Від Вудстока до "геніальних невдах" The Velvet Underground. Сім найкращих документалок про музику

Справа була в масштабі режисера та предмета оповіді, але справа була зроблена. Після всього ажіотажу, що супроводжував появу фільму Джексона, настав час визнати, що перегляд музичних документалок — зовсім не доля одних тільки дивакуватих меломанів у гордій чи вимушеній самоті, а якщо навіть і так, то таких вдячних глядачів насправді в тисячі разів більше, ніж було прийнято думати. "ДС" пропонує 7 документальних фільмів про музику, які можна порекомендувати навіть тим, хто не вважає себе її великим шанувальником. У цьому списку немає, наприклад, чудових фільмів Мартіна Скорсезе, присвячених таким музичним легендам, як Джордж Харрісон або Боб Ділан, але це тільки тому, що ми згадуємо фільми, які є чимось іншим, ніж докладна і скрупульозна розповідь про життя якоїсь музичної легенди.

"Вудсток" ("Woodstock") (1970)

Звичайно, блискучі музичні документалки, на чолі яких ставилися саме концертні виступи різних виконавців, знімалися і до "Вудстока" — наприклад, "Джаз у літній день" 1959-го, стрічка, що зафіксувала низку виступів учасників Ньюпортського джазового фестивалю та навколишній антураж. Але легендарними такі фільми ставали через десятиліття, завдяки цінності самого факту збереження на плівці музикантів, шо вже стали міфічними, у самому розквіті сил. "Вудсток" же став миттєвою сенсацією та явищем самим по собі – у тому числі й кінематографічним, а не лише через, власне, музичні номери.

Справа в тому, що музика, яка звучала в серпні 1969-го зі сцени, розташованої в полях біля ферми Макса Ясгура і зібрала аудиторію в 500 тисяч хіпі, була не просто набором модних поп-пісень. Вона була рівною мірою культурним і соціальним явищем, не кажучи вже про деякі абсолютно надприродні особливості тих звуків, що видавали зі своїх інструментів Джімі Хендрікс, "Jefferson Airplane" або, скажімо, "Canned Heat". Головна магія творилася на сцені — але й навколо неї, в радіусі кількох кілометрів, відбувалося безліч подій різного ступеня драматичності, яких вистачило б на дюжину документальних фільмів із реальними пристрастями напруження рекордної висоти. Режисер Майкл Уедлі з командою операторів знімали все – від телефонних переговорів підлітків-хіпі з батьками, упевненими, що їхні чада перебувають у зоні стихійного лиха (частково так воно й було), до ритуального купання тисяч відвідувачів фестивалю у потоках зливи та бруду. Цей фільм, який свого часу отримав "Оскара", у наш час не просто історичний документ. Заряд особливої енергії не йде з цих кадрів і досі – і справа не лише у підключених до підсилювачів гітарах. Один тільки виступ Річі Хейвенса, який відкриває фільм, під одну акустику повно такої напруги, що решта три години виглядає так, ніби ви ні на секунду не залишаєте саму гущу подій.

"Дай мені притулок" ("Gimme Shelter") (1970)

Насправді "Вудсток" вийшов настільки прекрасним саме тому, що це був найяскравіший спалах краси, що передує неминучій і дуже швидкій загибелі. Майже буквально. Вже в грудні того ж 1969 року на шосе Алтамонт у Каліфорнії відбувся ще один грандіозний безкоштовний фестиваль, головними зірками якого мали стати "Ролінг Стоунз". Ті якраз були в першому за три роки турне Штатами і перебували на піку творчої форми. Брати Майлс спочатку просто ретельно документували, власне, концерти та гастрольне життя "Стоунз" — і навіть зняли, як музиканти записують у студії "Muscle Shoals" у штаті Алабама свою знамениту баладу "Wild Horses". Виступи були більш ніж чудові – їх нахабно оголошували, як "найкращу рок-н-рольну групу у світі", але вже після перших вступних акордів нового хіта "Jumping Flash Flash" ставало ясно, що тут жодних перебільшень. Мік Джаггер був то страшно, то чарівно демонічний – і не був схожий на жодну з тодішніх рок-зірок, а їх було безліч. Напруга на концертах і в суспільстві зростала – і загалом виникало передчуття, що добром весь цей розгул рок-н-рольного пишноти не скінчиться.

Так і сталося. Прямо біля сцени найнятими як сек'юріті членами мотоциклетного угруповання "Ангели пекла" було вбито молодого афроамериканця Мерідіта Хантера – після того, як той під час виступу "Стоунз" вихопив пістолет. Все це фіксувалося камерами – як і реакція музикантів під час перегляду вже знятої та змонтованої плівки з тієї злопамятної та зловісної ночі. Матеріал було вирішено все-таки випустити як фільм, а не класти на полицю – і якщо першу частину картини глядач міг тремтіти від захоплення, то другу – від жаху і навіть огиди.

