Пацієнт живий чи мертвий? Що відбувається з трип-хопом, і чому йому не світить світле майбутнє

Що ж, тим чи іншим містам Великобританії вже траплялося у другій половині ХХ століття бути батьківщиною якогось визначального для культурного ландшафту всієї планети музичного стилю. У шістдесятих це був Ліверпуль з його мерсі-бітом — названий так, тому що на березі річки Мерсі грав настільки задиристий, пружний і мелодійно прилипливий рок-н-рол, що його вже не можна було порівнювати з тим, що на той час гралося на батьківщині цієї музики, у Штатах.

У 1977-му році Лондон став столицею панку — звичайно ж, гурт з Нью-Йорка "Ramones" став грати справжнісінький панк на трьох-чотирьох акордах дещо раніше, але саме в Британії та в Лондоні панк (завдяки "Sex Pistols" та "The Clash") знайшов сенс, знайшов плоть і кров.

Ну, а наприкінці вісімдесятих місто Манчестер стало "Медчестером" — "божевільним" від слова "mad". А все тому що групи на кшталт "The Stone Roses" або "Happy Mondays" стали витворяти з пост-панком та "новою хвилею" істинно шалені і непередбачувані речі — додаючи до манірності та драматизму пост-панку витіверезвлюючиу та водночас цілком раціональну і веселу щіпку актуальної клубної електронної музики.

Брістольська сцена

На початку дев'яностих у місті Брістоль на південному заході Британії теж відбувалося щось дивне та захоплююче. У клубах міста з великою повагою ставилися як до актуальної електронної музики, так і до ямайських реггей, дабу, а також до корінної американської музики "соул". Не забували місцеві ді-джеї і про пост-панк, що все ще дихає. "Portishead" починали приблизно в один і той же час, що й інші бристольські музичні герої, "Massive Attack" — але вони були ще більшою мірою інтровертами, що нікуди не поспішали та були зануреними у свій небезпечний для сторонніх мореплавців багатий внутрішній світ. І вже точно "Portishead" не ганялися за славою та загальним захопленням. Максимум, на що розраховували спочатку учасники групи – це можливість на зароблені музикою гроші винаймати квартиру та харчуватися рибою з чіпсами.

Учасники "Portishead" — це насамперед співачка та автор текстів Бет Гіббонс та Джефф Берроу, який відповідав за електронні аранжування та їхнє втілення в життя. Бет народилася у графстві Девон і разом із сестрами виросла на фермі, у пасторальній англійській глушині. Її батьки розлучилися, що глибоко травмувало дівчину, але вона залишалася старанною ученицею школи Святої Катерини вже в графстві Сомерсет. У 22 роки Бет, не витримавши оточуючої її краси, все-таки переїхала в Брістоль — де й познайомилася з Джеффом Берроу. Знайомство сталося за незвичайних, але типових на той час обставин. Справа в тому, що молоді люди звернули один на одного увагу під час перерви на каву – коли відвідували курси для безробітних, організовані урядом прем'єр-міністра Маргарет Тетчер.

Бет була не з тих молодих жінок, що легко йде на контакт — проте їй вдалося розглянути в Берроу споріднену душу і тоді ж, у 1991-му, вони з Джеффом записали перший спільний трек — "It Could Be Sweet".

Можливо, на той час, на початку дев'яностих, це був найтендітніший і беззахисний запис в історії – але водночас у пісні відчувалася і небезпека, і сексуальність, домогтися якої можна було лише за допомогою природної витонченості. Монотонний ритм, подих сучасної електроніки — і при цьому непідробні відчуття, "настояні" на кращих зразках американської музики "соул".

Основу "It Could Be Sweet" було записано ще на кухні у співачки Нене Черрі, прийомної дочки культового джазового музиканта Дона Черрі – тоді Джеффа як аранжувальника було запрошено для роботи над другим альбомом Нене, диском "Homebrew". За кілька років Нене запише суперхіт, дует із сенегальським співаком Йуссу Н'Дуром "7 seconds". Тоді, 1995-го, "Сім секунд" можна було почути з кожного радіоприймача, а дебют "Portishead", той самий "Dummy", вже був гордістю музичної колекції тієї частини молоді, яка орієнтувалася не лише на смаки програмних директорів радіостанцій.

