарі – і це був останній запис Леннона, завершений у вечір його вбивства, 8 грудня 1980-го. Сама пісня була виконана в ультрамодному постпанковому стилі, була досить успішною в чартах і стала справжнім хітом у клубах, де грали найсучаснішу музику. Вже 2003-го вийшов танцювальний мікс цієї пісні – і посів перше місце в американських танцювальних чартах, випередивши Мадонну та Джастіна Тімберлейка.

Нульові роки взагалі були часом, коли Йоко по-справжньому гідно оцінили. Так, у 2007-му вийшов чудовий альбом "Yes, I'm a Witch" ("Так, я відьма") – дуже своєрідна і захоплююча збірка реміксів, на якій провідні "альтернативні" групи нового століття обирали пісні Йоко, залишали її вокал, а інструментальні партії перегравали заново своїм. Платівка викликала масу захоплення — як і альбом Йоко 2009-го року "Between My Head and the Sky", який був записаний за допомогою сина, Шона Леннона. Нарешті Оно перестала бути "просто вдовою" Джона Леннона.

Кортні Лав

Парадоксально, але кар'єра Кортні Лав, королеви гранджу дев'яностих та яскравої актриси, склалася би ще більш вдало, якби вона не зустріла на початку дев'яностих лідера "Нірвани" Курта Кобейна, не вийшла б за нього заміж, і у 1994-му не стала б його вдовою.

У дівчини були всі передумови для того, щоб стати класичною, архетипною рок-зіркою. По суті, батьки Кортні були одними з перших гіпі у Штатах – мати Лінда Керролл захоплювалася психологією (вона стала відомим сімейним психотерапевтом), батько Генк був відомим тусовщиком, а також роуд-менеджером головної гіпі-групи Америки, The Grateful Dead. Лінда та Генк познайомилися на вечірці на честь дня народження великого джазового трубача Діззі Гіллеспі, а через рік, у 1964-му, народилася Кортні – її хрещеним батьком став Філ Леш, майбутній басист The Grateful Dead.

Батьки Кортні розлучилися, коли їй було шість років – на суді Лінда звинуватила чоловіка в тому, що він дав дівчинці дозу ЛСД, коли та ледве навчилася ходити. Кортні залишилася з матір'ю, яка брала доньку з собою на лекції з психології, на зустрічі з практикуючими психологами та клієнтами, в результаті дівчинка ще в найніжнішому віці дізналася дуже багато про різні проблеми дорослих. Якийсь час вона жила з мамою Ліндою в Новій Зеландії — та намагалася не прив'язувати дочку до гендеру, тому в дитинстві Кортні не було ні суконь, ні ляльок.

Потім гримнув підлітковий вік і у Кортні почалися проблеми в її численних школах — в основному через викличну поведінку. У той період мати відправила Кортні назад до Штатів – жити з її вітчимом (другим чоловіком Лінди) та його родиною. У чотирнадцять років дівчину було заарештовано за крадіжку в магазині в Портленді і відправлено до виправної установи для неповнолітніх. На початку вісімдесятих, до 21 року, Кортні встигла не тільки захопитися панк-роком, а й попрацювати топлес-танцівницею в Японії, а після своєї депортації – стриптизеркою у тому самому Портленді. Трохи заробивши грошей, Кортні вирушила до свого біологічного батька в Дублін, потім до Лондона, де встигла потоваришувати з музикантами новохвильової сцени – зокрема, з учасниками гурту "Echo and the Bunnymen". Кортні повернулася до Штатів, де знову працювала стриптизеркою, потім зайнялася тим самим на Тайвані та Гонконгу. При цьому амбітна Кортні ще примудрялася замислюватися про кар'єру кіноактриси і відвідувати акторські курси вже в Штатах, а ще – не забувати про музичні амбіції та підтримувати зв'язки в тусовці музикантів Портленда, Лондона та Сан-Франциско.

У 1985-му Кортні пробувалась на головну роль Ненсі Спаджен у картині "Сід і Ненсі" британського режисера Алекса Кокса. Фільм про трагічне кохання панк-ікони Сіда Вішеса і вбитої ним Ненсі став явищем у кіно, але Кортні отримала в ньому лише епізодичну роль. Кокс, проте, запам'ятав Кортні — і запросив дівчину на одну з центральних ролей у свій наступний фільм, "Прямо в пекло". Той фільм був не такий успішний у критиків і глядачів, але став "культовим" через роки – і Кортні в картині аж ніяк не загубилася на тлі запрошеної рок-зірки, а саме Джо Страммера, гітариста і співака легендарних англійських панків "The Clash".

Наприкінці вісімдесятих Кортні нарешті навчилася грати на гітарі, самостійно та в рекордно короткий термін, перебралася до Лос-Анджелеса і там зібрала групу "Hole". Справи у групи розвивались успішно і стрімко – перший альбом "Pretty On the Inside", випущений практично одночасно з "Nevermind" "Нірвани", мав успіх як у гранджевої публіки в брудних діркових джинсах, так і в критиків. Але цей успіх не йшов у жодне порівняння з тим вибухом, який зробив "Nevermind" Кобейна — і в ті дні та місяці, коли Курт ставав суперзіркою та "голосом покоління", вони з Кортні вже були парою. Молоді люди познайомилися чи то в одному з лос-анджелеських клубів ("Nevermind" музиканти "Нірвани" записували в Лос-Анджелесі), чи то на місцевій парковці – свідчення свідків різняться. Але "хімія" між Куртом і Кортні виникла відразу, аж надто багато у них було спільного для того, щоб не просто зацікавитися один одним.

Вони одружилися у 1992-му на Гаваях. Кортні продовжувала виступати з "Hole", але в очах мільйонів вона була насамперед дружиною Курта Кобейна, відомою, як і він, своєю згубною пристрастю до наркотиків. Коли ж Курт наклав на себе руки в будинку пари в Сіетлі (Кортні не було вдома), Лав стала найбільш обговорюваною вдовою на планеті. Декілька місяців Кортні не з'являлася на публіці, але потім вона вирушила в тур на підтримку нового альбому "Hole", "Live Through This". Це був скандальний тур, який у якомусь сенсі затьмарював навіть нещодавні концерти "Нірвани" — Лав незмінно з'являлася на сцені в істеричному стані, влаштовувала словесні суперечки і навіть бійки з публікою. Пізніше Кортні зізнавалася, що мало пам'ятає середину дев'яностих.

Але Лав зуміла взяти себе в руки — вже у 1996-му вона знялася в картині "Народ проти Ларрі Флінта" у блискучого Мілоша Формана. Глядачеві було зрозуміло, звідки береться неймовірний сили драматизм у грі Кортні – але це не зменшувало враження від роботи Лав перед камерами. Тоді Кортні номінувалася на "Золотий глобус" — її несподіваний акторський тріумф був ще й заслугою Формана, який переконав Лав лягти до реабілітаційної клініки перед зйомками та зав'язати з героїном. Кортні знялася в ще одному фільмі режисера, картині "Людина на Місяці" — і остаточно переконала публіку у своїх вражаючих акторських здібностях. Попереду ще були нові скандали — але в новому столітті Кортні вже могла спиратися на власну легенду, а не вважатися лише "дурною вдовою" Курта Кобейна.