"Розмах крил" ("Wingspan. An Intimate Portrait") (2001)

Про "бітла" Поле Маккартні відомо достатньо, оскільки про "Бітлз" знято не один гідний документальний фільм (не кажучи про сотні посередніх), від масштабного проекту "Антологія" до того ж торішнього "Get Back". Але чи достатньо уваги приділялося документалістам тому, чим сер Пол займався після розпаду "Бітлз", тобто останні 50 років свого життя?

Наприклад, не буде великим перебільшенням сказати, що сімдесяті виявилися особисто для Маккартні не менш захоплюючим десятиліттям, ніж бітловські шістдесяті. І якщо почалося все драматично — з розпаду найвідомішої групи на планеті (у чому тоді звинувачували самого Маккартні) і сумного затворництва на фермі в шотландській глушині, то потім Пол зібрав групу "Wings", що практично повторила феноменальний успіх "Бітлз". "Крила" спочатку замислювалися як непомітний сімейний проект, оскільки клавішницею і бек-вокалісткою Пол взяв у нову групу дружину Лінду — разом з гітаристом Денні Лейном вони були основним тріо, решта учасників змінювалася з анекдотичною регулярністю, а іноді і за таких же обставин. "Wings" для Маккартні — набагато особистіша історія, ніж "Бітлз", навіть інтимна — тому і фільм про той період його життя взялися робити відповідні люди. Режисером картини став тодішній зять сера Пола, Алістер Дональд, а всі інтерв'ю у фільмі є бесідами Пола у затишній обстановці зі своєю дочкою, Мері Маккартні. Ці розмови відверті настільки, наскільки це можливо між родичами, що люблять один одного. Вони супроводжуються рідкісними кадрами з сімейного архіву та концертними виступами "Wings" — ну а теми в процесі заварювання чаю торкаються різні, від алкогольних проблем Маккартні самого початку 70-х до його десятиденної відсидки в японській в'язниці десятьма роками пізніше. Історія "Бітлз" вивчена вздовж і поперек, і в тому випадку Маккартні доводилося і доводиться в тисячний раз розповідати одні й ті ж історії — що стосується "Wingspan", тут ми маємо справу зі справжнім одкровенням, у всіх сенсах.

"Приготуйтеся, буде голосно" ("It Might Get Loud") (2008)

Гітара, як ніякий інший музичний інструмент, вміє розмовляти тією мовою, якій її вчить музикант — розмовляти її голосом, з його інтонацією, характером і темпераментом. Звичайно, кожен гітарист має свої історії стосунків з інструментом, улюбленими і дорогими серцю гітарами або просто короткочасними захопленнями, а є й свої секрети. Можливо, наївно було вважати, що колишній гітарист "Лед Зеппелін" Джиммі Пейдж, гітарист "U2" Едж та екс-гітарист "The White Stripes" Джек Уайт просто так візьмуть і дістануть усі свої козирі з рукавів прямо перед камерами творців цієї чудової документалки. Але все одно, це максимум відвертості (і гучності), які можна було вичавити з легендарних музикантів, які влаштували видовищні та драйвові посиденьки з улюбленими гітарами в руках та запасом байок, порад та зізнань.

Кожен із трьох гітаристів – найяскравіший і знаковий представник свого покоління, зі своїми цінностями і смаком, що сформувався, і тим кумедніше спостерігати, як швидко вони знаходять спільну мову і яким однаковим вогнем у них загоряються очі при обговоренні гітар і безмежних перспектив відносин з інструментом. А самі інструменти можуть бути різні – як наочно показує Джек Уайт, просто вбиваючи цвях у дошку і обмотуючи його дротом.

"Девід Боуї. Останні п'ять років" ("David Bowie. The Last Five Years") (2017)

Зазвичай документальні фільми про музикантів грішать тим, що більшість екранного часу приділяється "становленню" героя, середовищу, яке його формувало і, звичайно ж, зеніту слави. Фінальні глави часто бувають зім'ятими, а їх обов'язковий драматизм, якщо йдеться про покійну легенду, часто виглядає раптовим і навіть не дуже доречним. Фільм "Девід Боуї. Останні п'ять років" — особливий випадок, як випливає вже з назви. Кар'єра Боуї і він сам були унікальні власними силами, і останні роки життя музиканта – не виняток.

Насправді був час, коли шанувальники Боуї вже практично змирилися з тужливою думкою, що його альбом 2003 року "Reality" так і залишиться завершальним у дискографії музиканта. Тоді, під час туру на підтримку платівки, Боуї переніс серцевий напад і після цього поступово перетворився на тихого сім'янина, який не робив нових записів і не виступав із концертами. Так тривало майже 10 років – величезний термін самітництва для суперзірки його рівня. Але навесні 2013-го, абсолютно несподівано, Боуї випускає новий диск "The Next Day" — альбом записувався у найсуворішій секретності, і музиканти навіть підписували відповідні документи про нерозголошення таємниці. Потім у Девіда діагностували рак, і його останній диск, величний, моторошний і прекрасний "Blackstar", що вийшов у результаті зустрічі з маловідомими джазовими музикантами в одному з нью-йоркських клубів, побачив світ за кілька днів до смерті співака в січні 2016-го. Окрім цього, у 2015-му Боуї втілював у життя свою головну амбіцію – на повну йшла робота над постановкою мюзиклу "Lazarus" ("Лазар"), на прем'єрі якого в грудні того року він востаннє з'явився на публіці. Всім цим подіям і присвячена картина, знята командою BBC, — фільм, що вийшов через рік після смерті Боуї, вийшов у міру зворушливим, що надмірно надихає, а ще просто таки зобов'язує глядача цінувати життя — і щастя чути і слухати музику.

