Джонні Кеш у в'язниці та Nirvana на похороні. Як з'явився і згас феномен "концертних альбомів"

Колись для меломана існувало лише кілька можливостей поринути в атмосферу концерту улюбленого гурту чи виконавця: купити квитки та сходити на концерт, або купити "живий" (live) альбом, записаний на концерті чи серії виступів. Існували ще концертні фільми, які показували у кінотеатрах, але вони були явищем нечастим, як і музичні програми із "живими" виступами. Все почало змінюватися з появою музичних каналів (перша ластівка — "MTV" на початку вісімдесятих) та відеомагнітофонів, а остаточно та безповоротно змінилося з розвитком інтернету у другій половині дев'яностих. У наш час концертні записи у форматі альбому часто стають просто доповненням до розширеного видання студійного альбому, а унікальні "концертні альбоми" залишилися в історії.

Акустична "Нірвана" та останній культовий "живий альбом"

Ідея шоу MTV Unplugged була простою, як і належить всьому геніальному. Водночас його творці, продюсери Джим Бернс та Роберт Смолл, наприкінці вісімдесятих практично заново винайшли велосипед. Багато виконавців та гуртів — від Ніла Янга та Пола Маккартні з його гуртом Wings до Led Zeppelin — ще в сімдесятих включали до своєї концертної програми акустичний сет, тобто кілька пісень поспіль, виконаних переважно на акустичних гітарах. Ці пісні, зіграні посеред електричного гуркоту, звучали підкреслено невимушено і тепло – такий собі острівець інтимності та зворушливої щирості. Втім, більшість пісень спочатку вигадуються на акустичній гітарі або за піаніно, так що зробити "акустичну" версію того чи іншого хіта означало просто повернути його до початкової форми.

Інша річ – створити регулярне телешоу, в якому популярні гурти та виконавці грали б свої хіти виключно в акустиці протягом приблизно години. І що більше ті чи інші музиканти асоціюються саме з електричними гітарами чи синтезаторами, тим краще. Шоу MTV Unplugged вперше вийшло в ефір у листопаді 1989-го – але лише за два роки один із виконавців, який записав свій виступ для телепрограми, наважився випустити його у вигляді нового альбому.

Цим музикантом був Пол Маккартні – його диск Unplugged (The Official Bootleg) з'явився у продажу у травні 1991-го. Світла думка видати повністю акустичний концерт спала на думку Маккартні в автомобілі дорогою додому з Limehouse Studios у Лондоні, де відбувався виступ. Запис був зроблений для особистого користування, але плівка так сподобалася Полу, що її видали з мінімальними купюрами. Під час самого шоу не обійшлося без накладок: Маккартні забув слова у вступі до хіта "Бітлз" We Can Work It Out, тож йому та складові, що акомпанував, довелося зупинитися і почати номер заново. Цей момент вирішили залишити, що підкреслило неформальність обстановки. До речі, Маккартні був одним із небагатьох зірок на шоу Unplugged, чий виступ був виключно акустичним – жодних електричних підсилювачів.

Після Маккартні акустичні концертні альбоми, записані на Unplugged, почали випускати багато зірок першої величини. Диск Unplugged Еріка Клептона, випущений у серпні 1992-го року, продався тиражем у 26 мільйонів копій і став одним із найкращих у дискографії гітариста.

Восени 1993-го надійшла черга Nirvana. Гурт перебував на піку популярності: музиканти щойно випустили свій третій альбом In Utero, канал MTV постійно крутив їхнє відео Heart-Shaped Box, але Курт Кобейн, Дейв Грол та Кріс Новоселіч не поспішали брати участь у шоу. У спільному турне з одним зі своїх улюблених гуртів The Meat Puppets Кобейн прийняв пропозицію MTV, але за умови: в акустичному шоу "Нірвани" візьме участь саме The Meat Puppets. Продюсери були дещо роздратовані такою ідеєю Кобейна – вони розраховували, що гостями гурту стане хтось на зразок Едді Веддера з Pearl Jam або Майкла Стайпа, вокаліста R.E.M.

Надпопулярна "Нірвана" брала участь у мегапопулярній програмі на своїх умовах: Кобейн навідріз відмовився виконувати лише хіти та наполіг на використанні концертного гітарного підсилювача та педалі з ефектами. Кобейн також висловив свої побажання щодо оформлення сцени: йому хотілося, щоб у кадрі були чорні свічки, кришталеві люстри та лілії. Колись хтось зауважив, що все це нагадує похорон, музикант відповів коротко і ствердно: "Саме так. Похорон".

Перед записом шоу в студії Sony Music у Нью-Йорку в листопаді 1993-го гурт репетирував два дні. З Куртом, Дейвом та Крістом грали гітарист Пет Смір та віолончелістка Лорі Голдстон. Але Курт був не в дусі – за день до запису програми повідомив продюсерам, що не зніматиметься. Кобейн таки з'явився в нью-йоркській студії у призначений час, але при цьому нервував і помітно страждав від абстинентного синдрому.