На той час, коли Гіббонс і Берроу почали потроху записувати "Dummy", до них уже приєднався гітарист Едріан Атлі – людина, яка виховувалась на джазі. Це був справді унікальний музичний союз – якщо Джефф Берроу вчив Атлі прогресивному мистецтву семплінга, то Едріан познайомив Берроу з такими екзотичними навіть на той час для британських островів інструментами, як цимбали та терменвокс.

Робота над доленосним "Dummy" просувалася повільно – на студії "Coach House" у Брістолі. При записі активно застосовувалися технологи хіп-хопу, який у той час теж переживав свої найреволюційніші часи – семплінг, скретч та звукові петлі. Але Берроу застосовував свої власні інноваційні технології – для конкретних семплів часто записувалася авторська, оригінальна музика, і записувалася вона на вінілові диски в кількості декількох штук.

Потім, для того, щоб надати звучанню справжнього "вінтажного" характеру, всі учасники запису, включаючи тендітну Бет, знущалися як могли над вініловими платівками — ледь не використовуючи їх як скейтборд. І лише потім потрібні звукові моменти вирушали на пульт мікшера. Іноді під час запису Атлі та Берроу спеціально використовували поламані підсилювачі – подібної анархії у студії не дозволяли собі навіть англійські панки. Тим більше дивним було те, наскільки ніжним та атмосферним у результаті виходив перший альбом "Portishead".

Так, саме чуттєвість і гнітюча атмосферність, разом із найновішими і навіженими технологіями записами були відмінною рисою "Dummy". Додайте до цього голос і саму манеру виконання Бет Гіббонс – це одночасно і райська колискова, і записка самогубці, і освідчення в коханні людини, якій немає що втрачати. Альбом нарешті вийшов у серпні 1994-го – за місяць до другого диска земляків-бристольців "Massive Attack". Саме тоді, лише 1994-го року, вперше пролунав термін "трип-хоп" — у публікації британського журналу "Mixmag", матеріали якого розповідали про клубну електронну музику. Дивно, але тоді вираз "трип-хоп" застосовувався не до "Portishead" і не до "Massive Attack", а до американця DJ Shadow — самі ж бристольці потім всіляко відхрещувалися від цього терміну, стверджуючи, що просто грають музику, яка їм подобається. Але саме "Portishead", "Massive Attack" та учасник першого складу "Massive…", чудовий відщепенець Трікі, були родоначальниками та головними світочами того самого "тріп-хопу".

Другий альбом Бет Гіббонс, Джеффа Берроу та Едріана Атлі вийшов лише 1997-го, через три роки. "Portishead" зрозуміли в мовчанні, явно не збиралися грати за законами шоу-бізнесу і не збиралися ставати суперзірками. Саме тому вони й залишалися одними з найшанованіших та найобговорюваніших музикантів дев'яностих – і їхнього наступного кроку чекали як любителі, так і ті, хто жадав побачити як "мильна бульбашка" трип-хопу лусне.

Але альбом 1997-го року з простою і невигадливою назвою "Portishead" в жодному разі не став розчаруванням. Якщо на "Dummy" ще можна було розглянути сліди конкретних впливів та визначити, звідки і куди вони ведуть, то другий диск "Портісхед" був абсолютною річчю в собі. Меланхолія та захоплена безвихідь цієї платівки виявилася ще більш відточеною – як і загальна "кінематографічність" звучання. Здавалося, музика альбому була не просто саундтреком до вигаданого нуара – вона сама по собі режисувала в уяві слухача велике кіно.

Наступного релізу "Portishead" залишалося чекати довгих 11 років — за цей час встигла підрости і навіть постаріти армія їхніх шанувальників. Але новий альбом, що вийшов 2008-го і логічно названий "Third", був дивом – із розряду тих, що змушує знову закохуватися в музику, дивуватися та вірити їй безмежно.

Тоді стало остаточно зрозуміло, чому "Портісхед" так противилися, коли на них важили придуманий ярлик "трип-хоп" — музика на альбомі була сама по собі абсолютно самодостатнім явищем, не схожим ні на попередні роботи гурту, ні на те, що відбувалося в навколишньому музичниому ландшафті. І при цьому група не втрачала обличчя — просто тому, що Гіббонс, Берроу і Атлі виходило викликати тих же примарних духів. Нехай і виконували інші завдання іншими засобами.