"Брати Спаркс" ("The Sparks Brothers") (2021)

Група "Sparks", що є дуетом братів Рона і Рассела Маелів — унікальне явище в поп-культурі. По-перше, ніхто не мав і не володіє таким специфічним і відмінним почуттям гумору, як вони – крім, хіба що, покійного Френка Заппи. У той же час брати Маели можуть похвалитися ще й чудовим смаком — а це чудове поєднання в музиці, що нечасто зустрічається. Маели, інтелектуали рідкісної і незнищенної породи (Рассел — співак і красень, а Рон — це клавішник, якого люди, що краєм вуха щось чули про "Спаркс", ідентифікують як "той, який з вусиками, як у Гітлера"), регулярно випускають альбоми з початку сімдесятих років, вже півстоліття. Іншого такого плідного та міцного творчого союзу між кревними братами поп-музика, знов-таки, не знає. "Sparks" змінювали музичний клімат і змінювалися разом з ним — і не раз винаходили себе заново, буквально кожне десятиліття знову перетворюючись на модний, культовий і незбагненний гурт. Наприкінці сімдесятих, випустивши альбом "No.1 in Heaven" ("Номер один на небесах"), "Спаркс" стали прототипом для безлічі дуетів, що працювали за принципом "танцювальний вокаліст — зосереджена людина за синтезатором". Але насамперед вони так чи інакше вплинули саме на тих музикантів, які самі стали взірцем для сотень та тисяч епігонів на планеті, від "Pet Shop Boys" до "Franz Ferdinand" та Бека.

Торік Рону і Расселу нарешті пощастило з кінематографом. Колись уже зривалася в останню мить їхня співпраця з метром французького кіно Жаком Таті, пізніше — з Тімом Бертоном. Але в 2021-му на екрани вийшов один із найбільш обговорюваних фільмів року, вельми нетривіальний мюзикл "Аннет" Леоса Каракса — "Спаркс" написали не лише музику, а й виступили авторами сценарію. А ще з'явилася ця чудова документальна картина про братів Маел режисера Едгара Райта. "Спаркс" завжди були дуже загадковими і недосяжними персонажами — здавалося, з ними просто неможливо говорити серйозно і відверто про прості людські речі. Але в цьому фільмі Рон і Рассел іноді знімають з себе намертво і наглухо приклеєну в розпал постмодерної маси, і усвідомлювати той факт, що вони теж люди, причому милі, – нескінченно приємно.

"Історія The Velvet Underground" ("The Velvet Underground") (2021)

Якщо й існувала будь-коли група геніальних невдах, яка перевернула історію музики з ніг на голову, яка виявилася в результаті не при справі, а з роками стала справжньою легендою – то це вони, "Вельвет Андерграунд". Музиканти примудрялися бути більмом у вічі й контркультури, і істеблішменту за часів, готових до всього — наприкінці шістдесятих, і не вписувалися навіть до лав інших зневажаних усіма і вся ізгоїв. За легендою, перший альбом гурту, спродюсований самим Енді Уорхолом "The Velvet Underground and Nico" купило лише кілька сотень людей – і кожен із власників цього вінілу з величезним уорхолівським бананом на обкладинці створив свою власну групу.

Спочатку лідерами "Вельвет Андерграунд" були один з найцікавіших авторів пісень минулого століття Лу Рід (та сама непередбачувана людина, яка могла написати як одну з найкрасивіших історій кохання в трьох хвилинах "Perfect Day", так і випустити як новий альбом годину електричного шуму) та музикант із класичною освітою, альтист Джон Кейл, який переїхав із рідного Уельсу до Нью-Йорка. Прикриваючись нібито рок-н-ролом, ці двоє за підтримки Стерлінга Моррісона, Морін Такер і готичної краси співачки Ніко не стільки створювали музику (а найчастіше це була велика музика, незважаючи на найсміливіші і безсоромніші експерименти), скільки вправляли мізки цілого покоління. Поколінню, що чекає від поп-пісень та поп-культури загалом комфорту, підтримки та гарантії веселого проведення часу. Чудова картина Тодда Хайнса, який свого часу зняв і культову "Золоту оксамитову жилу" і найдивніший байопік про Боба Ділана "Мене там немає" — саме про це. Вона прекрасна у всіх відносинах — і з візуальної, і з концептуальної, і просто з пізнавальної точки зору. Так далеко від простого формату голів, що "говорять", тобто ідеї з персонажами, що розповідають історію тієї чи іншої групи перед камерами, не йшов ще ніхто.