Тим не менш, "Нірвана" зіграла одних із найкращих концертів в історії гурту – і приголомшила аудиторію найпронизливішим виступом за весь час існування шоу Unplugged. По суті, музиканти зіграли лише один свій радіохіт – пісню Come As You Are з альбому Nevermind, який зробив Кобейна іконою та символом покоління. Але про те, щоб виконати, скажімо, найвідоміший хіт Smells Like Teen Spirit, не могло бути й мови. Коли хтось із публіки вигукнув прохання зіграти ще один трек з Nevermind, пісню In Bloom, Курт зі здивуванням відповів: "Ну і як, на вашу думку, ми маємо грати In Bloom в акустиці?"

Замість очікуваних знайомих пісень гурт заглибився в нетрі своєї дискографії, зіграв кілька пісень з нового альбому — і з особливим задоволенням видав кілька несподіваних каверів. Саме ці кавер-версії були центром концерту – і вони робили його таким особливим. Так, Кобейн і колеги зіграли маловідому пісню Jesus Doesn't Want Me for Sunbeam шотландської інді-групи The Vaselines – при цьому Кріст Новоселіч залишив акустичний бас і взявся за акордеон. Потім настала черга пісні Девіда Боуї The Man Who Sold The World з однойменної платівки 1970 року. Цей похмурий і параноїдальний, з насиченим та тягучим хард-роковим звучанням диск Боуї Кобейн називав серед своїх улюблених. В оригінальній версії Боуї було достатньо містики та неназваних привидів, але аскетичне прочитання Кобейна оголювало трагічну природу пісні до крайнього ступеня.

Повернувшись до свого власного матеріалу, за деякий час "Нірвана" знову взялась за кавер-версії – надійшла черга пісень з другого альбому вже згаданих The Meat Puppets. Платівка 1984-го року Meat Puppets II була ще одним персональним фаворитом Кобейна – і гурт, разом із учасниками "Міт Паппетс", братами Куртом і Крісом Кірквудами, зіграв відразу три номери з альбому — Plateau, Oh Mе та Lake of Fire. Це була унікальна можливість для аудиторії оцінити, як Кобейн виконує кореневу "американу".

Останній кавер Where Did You Sleep Last Night, народна пісня з репертуару міфічного фолькового та блюзового співака Ледбеллі, була заспівана Куртом із розпачом і сум'яттям на межі больового порогу – після такого фіналу лідер "Нірвани" вже не зміг знайти в собі сили, щоб виконати ще кілька номерів на "біс". Гурт ще дасть кілька звичних електричних концертів у майбутньому (якого у Кобейна вже практично не залишалося), але листопадовий акустичний виступ стане справжнім артистичним піком "Нірвани". Концертний альбом вийшов рівно за рік – вже після самогубства Курта Кобейна.

Альбом Джонні Кеша, записаний у в'язниці

Одну зі своїх найзнаменитіших пісень, шедевр під назвою Folsom Prison Blues ("Блюз в'язниці Фолсом"), патріарх американської музики Джонні Кеш написав ще солдатом, а не зіркою рокабілі і кантрі. Кеш служив на початку п'ятдесятих за океаном, у Західній Німеччині. Якось у кіноклубі військовослужбовцям показали фільм "У стінах в'язниці Фолсом" і Кеш склав свій майбутній хіт за лічені хвилини, одразу після кіносеансу.

Потім було повернення до Штатів, контракт з мемфіським лейблом Sun, який належав Сему Філіпсу – людині, що "відкрила" Елвіса Преслі. Після успіху синглу Folsom Prison Blues з рядком "Я вбив людину в Ріно – просто щоб подивитися, як вона помиратиме" до Кеша почали приходити листи від ув'язнених з проханням виступити в їхній виправній установі. Перший виступ 25-річного на той момент Джонні за тюремними стінами відбувся 1957-го – тоді Кеш дав концерт у закладі міста Хантсвіл, штат Техас. Вже у шістдесятих музикант став виношувати ідею записати концертний альбом на тюремній сцені – але така витівка здавалася надто сміливою для тодішнього керівництва нового лейблу Кеша Columbia.

У середині шістдесятих Джонні було вже не до запису концертного альбому – він все глибше занурювався в депресію та важку залежність від амфетамінів, але найбільше страждань йому приносила любов до співачки Джун Картер. Через неї Кеш розлучився зі своєю першою дружиною, але Джун заявила Джонні, що й не подумає виходити за нього, поки той не припинить ковтати свої таблетки. Дійшло до того, що Кеш вирушив у печеру Нікаджек — і просто став повзти вперед по багнюці, твердо вирішивши померти. У Кеша згас ліхтарик, але він продовжував повзти — поки не став переживати те, що називають "релігійним досвідом". Джонні зрозумів, що вмирати йому рано — і поповз назад, дивом відшукавши вихід зі своєї потенційної могили.