"Third" був музичним експериментом, що вдався — тріумфальним настільки, що у жанру, в якому записаний альбом, досі немає назви. Ніхто не наважився знову вимовляти слово "трип-хоп", як тоді, 1994-го. Але це не означає, що ця музика не перестає шукати для себе найнесподіваніших виходів — із потойбіччя в реальне та повсякденне.

Підтвердженням цієї унікальної сутності "Портісхед" (і того, що колись називали "трип-хопом") став дебютний сольний альбом Бет Гіббонс, який вийшов навесні цього року. Нізвідки. Це вже зовсім не електроніка, більше того, під час запису використовувалося безліч найнесподіваніших інструментів цілком музейного характеру, з конкретною умовою – вони мали бути зі старими струнами, що звучать таємничо та глухо, напевно, буде не меншим одкровенням.

"Massive Attack" та Трікі

Ще одними титанами тріп-хопу були "Massive Attack" — і коріння цього колективу сягало бристольської тусовки під назвою "The Wild Bunch". Взагалі-то в Брістолі те, що являли собою "The Wild Bunch" називалося не тусовкою, а "sound system", "звуковою системою". У цю "систему" входили музиканти, ді-джеї та звукорежисери — і час від часу всі вони спільно влаштовували чудове музичне дійство в клубі або на відкритому повітрі. "Massive", як суто музичний проєкт, організували Грентлі "Дедді Джі" Маршалл, Ендрю Ваулз та Роберт "3D" Дель Ная — на початку дев'яностих до них приєднався ще один бристольський тусовщик, Трікі.

По суті, дебютний альбом "Massive Atack", платівка "Blue Lines" 1991-го року і була першим явищем того, що трохи пізніше стали називати "трип-хопом" — дивним британським гібридом електроніки, реггей, соул, хіп-хопу та пост-панка, з упором на навмисну атмосферність. Але на той час такого терміну ще не придумали – тому епохальний "Blue Lines", який записувався довгі вісім місяців (з перервою на Різдво та чемпіонат світу з футболу) спочатку просто віднесли до розряду музичних диванок.

У 1994-му, коли вийшов другий альбом "Massive" під назвою "Protection" — через місяць після "Dummy" — про "трип-хоп" вже говорили як про явище, майже порівнянне з гучним гітарним "брит-попом", ще одним новомодному віянням британських островів. "Месив Аттак", поряд з "Портісхед", були королями жанру — але між ними були й очевидні відмінності. "Massive" не настільки потопали в безмежній меланхолії, а були скоріше зосередженими споглядачами — а ще запрошували на запис безліч вокалістів зі сторони, від реггей-співака Хораса Енді до блискучої співачки з дрім-поп формації "Cocteau Twins", Елізабет Фрейзер.

Третій альбом "Massive Attack", монументальна платівка 1998-го року "Mezzanine", здавалася досконалим витвором у жанрі "трип-хоп" — і водночас цей жанр став частиною масової культури. Наприклад, Мадонна, завжди чуйна до нових і модних речей, використовувала базові елементи жанру у своєму суперуспішному альбомі "Ray of Light", тому, що довів, що у королеви поп-музики відкрилося друге дихання. А Трікі, тим часом, пішов з "Massive", і у своїх сольних альбомах, починаючи з приголомшливого "Maxinquaye" 1995-го року послідовно втілював усе депресивне і демонічне, що можна було відшукати у трип-хопі.

Але, як і "Portishead", у новому столітті "Massive Attack" дуже рідко записували альбоми — і останній з них, "Heligoland", датований аж 2010-м роком, є таким же сміливим музичним експериментом, як "Third" "Портісхед". Людство просто досі ще не придумало виразної та звучної назви для тієї музики, яку вважали за краще грати родоначальники "трип-хопу" (включаючи Трікі) у двадцять першому столітті. Тим не менш, "новим трип-хопом" називають музику, наприклад, англійської співачки FKA Twigs — що ж, схоже в дитинстві вона справді слухала "Dummy".