Помстилися за Томос? Чому головний "слуга" заблокував призначення "головного по релігії"

Навколо крісла начальника департаменту етнополітики та свободи совісті розгорілися неабиякі пристрасті. Здавалося б, крісло-то не особливо висока — всього лише департамент у структурі Міністерства культури, молоді і спорту, а піди ж ти... Історія з Томосом про автокефалію має довгий післясмак — його все ще відчувають "нові обличчя" і тому їх дії і рішення виявляються якимись нервовими і досить дивними.

Як відомо, ходили чутки, що департамент у справах релігій та національної політики може бути ліквідована при реорганізації Мінкульту. Однак відділ — вже в якості департаменту етнополітиці свободу совісті — все ж виявився включений до складу міністерства. Не тому, що того хотіла українська влада, а тому, що наявність такого органу припускають документи щодо асоціації з ЄС.

І ось за право зайняти крісло начальника цього нового старого відділу розгорілася неабияка боротьба. З усіх претендентів на посаду достатньо виділити двох фіналістів: чинного главу департаменту Андрія Юраша та Юрія Решетнікова, який обіймав цю посаду під час президентства Януковича. Характеристики обох можна дати дуже коротко: Юраш зіграв не надто помітну для широкої публіки, але дуже істотну роль виконроба Томосу", а Решетнікова називають близьким до УПЦ Московського патріархату, а самі відверті — креатурою Новинського.

Нічого дивного до цього моменту: "національне" версус "московське" — це вже просто банальність на нашому політичному небосхилі. І в тому, що "московське" спробує взяти реванш, теж ніхто не сумнівався. Та й про те, що фігура Юраша навряд чи задовольнить нову владу, саме тому, що допомагав кувати Порошенко його головну перемогу, почали говорити у вузьких колах одразу ж після президентських виборів.

Але далі починаються дивацтва. Іспити на посаду вже підходили до кінця, і стало очевидно, що саме Юраш виходить переможцем, випереджаючи Решетнікова. Причому Юраш набирав більше балів, ніж суперник, на всіх чотирьох етапах конкурсу. Але перед останнім етапом — співбесідою — склад екзаменаційної комісії раптово змінився: у неї увійшов особисто голова партії "Слуга народу" Олександр Корнієнко. Саме його зусиллям приписують обнулення результатів конкурсу. Він поставив самий низький бал за співбесіду — 0,5. У результаті жоден з двох кандидатів-фіналістів не набрав достатньо балів для передачі його кандидатури на розгляд у Кабмін. Конкурс буде оголошено повторно.

Очевидно, що чинна влада робить все, щоб позбавитися від Юраша. Цікаво чому. Її не влаштовує саме Юраш в якості "головного по релігії" або вона в принципі не зацікавлена в "головному по релігії"?

Така пильна увага з боку влади до такого прозаїчного моменту, як підбір кандидата на посаду начальника підрозділу в міністерстві, могло б здатися дивним, якщо б не його специфіка. Голова департаменту у справах релігій та національної політики не просто чиновник, це політична посада. Причому він "міністр" у першу чергу саме "по релігії", а не "за національностями".

Постать Андрія Юраша дійсно не дуже зручна для нинішньої влади. Політика, яку проводив Порошенко, — на автокефалізацію і скорочення впливу Московського патріархату в Україні — була близька і мила серцю Юраша, це ні для кого не було секретом. Можливо, ефективність його роботи була пов'язана з його особистими переконаннями у цій галузі — він фактично сам протистояв потоку звинувачень і пропаганди з боку Москви і Московського патріархату на адресу держави Україна. Ця частина історії про набуття автокефалії залишилася в тіні більш великих подій, але атак на Україну та її репутацію у світі, в тому числі у різноманітних міжнародних правозахисних інстанціях, було зроблено чимало. Відображати ці атаки з обов'язку служби довелося саме Андрію Юрашу, і він у цій справі проявив себе з кращого боку.

При відомою широтою поглядів та польоті фантазії нова влада могла б оцінити відмінну роботу старанного чиновника і дати йому можливість проявити себе і при новому начальство. Але таким рівнем політичної зрілості не міг похвалитися жоден лідер і до Володимира Зеленського, від нинішнього президента не варто її чекати і поготів.