За допомогою Джун Кешу вдалося позбутися наркотичної залежності, закохані вже будували серйозні плани на весілля, і в цей час новим саундпродюсером Кеша було призначено Боба Джонстона – ту саму людину з авантюрним характером, яка записала кілька останніх альбомів Боба Ділана, що перевернули музичний світ. Кеш розповів Джонстону про ідею записати концертний альбом за ґратами і той ухопився за ідею.

У січні 1968-го року Кеш, його майбутня дружина Джун, Джонстон, акомпануючий склад Кеша, вокальний гурт The Statler Brothers, а також піонер рок-н-ролу Карл Перкінс вирушили до тієї самої каліфорнійської в'язниці Фолсом. Було заплановано два виступи – о 9.40 ранку та одразу після полудня, о 12.40. Зеків попросили "реагувати" на те, що відбувається на сцені, бо виступ записуватиметься — але не поспішати з оваціями і свистом, поки Кеш сам не представить себе. Карл Перкінс, давній друг Кеша, виступив на розігріві зі своєю класичною піснею Blue Suede Shoes, потім The Statler Brothers виконали свій номер і нарешті на сцені з'явилася Людина в чорному. Співак почав зі своєї коронної фрази: "Привіт, я Джонні Кеш", після чого гурт почав гострий, як бритва, вступ до тієї самої Folsom Prison Blues.

Якщо колись і існувала платівка, на якій виконавець співає так, ніби від цього залежить не лише його кар'єра, а й саме життя, то At Folsom Prison, концертний альбом Джонні Кеша весни 1968-го року, був саме такою платівкою. Кеш і справді вважав, що все його майбутнє залежить від цих двох виступів у в'язниці Фолсом – і співав свої суворі та сентиментальні пісні (з великою часткою чорного гумору) із згубним захопленням шибеника, що піднімається на ешафот із високо піднятою головою. Незважаючи на мляву промо-кампанію з боку лейблу, платівка стала бестселлером та реанімувала кар'єру Кеша.

The Rolling Stones у дії: найкращий рок-н-рольний гурт у світі

Наприкінці шістдесятих, восени 1969-го року, одна з найбільших груп того десятиліття "Ролінг Стоунз" вирушила у свої перші за три роки гастролі по США. За час відсутності "Стоунз" за океаном із групою відбулися разючі та драматичні зміни. У 1967-му вокаліст Мік Джаггер і гітарист Кіт Річардс стали "цапами-відбувайлами" всього хипуючого покоління – їм навіть довелося провести деякий час у в'язниці після звинувачень, пов'язаних з наркотиками. У 1968-му році група розпрощалася з психоделічною епохою — "Стоунз" записали один із найкращих своїх альбомів, блюзовий і майже повністю акустичний, але при цьому буйний і небезпечний Beggars Banquet. Але наступного року гурту довелося попрощатися із засновником і колись лідером гітаристом Браяном Джонсом, коли той зайшов надто далеко у своєму саморуйнівному способі життя. За кілька днів після того, як Джонс офіційно оголосив про свій відхід з The Rolling Stones, тіло музиканта знайшли у басейні його заміського будинку. Джонса замінив молодий гітарист Мік Тейлор, який до цього грав у групі Джона Мейолла, хрещеного батька британського блюзу. Тейлор був технічним солюючим майстром гітари і разом з ним "Стоунз" стали звучати набагато впевненіше і потужніше, ніж у роки з Джонсом — саме так, як вимагав час віртуозних рок-героїв, що якраз надходив.

Дебют The Rolling Stones з Тейлором у складі відбувся влітку 1969-го на безкоштовному концерті в лондонському Гайд-парку – цей виступ був присвячений пам'яті Брайана Джонса. Гурт тоді прозвучав свіжо, але ще не надто злагоджено. Після місяця репетицій "роллінги" нарешті вирушили до Штатів, де почали виступати з таким диявольським драйвом, яким не могла похвалитися жодна з існуючих на той час груп, включаючи нещодавніх дебютантів Led Zeppelin чи навіть The Who.

Концерти гурту тієї осені записували на плівку — і два виступи в листопаді 1969-го року в нью-йоркському "Медісон-сквер-гарден" стали основою для приголомшливого "живого" альбому Get Yer Ya-Ya's Out!, що з'явився на прилавках 1970-го. м. Платівка починалася з вигуків якогось рок-конферансье "Найкращий рок-н-рольний гурт у світі "Ролінг Стоунз!". Це звучало настільки ж нахабно, як і сама музика на альбомі – і це було правдою. Ніколи ще раніше "Стоунз" не грали з такою розпачливою напругою, як на Get Yer Ya-Ya's Out! Платівка була не була просто концертним альбомом, а документом епохи і справді еталоном того, як має звучати рок-н-рольна група з двома гітаристами, вокалістом, басистом та барабанщиком.