Фігуру Юраша не назвеш особливо "токсичної" саме тому, що його робота постійно перебувала в тіні, за межами публічних полів. Вона, безсумнівно, "токсична" тільки для однієї зацікавленої сторони — промосковської, якою нинішній начальник департаменту у справах релігій рішуче заважає. І своєю грамотністю, і засвоїмо старанністю, і своїми проукраїнськими переконаннями.

Можна було б дорікнути нинішню владу в тому, що ці переконання для неї цінні мало. Але ось що цікаво: в цілому політика в області релігій, окреслена міністром культури Володимиром Бородянським, цілком вписується в русло, позначене при Порошенко і співзвучна переконанням Юраша. У своєму інтерв'ю Релігійно-інформаційній службі України міністр визнав, що зовсім не бачить проблеми у створенні ПЦУ, не бачить ніяких переслідувань віруючих, про яких кричать з Москви. А також вважає, що церква Московського патріархату повинна змінити свою назву таким чином, щоб у ньому вказувалася її "московська" приналежність — в умовах війни люди повинні розуміти, хто є ху.

Втім, з цього інтерв'ю легко зробити два не зовсім збігаються виводу. Перший — що в релігійному питанні нова влада зберігає наступність колишньою. Другий — що ставлення влади до церковної тематики суто технократичний і зовсім не ідеологічний. Влада воліла б все максимально спростити, прибрати двозначності і різночитання, звести все до "реалізації права громадян на вільне віросповідання" при мінімальному втручанні з боку держави, а краще взагалі без нього. Саме намір, звичайно, похвально. Але диявол, як завжди, в деталях: хто і як це здійснить?

Можна припустити, що другий висновок більш вагомий, ніж перший: нова влада вже неодноразово давала зрозуміти, що не має ні найменшого бажання займатися церковною політикою. Тим більш серйозно. Все, чого вони хочуть, щоб тут, у цій сфері, як і скрізь, "просто перестали стріляти" і "дотримувалися законів". Для цього потрібно просто прибрати політику" з релігійної сфери, тому що всі церковні конфлікти — від політики. Вельми "кухонне" спостереження, але у нової влади повно таких спостережень і в інших сферах, так що вважайте, що це у них такий стиль.

Влада може щиро вважати, що досягти їх технократичних цілей у церковній сфері дуже просто, для цього не потрібно семи п'ядей у лобі або якогось вузькоспеціалізованого професіоналізму. Прибрати політику з церкви. І церква з політики — теж. Всім попам виконувати закон і ні в що не втручатися.

Прибрати з влади протомосного Юраша та заодно не допустити до неї промосковського Решетнікова — аналог спроби розведення військ. Наступний логічний крок — деполітизація посади начальника департаменту. Точніше, спроба деполітизації, тому що не від "слуг" залежить політичний характер цієї посади, а від самої ситуації, яка склалася в нашій релігійній сфері і склалася не вчора. І розведення військ на лінії зіткнення, що має хоч скільки-небудь точні географічні координати, — це одне. А "розведення" там, де немає ніяких ліній, де безсила географія, де ніхто не стріляє буквально, де війна триває вже не перше сторіччя... загалом, тут навіть семи п'ядей у лобі може виявитися недостатньо.

Секуляризація української політики — зовсім не погана ідея. Від неї можуть виграти всі: і церква, і політика, і громадяни будь-якого віросповідання або взагалі без нього. Але це зовсім не просто (з урахуванням наших політичних реалій доречна інтонація професора Преображенського). Просто згорнути церковну політику — це тактика дитини, який, рятуючись від проблем, закриває очі, щоб їх не бачити.

Але найголовніше в історії з конкурсом, звичайно, не це — про секуляризації церковної політики і фігурах кандидатів можна сперечатися. Але є те, про що сперечатися не доводиться, — про методи влади.

В історії з конкурсом наша влада розкривається з очікуваною боку, але з несподіваною відвертістю. Ким би не були претенденти на крісло, яка б ні була посада, пряме втручання та зрив стоп-крана в ручному режимі, до якого вдалася влада в особі керівника правлячої партії, не може викликати нічого, крім огиди та обурення. Ніхто навіть не намагається нічого приховати: які б не були ваші професійні якості, якщо ви чимось не подобаєтеся правлячої партії, не бачити вам посаді. Цинізм влади — ось головний висновок, який варто зробити з цієї історії. Все інше — Юраш або Решетніков, Порошенко чи Новинський, ПЦУ або РПЦ, або навіть взагалі доля церковної політики — меркне перед відкриттям влади про саму себе.